Розділ 21. Тисяча вісімсот сорок сьомий

Опівдні Остап вирішив іти пішки.

Ніка не відмовляла. Вона стояла на ґанку й дивилася, як він застібає куртку, закидає на плече рюкзак із пляшкою води й шматком хліба, перевіряє, чи на місці кілок за пазухою.

— Сім кілометрів, — сказав він. — Удень. Без туману. Небо чисте. — Він подивився на гори, що стояли білі й чіткі під блакитним небом. — Якщо дійду до села — привезу пальне. І бабу Параску. Вона знатиме, що робити.

— А якщо не дійдете?

Остап знизав плечима.

— Тоді повернуся.

Він пішов. Ніка дивилася, як його постать віддаляється садом, проходить крізь браму, зникає за першим поворотом між ялицями.

Вона стояла на ґанку довго. Годину. Дві. Сонце повільно котилося небом, тіні від ялиць видовжувалися на снігу.

На початку четвертої з-за повороту з'явився Остап.

Він ішов повільно, важко, наче ніс на плечах мішок із камінням. Обличчя сіре. На рукаві куртки — свіжий сніг, наче він кілька разів падав.

Пройшов крізь браму. Через сад. Зупинився біля ґанку й довго мовчав, дивлячись собі під ноги.

— Туман, — сказав він нарешті. — За третім поворотом. Удень, Ніко. При сонці. Стоїть стіною поперек дороги, від схилу до урвища. Білий, густий. І тихий. — Він підвів очі. — Я пішов крізь нього. Ішов, ішов. І вийшов із нього тут. Біля брами. Двічі.

Ніка не знайшла, що сказати.

— А втретє, — продовжив Остап глухо, — я не пішов. Бо коли я вже ступив у туман, хтось там, усередині, назвав мене на ім'я. — Він ковтнув. — Голосом моєї матері.

Решту дня вони провели в малій їдальні.

Ніка розпалила камін. Остап мовчки начистив картоплі, і вони зварили її в казанку разом із салом і цибулею, як варила колись Нікина бабуся. Їли просто з казанка, двома ложками, сидячи біля вогню. Говорили мало.

Остап розповів про матір — вона жила в селі, на тому самому кутку, що й баба Параска, і щоранку, коли він їхав до садиби, хрестила його на порозі. Про батька, що помер шість років тому від серця. Про те, як він сам у дванадцять років уперше поїхав з батьком до брами й запитав, чому вони ніколи не заходять усередину.

— А батько? — спитала Ніка.

— Батько сказав: «Бо там живе те, що вбило Марійку. А ми стоїмо, щоб воно більше нікого не вбило». — Остап дивився у вогонь. — Я тоді думав, що він про вовка. Про ведмедя. Про якогось лихого пана. Я довго так думав.

— Коли ви зрозуміли?

— У шістнадцять. Коли вперше побачив його. — Остап кивнув кудись угору, на стелю, на другий поверх. — Батько захворів, і я сам повіз продукти. Приїхав пізно, вже смеркло. А він стояв біля брами. Чекав. Подякував, узяв ящики — однією рукою, двадцять кілограмів. І пішов. А в нього не було пари з рота, хоча стояв такий мороз, що в мене вії злипалися.

Ніка всміхнулася — криво.

— Я теж це помітила.

Остап подивився на неї. Довго, уважно.

— Ти його кохаєш, — сказав він. Не запитання.

Ніка не відповіла. Подивилася у вогонь.

— Учора ти тікала від нього, — продовжив Остап. — Збирала валізу. Плакала. А сьогодні вранці, коли я кричав біля машини, ти першим ділом подивилася не на машину, а на вікна зали. — Він помовчав. — Чи він живий. Чи з ним нічого не сталося.

— Він не живий, Остапе.

— Ти зрозуміла, про що я.

Ніка обхопила коліна руками.

— Я не знаю, кого він кохає, — сказала вона тихо. — Мене чи її. Ганну. Яка вмерла сто вісімдесят років тому з моїм обличчям.

Остап мовчав довго. Потім підвівся, підкинув у камін поліно.

— Тоді спитай, — сказав він, не обертаючись. — Не про те, кого він кохає. Про те, що сталося тоді. Про неї. Усе, від початку до кінця. — Він подивився на Ніку через плече. — Мій рід сто вісімдесят років стереже те, чого не розуміє. Я теж хочу знати, Ніко. Хоч раз.

За вікном сонце торкнулося гірського гребеня.

Коли вони піднялися до бібліотеки, камін там уже горів.

Лукаш стояв біля вікна, спиною до кімнати, як тієї ночі, коли Ніка спитала, хто він. На столику між кріслами — графин вина й два келихи. Два. І тарілка з печивом.

Остап зупинився на порозі. Подивився на келихи, на печиво, на вогонь — і на спину чоловіка біля вікна. Рука його мимоволі смикнулася до пазухи. І застигла на пів дорозі.

— Сідайте, Остапе Гуцуляк, — сказав Лукаш, не обертаючись. — Ви теж маєте право знати. Ваш рід заплатив за це не менше, ніж мій.

Остап завагався. А потім сів — у крісло, на самий край, наче готовий щохвилини схопитися. Ніка сіла в інше.

Лукаш обернувся.

Ніка бачила, що він не спав — якщо він узагалі спав колись. Обличчя бліде, під очима тіні, губи стиснуті. Але очі ясні, спокійні. Наче він ухвалив рішення.

— Ви хочете знати про неї, — сказав він. Не Ніці — обом. — Добре. Я розповім. Усе. Від першого дня до останнього. Без «не сьогодні».

Він сів на підлогу біля каміна, як завжди. Спиною до мармурової облицьовки. І почав.

— Вона приїхала в червні сорок шостого. Батько написав до Коломиї, до знайомого священника, що шукає маляра розписати залу. Священник відповів, що має кращого маляра в окрузі — але це дівчина. Батько посміявся. А потім усе одно покликав, бо інших не було.

Лукаш дивився у вогонь.

— Вона зійшла з воза біля брами — у сірій сукні, з торбою пензлів через плече, з волоссям, закрученим у вузол, бо так зручніше працювати. Двадцять один рік. Обличчя засмагле, руки в фарбі. І першим ділом спитала не про платню, а про те, звідки в залі світло — зі сходу чи з заходу.

Ніка мимоволі всміхнулася. Вона спитала б те саме.

— Я був удома того літа. Нудився — батько не відпускав у подорожі, поки не навчуся господарювати. І я… — Він помовчав. — Я почав ходити до зали. Спершу — подивитися, що вона робить. Потім — тому що не міг не ходити. Сидів на стільці біля її риштування й удавав, що читаю.

— «Не читає. Дивиться на мене», — тихо сказала Ніка.

Лукаш подивився на неї.

— Вона так написала? — спитав він.

— У альбомі. Під малюнком.

Він довго мовчав. Потім ледь помітно кивнув — і повернувся до вогню.