Розділ 20. Дорога закрита

«Нива» зупинилася біля брами за пів години до півночі.

Ніка почула, як грюкнули дверцята, як захрустів сніг під важкими кроками. Потім — стукіт у двері флігеля. Не три рази. Один — різкий, нетерплячий.

Вона відчинила.

Остап стояв на ґанку в розстебнутій куртці, з ліхтариком у руці. Засапаний, із червоними від морозу щоками. Побачив її — живу, цілу, у куртці, з валізою біля ніг, — і на мить заплющив очі. Видихнув.

— Свічка, — сказав він. — Я побачив свічку.

— Я знаю, — сказала Ніка. — Дякую, що приїхали.

Він подивився на валізу. Потім — на неї. На заплакані очі, на зціплені губи.

Нічого не спитав. Тільки підхопив валізу, як тоді, першого дня на вокзалі, — і ледь помітно скривився від ваги.

— Пензлі, — сказав він.

— Пензлі, — підтвердила Ніка.

Куточок його губ сіпнувся. Майже усмішка.

Уже сидячи в машині, з валізою в багажнику, Ніка мимоволі подивилася на садибу.

Темне громаддя на тлі зоряного неба. Башточки, дахи, балюстради під снігом. Усі вікна темні — крім одного. Високого вікна зали на першому поверсі. Там ледь-ледь мерехтіло тепле світло, наче хтось запалив одну-єдину свічку й поставив на фортепіано.

Ніка відвела погляд.

Остап мовчки завів мотор. «Нива» розвернулася біля брами, перевальцем рушила вниз розчищеною колією.

Деякий час вони їхали в тиші. Фари вихоплювали з темряви білі ялиці, кучугури обабіч дороги, слід від трактора. Мороз розмалював бічні вікна візерунками. У кабіні пахло бензином, тютюном і полином — від вузлика в Ніки на шиї.

— Куди? — спитав нарешті Остап. — На станцію? Потяг до Франківська о шостій ранку. Можу відвезти до баби Параски, переночуєте в неї.

— На станцію, — сказала Ніка. — Я посиджу в залі очікування.

Він кивнув. Не сперечався.

Минуло хвилин десять. Двадцять. Дорога петляла, звивалася, спускалася вниз схилом. Ніка дивилася у вікно — і не бачила нічого, крім власного відображення в темному склі й тьмяного світла приладової панелі.

А потім помітила, що ялиці за вікном зникли.

Не відразу. Спершу вони стали розмитими, наче хтось провів по склу мокрою ганчіркою. Потім — блідими, сірими, як на старій фотографії. А потім їх просто не стало. Лишилася тільки біла пелена, густа, як молоко, що облягала машину з усіх боків.

Туман.

Остап загальмував. «Нива» сповзла на кілька метрів по слизькій колії й зупинилася. Фари впиралися в білу стіну за два кроки попереду й поверталися назад, засліплюючи.

— Звідки він узявся? — тихо спитала Ніка. — Небо ж було ясне. Зорі.

Остап не відповів. Він дивився вперед, у туман, і його руки на кермі побіліли.

— Остапе?

— Тихо, — сказав він. — Будь ласка, Ніко. Посидь тихо.

Він вимкнув фари. Потім знову ввімкнув — ближнє світло, жовте, тьмяне. Туман трохи порідшав, і проступила колія — дві темні борозни в снігу, що зникали за кілька метрів попереду.

Остап рушив знову. Повільно, як пішки.

Ніка дивилася на колію в світлі фар. Дві борозни. Сніг між ними. Білі стіни туману обабіч.

І десь далеко, на самому краю чутності, — так тихо, що вона спершу подумала, що їй здалося, — хтось мугикав колискову.

Вони їхали ще пів години. Може, більше. Ніка втратила відчуття часу.

Колія під колесами йшла вниз — вона відчувала це тілом, тим, як її притискало до спинки сидіння на поворотах. Вниз і вниз. До села. До Ворохти. До станції.

Мугикання в тумані то зникало, то з'являлося знову. Ніка намагалася не слухати. Стискала в кишені мамин пензель і повторювала про себе склад свинцевих білил.

Остап мовчав. Лише раз, на крутому повороті, тихо промовив щось — Ніка розчула тільки «Отче наш».

А потім фари вихопили з туману щось темне, високе, ажурне.

Ковану браму.

Остап ударив по гальмах так, що Ніку кинуло вперед і ремінь безпеки врізався в плече. «Нива» зупинилася за кілька метрів від брами.

Тієї самої брами. Іржава, з вигадливими завитками, з гербом угорі — розлоге дерево й півмісяць. А за нею — сад, ялиці, темний силует флігеля. І свічка, що досі горіла на підвіконні над ґанком, бо Ніка забула її загасити.

А далі — садиба. З одним освітленим вікном у залі.

У кабіні запала тиша. Тільки мотор рівно гудів.

— Ми їхали вниз, — сказала Ніка. Голос прозвучав чужим. — Остапе. Ми весь час їхали вниз.

— Я знаю.

— Як ми могли повернутися до брами, якщо їхали вниз?

Остап не відповів. Він сидів, стискаючи кермо, і дивився на браму. На свічку у вікні флігеля. На освітлене вікно зали.

Потім мовчки ввімкнув задню передачу, розвернувся й знову рушив униз.

Другого разу він їхав швидше.

Не розбираючи дороги, зціпивши зуби, вчепившись у кермо. «Нива» підстрибувала на вибоїнах, заносилася на поворотах, кілька разів зачепила бампером кучугуру. Ніка трималася за ручку над дверима й мовчала.

Туман був скрізь. Білий, густий, мовчазний.

На одному з поворотів Остап раптом звернув праворуч — з колії, просто в ліс, між ялиці. «Нива» провалилася по колеса в сніг, заревіла, вирвалася.

— Куди ви? — скрикнула Ніка.

— На Кедровий перевал. Там стара лісовозна дорога, вона виходить на Яремче. Дід нею їздив. — Остап не відводив погляду від туману попереду. — Якщо вона не випускає нас цією дорогою, спробуємо іншою.

Вони їхали лісом довго. Ялиці виринали з туману прямо перед капотом — Остап викручував кермо, і вони пролітали за сантиметр. Під колесами тріщали сухі гілки. Двічі машина застрягала, і Остап виходив, розкопував сніг руками, штовхав, лаючись крізь зуби.

Другого разу, коли він виходив, Ніка побачила в бічному дзеркалі, як за його спиною в тумані щось ворухнулося.

Високе. Тонке. Світле.

Жіноча постать у довгій сукні.

Ніка обернулася — у вікні нікого не було. Тільки туман. Тільки Остап, що штовхав машину, упершись плечем у задні двері.

Вона знову подивилася в дзеркало. Постать стояла там само. Нерухомо. За три кроки від Остапа. Обличчя не було видно — тільки сіра пляма, наче розмита туманом.