Розділ 19. Сварка

Перший промінь сонця вдарив у вікно галереї.

Він ліг на підлогу між ними — косою золотою смугою, від вікна до протилежної стіни. Ніка сиділа по один бік смуги, під порожньою рамою. Лукаш стояв по інший.

Вона бачила, як він здригнувся, коли світло торкнулося носків його черевиків. Як відступив на крок. Ще на один. Як на його блідій шкірі, там, куди ще мить тому падав відблиск, проступили червоні плями — ті самі, що під час танцю, від полину.

— Ніко, — сказав він. Голос був хрипкий. — Мені треба йти.

Вона не відповіла.

— Я повернуся, щойно сяде сонце. Ми поговоримо. Я… — Він затнувся. — Я відповім на все, що ви спитаєте. На все. Без «не сьогодні».

Смуга світла на підлозі ширшала. Сонце піднімалося над горами.

— Ідіть, — сказала Ніка, не дивлячись на нього.

Він постояв ще мить — вона відчувала його погляд, — а потім кроки віддалилися коридором, швидкі, поспішні. Десь далеко рипнули двері. І все стихло.

Ніка лишилася сама в галереї, залитій ранковим сонцем, з альбомом мертвої жінки на колінах.

Увесь день вона не виходила з кімнати Зосі.

Не пішла до зали. Не торкнулася інструментів. Кава стояла на туалетному столику, коли вона повернулася, — у чашці з дрібними блакитними дзвіночками, — але Ніка не випила її. Просто сиділа на ліжку під рожевим балдахіном і гортала альбом. Знову. І знову. І знову.

Дядько Казимир. Бабця Ядвіга. Зося, що кашляє вже другий тиждень.

Лукаш, що сміється з ямочкою на щоці.

Ганна. Ганна. Ганна.

Вона зупинялася на кожному автопортреті й дивилася так довго, що риси почали розпливатися. Порівнювала з дзеркалом навпроти ліжка — тим самим дзеркалом у рамі з трояндами, перед яким Ганна колись сиділа з олівцем. Та сама горбинка на носі. Той самий вигин брів. Та сама родимка.

Сто вісімдесят років — і жодної різниці.

Як таке можливо? Ніка знала дещо про генетику — достатньо, щоб розуміти: так не буває. Через шість поколінь від людини лишаються хіба що якісь випадкові риси — колір очей, форма підборіддя. А не все обличчя. Не родимка над лівою бровою.

Якщо тільки…

Вона не додумала. Не хотіла.

Опівдні вона нарешті відклала альбом і підійшла до вікна. Надворі було ясно й морозно, сніг іскрився, гори стояли білі й чіткі, наче вирізані з паперу. Унизу, в долині, ледь-ледь угадувалися дахи села.

Ніка подумала про Остапа. Про кілок із темною плямою. Про свічку у вікні флігеля.

Я приїду. Хоч уночі, хоч удень.

А потім подумала про інше.

Про те, як Лукаш сміявся в снігу, притулившись до ялиці. Про те, як сидів біля її ніг біля печі у флігелі й заплющив очі, коли вона змахнула сніг із його волосся. Про те, як вів її у вальсі. Як цілував — обережно, наче вона була зі скла.

Він так само сміявся з Ганною. З ямочкою на щоці. Ганна малювала цей сміх.

Він так само сидів біля Ганниних ніг біля каміна. Ганна малювала, як він спить у кріслі, підібгавши ноги.

Він так само вів Ганну у вальсі. Ганна намалювала їх двох посеред зали, у колі свічок.

Все, що Ніка вважала своїм, — усе це колись уже було. З іншою. З тією, чиє обличчя вона носила.

Ніка відійшла від вікна й сіла на ліжко. Обхопила себе руками.

Ви не вона, Ніко.

Так. Вона не вона.

Але він дивився на неї так само, як колись дивився на Ганну. Як розібрати, де закінчується одне й починається інше? Як дізнатися, кого він бачить, коли бачить її?

І найгірше — вона не могла його звинувачувати. Не по-справжньому. Він не обманював її. Він сказав їй тієї ночі біля каміна: «Спершу — так. Я хотів побачити її обличчя». Вона почула це. І все одно прийшла до нього в залу. І все одно поцілувала.

Сама.

Здається, сонце ще ніколи не рухалося так повільно.

Він постукав тричі, щойно сонце сховалося за горою.

Ніка не відповіла. Двері однаково відчинилися — повільно, обережно, — і він став на порозі. Без свічки. У чистій білій сорочці, з причесаним волоссям. Подряпина на щоці зникла, наче її й не було.

Він не заходив. Чекав.

Ніка сиділа на ліжку з альбомом на колінах, розгорнутим на сторінці, де двоє танцювали посеред зали.

— Заходьте, — сказала вона.

Лукаш переступив поріг. Зупинився посеред кімнати — за кілька кроків від ліжка, біля туалетного столика, де стояла нерозпочата кава в чашці з дзвіночками. У дзеркалі навпроти відбивалася тільки кімната: рожевий балдахін, Ніка на ліжку, камін, у якому ще не запалили вогонь.

Його там не було.

— Ви обіцяли відповісти на все, — сказала Ніка. — Без «не сьогодні».

— Обіцяв.

Вона підвела на нього очі.

— Вона була вашою нареченою.

— Так.

— Ви збиралися одружитися.

— На Великдень сорок сьомого. — Голос його був рівний, тихий. — Батько був проти. Вона була бідна, сирота, з долини. Мати плакала. А я сказав, що або вона, або ніхто. І батько поступився — бо Зося попросила за нас.

Ніка ковтнула.

— Ви писали табличку самі. Гравіювали.

— Так.

— Ви її начищали. Сто вісімдесят років.

— Щотижня.

Ніка подивилася на розгорнутий альбом. На двох, що танцювали.

— Позавчора, — сказала вона, і голос її затремтів. — Коли ми танцювали. Цей вальс. Її вальс. Ви вели мене так, як вели її. Я бачу це тут. — Вона торкнулася сторінки. — Те саме положення рук. Ті самі свічки. Та сама зала.

Лукаш мовчав.

— А потім я вас поцілувала, — продовжила Ніка. — І ви відповіли. — Вона підвела голову. — Кого ви цілували, Лукаше?

У кімнаті стало дуже тихо.

Він дивився на неї. Довго. І Ніка бачила, як він шукає відповідь — не ту, що заспокоїть, а ту, що буде правдою. Бо він обіцяв.

— Я не знаю, — сказав він нарешті.

Ці три слова вдарили її сильніше за будь-яку брехню.

— Не знаєте, — повторила вона.

— Не знаю, Ніко. — Він не відводив погляду. — Я хотів би сказати, що вас. Що тільки вас. Але я обіцяв не брехати. — Його голос став тихішим. — Сто вісімдесят років я бачив її обличчя щоразу, коли заплющував очі. А тепер воно тут — живе, тепле, — і я не можу… Я не завжди можу відрізнити, де пам'ять, а де ви.