Розділ 18. Ім'я на звороті

Кров перестала текти на світанку.

Ніка бачила це, бо не спала. Вона просиділа всю ніч на підлозі біля різдвяної фрески, загорнувшись у його пальто, яке принесла з кімнати Зосі, і дивилася, як цівки на стіні повільно стікають униз. Не відчиняла нікому. Не підходила до завіси. Робила все, як він сказав.

А коли небо за високими вікнами посіріло, потім порожевіло, — цівки сповільнилися. Остання крапля зірвалася з подолу намальованої сукні, коли перший промінь сонця торкнувся гірського гребеня. Повисла на мить. Упала.

І все.

Кров на фресці потемніла, побуріла, засохла — за лічені хвилини, наче минуло не кілька годин, а кілька років. Тепер це були просто дві темні смуги на тиньку, від сірої плями до подолу сукні. Як старі патьоки від протічного даху. Якби Ніка не бачила, як вони текли, вона б так і подумала.

Калюжа на підлозі теж засохла. Темна, побуріла пляма на пилу.

Ніка підвелася — ноги затерпли, у спині стріляло — і пішла по свою валізу з інструментами.

Потім вона довго не могла пояснити собі, навіщо це зробила. Може, тому, що так звикла: будь-яку пляму на фресці треба задокументувати, взяти пробу, визначити склад. Може, тому, що науковець у ній досі шукав пояснень і хапався за кожну соломинку. А може, тому, що руки просто хотіли робити щось звичне, поки голова не могла думати.

Вона сфотографувала смуги з трьох ракурсів, із масштабною лінійкою. Потім узяла скальпель і дві чисті пробірки. В одну зішкребла трохи засохлої крові з тиньку, з самого краю смуги. В другу — з калюжі на підлозі.

Підписала. Фреска №5, патьоки. Невідома органічна речовина. Ймовірно…

Вона зупинилася. Не дописала. Просто поставила дату.

А потім, після короткого вагання, відкрила у валізі ще одну пробірку — ту, яку підписала три тижні тому, коли вперше розчищала східну стіну. Пігмент, червонувато-бурий, з металевим полиском. Східна стіна, ділянка обличчя. Вона так і не встигла її проаналізувати — не було обладнання, а потім стало не до того.

Ніка поставила дві пробірки поруч на підвіконні, у сонячному світлі. Ту, з крові, і ту, з пігменту.

Колір був однаковий.

Лукаш не повернувся.

Ні того дня, ні наступної ночі.

Ніка працювала, бо не знала, що ще робити. Перейшла від різдвяної фрески до бальної сцени на сусідній стіні. Розчищала кіптяву з пишних суконь і фраків, з люстри, з облич скрипалів і флейтиста — того самого, що, за словами Лукаша, завжди фальшивив у мазурці. Нічого не відчувала. Тампон, розчин, тампон.

Сонце сіло. Вона запалила свічки — від вікна до риштування, в його порядку. Сіла на його стілець.

Чекала.

Він не прийшов.

О півночі Ніка зрозуміла, що більше не може сидіти. Тиша в залі стала нестерпною — без фортепіано, без його голосу, без тихого шелесту сторінок книжки, яку він, як виявилося, справді читав. Вона взяла свічку й пішла нагору.

Куди саме — сама не знала. Просто йшла коридорами, повз зачинені двері, повз темні вікна, за якими світив місяць. Вузлик на шиї пах полином. Мамин пензель лежав у нагрудній кишені.

Зупинилася вона лише тоді, коли опинилася в галереї з портретами.

Місячне світло лягало на підлогу блідими прямокутниками, як тоді, першої ночі. Портрети дивилися з потемнілих рам — Станіслав, Теофіля, Адам, Казимир, Ядвіга. Суворі, бліді, з однаковими світлими очима.

А в самому кінці коридору висіла порожня рама.

Не читайте табличку під порожньою рамою. Прошу Вас.

Ніка стояла посеред галереї зі свічкою в руці й дивилася на позолочений багет у кінці коридору.

Тоді, у перший вечір, вона ще не знала, що в цьому домі імена мають вагу. Що дім пам'ятає. Що те, що пам'ятає, може відгукнутися — як вовк, якого кличуть на ім'я.

Тепер знала.

І все одно пішла туди.

Мідна табличка під порожньою рамою блищала в світлі свічки, як нова. Як ніщо інше в цьому коридорі. Хтось начищав її — роками, десятиліттями, — тоді як усі інші таблички потемніли й укрилися зеленкуватим нальотом.

Ніка нахилилася.

Вона не прочитала вголос. Навіть губами не поворушила. Просто подивилася.

Літери були вигравірувані тонко, з тими самими завитками, що й на інших табличках. Але не так, як роблять ювеліри — рівно, механічно, — а трохи нерівно, наче гравіював не майстер, а людина, яка ніколи цього не робила й старалася з усіх сил.

Ганна Яворська.

1825 — 1847.

Моя наречена.

Ніка застигла, тримаючи свічку.

Моя. Не «наречена Лукаша Ольшанського». Не «заручена з». Просто — моя наречена. Так, як пишуть не для нащадків, не для гостей. Для себе.

Вона не помітила, як випросталася. Як подивилася на порожню раму — на позолочений багет, а всередині на голу стіну з темнішим прямокутником там, де колись висіло полотно.

Тут був її портрет. Ганнин. Він висів у кінці галереї, після всіх Ольшанських, — останній, наймолодший. Невістка, яка мала увійти в рід. Хтось намалював його. Хтось повісив його тут, щоб вона дивилася на всіх, хто проходив коридором.

А потім хтось зняв.

Ніка зрозуміла чому, ще до того, як встигла подумати. Обличчя. Те, що в стіні, затерло Ганні обличчя на всіх фресках. Щоб ніхто не впізнав. Щоб ніхто не побачив. Портрет з її обличчям воно не могло затерти — тому його сховали.

Або знищили.

Свічка в руці затремтіла. Ніка відступила на крок — і дошка під її ногою скрипнула. Голосно. Протяжно.

Не так, як скриплять інші дошки в цьому коридорі. Глухо. Порожньо. Наче під нею була не балка, а пустота.

Ніка подивилася вниз.

Паркет біля самої стіни, під порожньою рамою, був трохи інший. Дошки — не з дуба, як усюди, а з горіха. Темніші. І одна з них, найближча до плінтуса, сиділа нерівно — трохи вище за сусідні, на волосинку.

Вона поставила свічку на підлогу. Опустилася на коліна. Обережно, нігтями, підчепила край горіхової дошки.

Дошка піддалася легко. Наче чекала.

Під нею була ніша — невелика, сантиметрів тридцять у глибину, вистелена старим оксамитом, такого ж темно-червоного кольору, що й завіса на східній стіні. І на оксамиті лежав пакунок.