Розділ 17. Танець у порожній залі

Тепер між ними завжди був полин.

Вузлик із сімома нитками висів у Ніки на шиї, під светром, і вона не знімала його ні вдень, ні вночі, як веліла баба Параска. Він пах так, що вона чула цей запах навіть уві сні. Він заповнював кімнату Зосі, і бібліотеку, і залу. Він ішов за нею, як тінь.

Лукаш більше не торкався її.

Не відсував стілець. Не подавав руку, коли вона злазила з риштування. Не клав сніг на її долоню — опік, до речі, почав загоюватися, щойно вона наділа новий вузлик, і за тиждень лишився тільки блідо-рожевий слід із відбитком ниток. Він сидів на своєму стільці за три кроки від риштування — рівно за три, вона рахувала, — і читав. Інколи читав їй уголос. Грав на фортепіано. Відповідав на запитання.

Але між ними завжди лишалися ці три кроки. І полин.

Ніка розуміла чому. Остап сказав: «Щоб він до тебе не торкався». І Лукаш почув. І виконав — бездоганно, ввічливо, як виконував усе, що вважав правильним. Навіть якщо це було не те, чого хотіла вона.

А вона… вона сама не знала, чого хотіла.

Щоночі Ніка лежала під рожевим балдахіном і думала про реставратора зі Львова. Про кілок із темною плямою біля вістря. Про «не сьогодні», яке прозвучало як благання. Думала, що мала б боятися. Що будь-яка розсудлива людина на її місці вже сиділа б у потязі до Києва.

А потім думала про сніг у його волоссі. Про те, як він сміявся в саду, притулившись до ялиці. Про те, як обійняв її в залі — обережно, наче боявся зламати.

І не могла заснути до світанку.

На сьомий день вона розчистила останній кут різдвяної фрески.

Янгол на ялинці. Свічки. Червоні яблука. Діти під гілками. Бабця Ядвіга біля каміна, дядько Казимир із казанком. Малий Антось із дерев'яним конем. Пан у темному фраку, що дивився просто в залу сірими очима. І жінка поруч із ним — у світлій сукні, з ниткою перлів на шиї, з рукою в білій рукавичці, піднятою в бік сходу. Без обличчя.

Ніка злізла з риштування й відступила на середину зали, щоб подивитися на все цілком.

У світлі свічок фреска сяяла. Вперше за сто вісімдесят років. Кольори горіли так, наче їх поклали вчора: глибокий зелений ялиці, червоний і золотий на яблуках, тепла охра облич, біле мереживо. Свято. Родина. Зима.

— Готово, — тихо сказала вона. — Вона готова, Лукаше.

Він підвівся зі свого стільця. Підійшов — і зупинився поруч, за три кроки, звісно. Довго дивився на фреску.

— Я пам'ятаю той вечір, — сказав він нарешті. — Святвечір сорок шостого. Зося ще не кашляла кров'ю, тільки трохи покашлювала, і мама дозволила їй спуститися на свято. Дядько Казимир співав колядки так фальшиво, що Антось затулив вуха. А бабця Ядвіга сварилася на нього, що він розбудить усіх мерців на кладовищі.

Ніка всміхнулася.

— А… вона? — спитала тихо. — Вона теж була?

Лукаш не відповів. Тільки подивився на жінку без обличчя поруч із собою на фресці.

І тієї ж миті в кутку зали заграло фортепіано.

Сіре полотно на фортепіано лежало на місці. Кришка була зачинена. Табурет — порожній.

А інструмент грав.

Той самий вальс. Повільний, сумний, трохи розладнаний. Ноти падали в тишу зали одна за одною, ніби хтось невидимий торкався клавіш крізь полотно, крізь дерево, крізь саму кришку.

Ніка повільно обернулася до Лукаша.

Він стояв нерухомо, дивлячись на фортепіано. Його обличчя було білим.

— Це… не ви, — прошепотіла вона.

— Ні.

— Ви казали — «здебільшого я». — Голос їй не слухався. — Хто ж тоді грає… не здебільшого?

Лукаш довго мовчав. Музика лилася залою, сповнювала її до самого склепіння, і полум'я свічок ледь помітно погойдувалося в такт.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. — Сто вісімдесят років не знаю. Іноді я граю, а він підхоплює. Іноді він починає сам. Я думав — це він, той, що в стіні. Знущається. Нагадує. — Він помовчав. — А іноді мені здається, що ні. Що це вона.

Ніка подивилася на жінку без обличчя на фресці.

— Це був ваш вальс, — сказала вона. — Її й ваш.

Лукаш кивнув — ледь помітно.

— Вона написала його, — сказав він. — Того літа. Сиділа ввечері за цим фортепіано, втомлена, з фарбою на пальцях, і вигадувала мелодію. А я сидів поруч і слухав. Вона так і не дописала кінцівку. Казала: «Допишемо разом. Колись».

Вальс дійшов до того місця, де колись обривався. І пішов далі — як тієї ночі, коли Ніка чула мамине мугикання за стіною. Розгорнувся. Став ширшим, теплішим.

Ніка дивилася на Лукаша. На те, як він стояв посеред зали, біля фрески, на якій був живий і молодий, — і слухав музику, яку не дописав сто вісімдесят років тому з жінкою, якої вже не було.

І раптом вона зрозуміла: їй байдуже, хто грає. Байдуже, чи це Ганна, чи той, хто в стіні, чи просто стара деревина, що розсихається від холоду. Байдуже.

— Лукаше, — сказала вона.

Він обернувся.

— Запросіть мене до танцю, — сказала Ніка.

Він застиг.

— Ніко…

— Ви сто вісімдесят років слухали цей вальс сам. — Вона ступила крок до нього. Один. Тепер між ними лишалося два. — Ви навчили мене пити каву з корицею і читати Ламартіна. Ви приносили мені курку й наливку. Ви ходили колом довкола флігеля всю ніч. Ви забрали в мене пензель. — Вона ступила ще крок. — Запросіть мене до танцю, Лукаше. Будь ласка.

Між ними лишався один крок.

І полин.

Лукаш дивився на неї. Вона бачила, як здригнулися його ніздрі — від запаху, від полину, що висів на її шиї, гострий, як лезо. Бачила, як він на мить заплющив очі.

А тоді він ступив цей останній крок.

І схилив голову — повільно, урочисто, як схиляли голову кавалери на балах сто вісімдесят років тому.

— Пані Яворська, — сказав він тихо. — Чи не відмовите мені в танці?

Ніка поклала руку в його долоню.

Вона не вміла танцювати вальс. Ніколи не вміла. На шкільному випускному наступила партнерові на ногу тричі й до кінця вечора просиділа біля стіни.

Але з ним це не мало значення.

Він вів так легко, так упевнено, що її ноги самі знаходили дорогу. Раз-два-три. Раз-два-три. Його долоня лежала в неї на талії — холодна навіть крізь светр. Її рука лежала на його плечі. Пальці переплелися.