Розділ 16. Вартовий

Опік на долоні не загоювався.

На другий день він не поблід, як годилося б звичайному опікові, а потемнів — став темно-червоним, майже багряним, і на ньому чітко проступав відбиток переплетених ниток: червоної, чорної й білої. Шкіра довкола була гарячою на дотик. Ніка мастила його медом із банки, яку приніс Лукаш, і перев'язувала чистою полотняною стрічкою. Не допомагало.

Працювати вона майже не могла: пальці правої руки погано згиналися. Тож вона перебралася на дрібну роботу лівою — фотофіксацію, записи в журналі, проби. І вперше за весь час у садибі почувалася безпорадною.

А ще — порожньою.

Маминого голосу вона більше не чула. Стіна мовчала. Але Ніка ловила себе на тому, що прислухається. Що вночі, лежачи під рожевим балдахіном, вона майже хоче, щоб із темряви знову пролунало «Нікусю». Майже. Хоч би раз.

Мамин пензель вона тепер носила в нагрудній кишені фартуха. Ніколи не випускала.

Увечері третього дня вони сиділи в малій їдальні.

Лукаш розпалив камін і приніс миску снігу. Тепер він сидів поруч із Нікою, тримаючи її обпечену руку у своїх долонях — розгорнутою, долонею вгору, — і повільно клав на опік сніг. Пригорщу за пригорщею. Сніг танув, стікав по її зап'ястю в миску, і Лукаш клав новий.

Від його холодних пальців і снігу біль ставав тупим і далеким. Ніка заплющила очі.

— Чому він не загоюється? — спитала вона тихо.

— Бо це не опік від вогню, — сказав Лукаш. — Це його слід. Він торкнувся вас через вузлик. Параска сплела його надійно — він згорів, але не пропустив. А те, що вдарило, лишилося.

— Воно мине?

Він не відповів одразу. Поклав ще пригорщу снігу.

— Мине, — сказав нарешті. — Коли він замовкне знову. Або коли печать стане міцнішою.

Ніка розплющила очі. Подивилася на нього — на його схилену голову, на темне волосся, що спадало на лоб, на довгі бліді пальці, які так обережно тримали її руку.

— Лукаше, — сказала вона. — А якщо печать не стане міцнішою?

Він підвів очі.

І саме цієї миті з вестибюля долинув грюкіт. Важкі дубові двері садиби розчахнулися так, що вдарилися об стіну, — і в коридорі пролунали кроки. Швидкі, гучні, важкі. Людські черевики на кам'яній підлозі.

Ніка здригнулася. Лукаш не відпустив її руки, але повернув голову до дверей їдальні — повільно, і його обличчя стало холодним і порожнім.

Двері їдальні відчинилися.

На порозі стояв Остап.

У розстебнутій куртці, засипаній снігом, без шапки, з розпатланим волоссям. Щоки червоні від морозу. Груди здіймаються, наче він біг від брами до самих дверей. У руці — ліхтарик, у другій — щось загорнуте в полотно.

Він побачив їх — Ніку в кріслі біля каміна, Лукаша поряд, на низькому ослінчику, з її рукою у своїх долонях, — і завмер.

Ніка бачила, як змінилося його обличчя. Як воно спершу зблідло, потім налилося кров'ю. Як стиснулися щелепи.

— Остапе? — розгублено сказала вона. — Що ви тут робите? Ви ж ніколи не заходите за браму…

Остап не відповів їй. Він дивився на Лукаша.

А Лукаш дивився на нього — спокійно, рівно, не відпускаючи Нікиної руки.

— Остапе Гуцуляк, — сказав він тихо. — Ваш прадід присягнув моєму батькові, що жоден із вашого роду не переступить порога цього дому без запрошення. Я вас не запрошував.

— А мене й не треба запрошувати, — хрипко сказав Остап. — Мені баба Параска сказала прийти. Сказала, що вузлик згорів. — Він нарешті перевів погляд на Ніку, на її перев'язану руку. — Що тут сталося?

Ніка розповіла. Коротко, сухо, не дивлячись ні на кого з них. Про відлигу. Про мугикання з-за завіси. Про мамин голос. Про чотири години, яких вона не пам'ятала. Про драбину, пензель і очі, до яких лишалася одна волосинка.

Остап слухав, і з кожним її словом його обличчя ставало темнішим. А коли вона дійшла до того, як прийшов Лукаш і забрав у неї пензель, він різко повернувся до нього.

— Де ти був? — спитав він. Грубо, на «ти», без жодного «пане». — Де ти був ці чотири години, поки вона лазила під самою печаттю?

— Спав, — рівно відповів Лукаш. — Сонце стояло над горами.

— Спав, — повторив Остап. — Спав. А вона там мало не…

Він не доказав. Ступив уперед — і поклав на стіл те, що тримав загорнутим у полотно. Розгорнув.

Усередині лежав новий вузлик — більший за попередній, перев'язаний уже не трьома, а сімома нитками різних кольорів. Він пах полином так сильно, що в Ніки защипало в очах.

— Баба Параска передала, — сказав Остап. — Сказала, що цей міцніший. Сказала, щоб ти його не знімала ні вдень, ні вночі. — Він подивився на Лукаша. — І щоб він до тебе не торкався, коли ти з ним.

Лукаш не поворухнувся. Його пальці все ще тримали Нікину руку.

Остап дивився на ці пальці.

— Відпусти її, — сказав він тихо.

— Остапе… — почала Ніка.

— Відпусти її! — Голос Остапа зірвався на крик, і він ударив кулаком по столу так, що миска зі снігом підстрибнула. — Ти думаєш, я не знаю, що ти таке? Мій рід сто вісімдесят років тебе стереже! Ми возимо тобі хліб, газети й свічки, бо так присягнули. Ми проводжаємо від твоєї брами кожного, хто сюди приповзе. Ми знаємо, що ти зробив!

Свічки на столі затріпотіли.

Лукаш нарешті повільно, дуже обережно поклав Нікину руку їй на коліно. Підвівся. Він був вищий за Остапа на пів голови, і в світлі каміна його обличчя здавалося виліпленим із льоду.

— Я знаю, що ви знаєте, — сказав він тихо. — Ви носите її прізвище.

Остап завмер.

Ніка не зрозуміла. Перевела погляд з одного на другого.

— Чиє прізвище?

Лукаш не відвів погляду від Остапа.

— Марійка Гуцуляк, — сказав він. — Донька лісника. Сімнадцять років. Її знайшли біля Чорного яру в лютому тисяча вісімсот сорок сьомого. — Він помовчав. — У неї був старший брат. Іван. Він присягнув моєму батькові біля її могили, що стерегтиме цей дім, доки стоять гори. Щоб те, що її вбило, ніколи більше не вийшло звідси.

Ніка дивилася на Остапа. На його зціплені кулаки. На те, як тремтить жилка на скроні.