Розділ 15. Голос матері

Тиждень у кімнаті Зосі минув так тихо, що Ніка почала забувати, як звучить страх.

Вона прокидалася від сонця, що лилося крізь високе вікно на рожевий балдахін. На туалетному столику, поряд зі срібною щіткою, щоранку стояла кава — у новій чашці. Ніка заплітала волосся перед дзеркалом, у якому відбивалася тільки вона сама, і щоразу ловила себе на думці, що дивиться на порожній дверний проріз за спиною. Потім ішла до зали й працювала до заходу сонця.

А щойно сонце сідало, з'являвся він.

Вони працювали разом. Вона на риштуванні, він — на своєму стільці внизу, з книжкою, яку тепер справді читав. Іноді він читав уголос — Ламартіна, по-французьки, а потім перекладав, затинаючись, добираючи слова. Іноді грав на фортепіано. Іноді вони просто говорили — про все й ні про що. Ніка ставила свої запитання — дрібні, легкі, обережні. Яким був його батько. Що любила Зося. Чи бачив він колись море. Він відповідав.

Про Ганну вона більше не питала. Він більше не згадував.

До північного кута зали вона не наближалася. Пляма вологи, скута морозом, не росла. Оксамит на східній стіні висів нерухомо. Жіночих слідів на снігу більше не було.

Здавалося, той, хто в стіні, заснув. Або чекав.

У середу прийшла відлига.

Ніка відчула її ще вночі — повітря в кімнаті стало вологим, важким, а вранці за вікном замість іскристого снігу лежала сіра, просочена водою каша. З дахів текло. Бурульки обривалися з ринв і падали вниз із глухим чвакотом. Над горами висіли низькі сизі хмари, і туман знову підповз до самої садиби, заліз у сад, обліпив ялиці мокрою ватою.

У залі вологомір показав сімдесят два.

Ніка присіла біля північного кута. Пляма, що тиждень стояла нерухомо, тепер знову розповзалася — повільно, але помітно. Темна, мокра, з білуватими розводами солей по краях. Уже піднялася вище за ноги дітей під ялинкою. Уже торкалася краю пледа на сусідній фресці з пікніком.

А оксамит на східній стіні біля підлоги знову потемнів.

Ніка постояла, дивлячись на нього. Потім рішуче відвернулася.

«Мені треба закріпити тиньк біля кута, — подумала вона. — Сьогодні. Якщо вночі знову вдарить мороз, вода в стіні замерзне, і край пікніка обсиплеться. Це звичайна робота. Я робила її сто разів».

Вона розклала інструменти біля північного кута, за два метри від завіси. Шприци з розчином, японський папір, пензлі, клей. Перед тим як почати, торкнулася кишені фартуха — вузлик баби Параски був там, теплий і трохи колючий крізь тканину.

Лукаш спав десь у західному крилі, у кімнатах без вікон. До заходу сонця лишалося шість годин.

Ніка натягла рукавички й узялася до роботи.

Перші дві години минули спокійно.

Ніка вводила розчин шприцом під відшарований тиньк — крапля за краплею, повільно, щоб не розмити фарбу. Притискала ділянку через японський папір м'яким валиком. Чекала. Переходила до наступної. Робота була кропітка, монотонна, і вона занурилася в неї з головою, як у теплу воду.

А потім почула мугикання.

Тихе. Ледь чутне. Наче хтось у сусідній кімнаті прибирав і наспівував собі під ніс, не знаючи слів.

Ніка завмерла зі шприцом у руці.

Мелодію вона впізнала одразу. Не вальс. Інша. Стара колискова, яку мама наспівувала їй, коли Ніка була зовсім маленькою й боялася грози. «Ой ходить сон коло вікон». Мама ніколи не пам'ятала слів далі першого рядка — тож мугикала, трохи невлад, трохи запізнюючись, і гладила Ніку по голові.

Звук ішов з-за завіси.

Не відповідайте, коли вона говорить голосом, який ви знаєте.

Ніка стиснула зуби. Повернулася до стіни. Ввела ще краплю розчину. Притиснула папір валиком.

Мугикання стихло.

А потім голос сказав:

— Нікусю.

У неї з рук випав валик.

Це був мамин голос. Не схожий — її. З тією хрипкою ноткою, яка з'явилася після першої хімії й так і не зникла. З тим, як вона розтягувала «у» в Нікиному імені, ніби смакувала його. Ніхто в світі більше не називав її Нікусею. Ніхто.

— Нікусю, сонечко, — сказав голос лагідно. — Ти не бійся. Це я.

Ніка стояла на колінах біля стіни й не могла поворухнутися.

— Я знаю, що ти мене чуєш, — продовжив голос. — Ти завжди мене чула, навіть коли вдавала, що спиш. Пам'ятаєш, як ти вдавала? Заплющувала очі, а вії тремтіли. Я завжди бачила.

Сльози потекли самі. Ніка не помітила, коли.

— Не треба, — прошепотіла вона, сама не знаючи кому. Собі. Голосу. — Будь ласка, не треба.

— Я тут застрягла, сонечко, — сказав голос. І в ньому з'явилася тремтлива, жалібна нотка, від якої в Ніки розірвалося серце. — Там, де я тепер, темно й холодно. Я весь час кличу тебе, а ти не чуєш. А тут, у цій стіні, є щілинка. Маленька. Я крізь неї тебе бачу. Бачу, як ти працюєш. Яка ти стала гарна. Як на неї схожа.

Ніка затулила вуха долонями. Голос лунав однаково — не у вухах, у голові.

— Пам'ятаєш незабудки? — спитав голос. — На листівках? Я малювала їх тобі щороку, по п'ять пелюсток. Останню листівку я не домалювала, сонечко. Вона лежить у шухляді в столі, у квартирі на Лук'янівці. Під зошитом із рецептами. Ти її не знайшла.

Ніка застигла.

Вона не знала про цю листівку. Ніхто не знав. Вона розбирала мамині речі після похорону — й не змогла відкрити ту шухляду. Просто не змогла. Так і залишила.

Звідки… Звідки воно знає?

— Відкрий їй очі, — прошепотів голос. — Тій жінці на стіні. Тільки очі, Нікусю. Два мазки — і все. Тоді щілинка стане дверима, і я вийду. Я прийду до тебе. Я обійму тебе, як тоді, в грозу. Пам'ятаєш?

Ніка пам'ятала.

Пам'ятала теплі руки й запах фарби від маминого светра, і мугикання, і як гроза за вікном ставала нестрашною, бо мама була поруч.

— Мамо, — прошепотіла вона.

І тієї ж миті вузлик у кишені фартуха спалахнув жаром — так, наче туди поклали розпечену вуглину. Ніка скрикнула, рвучко витягла його. Полотно диміло. Червона, чорна й біла нитки обвуглилися з одного боку.

Але було вже пізно.

Вона відповіла.

У залі раптом стало дуже тихо. Так тихо, що Ніка почула, як по склу вікон стікає вода. А тоді з-за завіси долинуло зітхання — довге, глибоке, задоволене. Як зітхає людина, що нарешті дочекалася.