Розділ 14. Зізнання

Наступної ночі Ніка не працювала.

Вона прийшла до зали, як завжди, о пів на п'яту, коли сонце сідало. Розклала інструменти. Навіть змочила тампон у розчині. А потім так і сиділа на краю риштування, тримаючи його в руці, доки він не висох, і дивилася на різдвяну фреску.

На жінку без обличчя. На руку в білій рукавичці.

На Ганну.

Тепер, коли вона знала ім'я, фреска виглядала інакше. Ганна стояла поряд із Лукашем на кожному розписі — бо сама їх малювала. Вона вписала себе поруч із ним у кожну сцену: на пікнік, на полювання, на Різдво. Тихо, скромно, на пів кроку позаду, у світлій сукні. Як підпис, якого ніхто, крім неї, не мав прочитати.

А хтось потім затер їй обличчя. На всіх фресках. Старанно, пемзою чи ножем.

Хто? Він сам — від горя, щоб не бачити? Чи той, хто в стіні, — щоб ніхто не впізнав?

Свічки Ніка не запалювала. Сиділа в темряві, доки в залі не стало зовсім чорно, і тільки місяць крізь високі вікна кидав на підлогу бліді прямокутники.

Кроки вона почула, коли вже майже перестала чекати.

Він не запалив свічок. Підійшов до риштування в темряві — вона бачила тільки білу пляму сорочки й бліде обличчя в місячному світлі, — і зупинився внизу. Не сів на свій стілець.

— Ви не працюєте, — сказав він.

— Ні.

— Ви хочете поставити своє запитання.

— Так.

Лукаш довго мовчав. Потім простягнув їй руку — вгору, до краю риштування.

— Не тут, — сказав він тихо. — Не перед нею.

Ніка подивилася на його долоню. Бліду, з довгими пальцями, у місячному світлі — як виліплену з воску.

Вона подала свою руку. І він допоміг їй спуститися — легко, наче вона нічого не важила. А потім, не відпускаючи її пальців, повів залою, повз фортепіано під сірим полотном, повз ряд згаслих свічок перед східною стіною, на яку не глянув жодного разу, — до дверей, до сходів, угору.

У бібліотеці горів камін.

Лукаш посадив Ніку в те саме крісло біля вогню. Сам не сів навпроти — став біля вікна, спиною до кімнати, дивлячись у темряву, де на тлі зоряного неба чорніли гори.

— Питайте, — сказав він.

Ніка дивилася на його спину. На широкі плечі. На темне волосся, що спадало на комір.

Вона думала про це запитання весь день. Перебирала слова, наче намистини. Можна було спитати: ви вампір? Але це слово досі звучало для неї безглуздо, по-книжковому, і вона не хотіла, щоб він відповідав на чуже, вигадане кимось слово.

Можна було спитати: скільки вам років? Але вона вже знала.

Можна було спитати: ви вбивали? Але вона боялася відповіді.

Тож вона спитала просто.

— Хто ви, Лукаше?

Він не обернувся одразу. Стояв біля вікна, і в склі перед ним відбивалася кімната — камін, крісла, полиці з книжками, Ніка у вишневому кріслі.

Тільки його самого там не було.

— Мене звуть Лукаш Адамович Ольшанський, — сказав він, не обертаючись. Голос був рівний, тихий, наче він читав запис із метричної книги. — Я народився в цьому домі дванадцятого березня тисяча вісімсот вісімнадцятого року. Хрестили мене в каплиці, що стояла тоді за садом, — її розібрали після війни. Мій батько — Адам Ольшанський, той, чий портрет висить у галереї третім від кінця. Мати — Людвіка з Корецьких. Сестра — Зося, на дванадцять років молодша.

Він помовчав.

— Я помер двадцять восьмого січня тисяча вісімсот сорок сьомого року. О третій ночі. У тумані, на Чорному яру, за дві милі звідси. Мені було двадцять вісім років. — Він нарешті обернувся. — І відтоді я не жив. Але й не вмер.

Ніка не поворухнулася. Тільки пальці стиснули підлокітник крісла.

— Баба Параска розповіла вам про угоду, — продовжив Лукаш. — Вона розповіла правду. Майже. Зося захворіла восени сорок шостого. Сухоти. Лікарі розводили руками. Мати не виходила з її кімнати, батько постарів за місяць на десять років. А я… — Він ледь помітно скривився. — Я був молодий і дурний. І дуже гордий. Я думав, що для Ольшанського немає нічого неможливого. Що можна домовитися з будь-ким. Навіть із тим, хто ходить у тумані.

— Ви знали про нього?

— У горах усі знали. Усі боялися. Старі люди казали: якщо в тумані хтось кличе тебе на ім'я голосом матері — не відповідай. — Куточок його губ сіпнувся, але усмішки не вийшло. — Я відповів.

Вогонь у каміні тихо тріщав.

— Він не має тіла, Ніко. Не має обличчя. Він — голод. Давній, як ці гори, і такий самий терплячий. Йому потрібен хтось, у кому можна жити. Через кого можна їсти. Він запропонував мені обмін: я віддаю йому свою ніч — він дає Зосі життя.

— І ви погодилися.

— Я погодився. — Лукаш опустив очі. — Він увійшов у мене тієї ж ночі, на Чорному яру. Я пам'ятаю холод. Такий, наче мене занурили в крижану воду з головою, і вода залилася в легені, в серце, в кістки. Я впав на сніг. А коли піднявся — серце вже не билося. І я вже не дихав.

Він підійшов до каміна. Сів на підлогу — так само, як тієї ночі у флігелі, — спиною до кам'яної облицьовки, витягнувши ноги. Подивився на вогонь.

— Зося одужала, — сказав він. — На три тижні. Встала з ліжка, сміялася, просила млинців із вишнями. А на Стрітення закашлялася за сніданком — і за два дні її не стало. Він дав їй рівно стільки, скільки обіцяв. Життя. Не сказав, яке довге.

Ніка затулила рот долонею.

— Мені шкода, — прошепотіла вона.

— Мені теж. Сто вісімдесят років. — Він дивився у вогонь. — А потім почався голод.

Ніка не перебивала. Сиділа нерухомо, слухаючи, і в каміні тріщали поліна, і за вікном шелестів сніг.

— Перші тижні я годувався лісом, — сказав Лукаш. — Оленями. Вовками. Я виходив уночі й повертався до світанку, і ніхто в домі не знав. Я думав, що впораюся. Що можна жити й так. — Він стиснув кулак на коліні. — Але він хотів більшого. Не тваринної крові — людської. Він шепотів у мені, вдень і вночі, голосами тих, кого я любив. Голосом Зосі. Голосом матері. Він обіцяв, що варто спробувати один раз — і стане легше.

Лукаш замовк.

— Баба Параска розповідала про дівчину, — тихо сказала Ніка. — Яку знайшли в лісі.