Розділ 13. Пан, що продав ніч

Три дні вони не бачилися.

Ніка працювала в залі від світанку до заходу сонця, а щойно небо над горами починало рожевіти, складала інструменти й ішла до флігеля. Не тікала — ні. Просто йшла. Засувала засув. Сідала біля печі з книжкою Ламартіна, яку не могла прочитати, і слухала тишу.

Він не приходив. Не стукав. Не залишав записок.

Але щоранку на столі стояла кава. Щоразу в іншій чашці. Першого ранку — з червоними маками. Другого — з дрібними ромашками. Третього — біла, зовсім без візерунка, проста й чиста, як сніг за вікном.

Ніка не знала, як читати цю мову. Але розуміла, що це мова. Він говорив до неї — тихо, обережно, не наближаючись ні на крок. Я тут. Я нікуди не подівся. Я не тисну.

І щоночі вона чула за вікном кроки. Повільні, розмірені, що обходили флігель по колу. А вранці коло на снігу було ще глибшим, ще твердішим. А жіночі сліди — щоразу зупинялися біля нього, не переступивши.

На четвертий день, о десятій ранку, знизу долинув гуркіт мотора.

Не «Нива». Щось важче, з надривним ревом і брязкотом металу. Ніка вибігла до брами — і побачила, як із-за повороту, розкидаючи сніг на обидва боки, виповзає старий жовтий трактор із лопатою спереду. А за ним, по розчищеній колії, — знайома зелена «Нива».

Трактор розвернувся біля брами й поторохтів назад. «Нива» зупинилася.

Остап вийшов. Подивився на Ніку — довго, уважно, з голови до ніг, наче перевіряв, чи вся вона на місці. Щось у його обличчі відпустило.

— Живі, — сказав він. Не запитання — видих.

— Як бачите, — відповіла Ніка, і голос несподівано затремтів. — Я… Остапе, я дуже рада вас бачити.

Він, здається, здивувався. Але кивнув.

Поки він витягав із багажника ящики з продуктами, Ніка стояла поруч і не знала, з чого почати. А потім Остап поставив останній ящик на сніг, випростався, глянув через її плече — і завмер.

Він дивився на флігель. На коло довкола нього.

Ніка бачила, як він повільно зблід. Як його погляд пройшов по витоптаній смузі, по слідах — вузьких, чоловічих, накладених один на один. Потім — далі, до стіни садиби, де на снігу тягнулися інші сліди, маленькі, жіночі. До того місця, де вони зупинялися біля кола.

Остап мовчав так довго, що Ніка не витримала.

— Ви знаєте, що це, — сказала вона.

— Знаю, — глухо відповів він. — Дід розповідав. Його батько бачив таке один раз. У сорок сьомому. Тисяча дев'ятсот сорок сьомому — через сто років після… — Він обірвав себе. — Тоді дівчина з села пішла до садиби по гриби й заблукала в тумані. Пан провів її колом цілу ніч, доки не розвиднілося. А вранці вона пішла додому й нікому нічого не сказала. Тільки з того часу ніколи більше не ходила в той ліс.

— Пан, — повторила Ніка.

Остап подивився на неї.

— Ви його бачили, — сказав він. Не запитання.

— Бачила.

— І знаєте, хто він.

Ніка не відповіла. І цього було достатньо.

Остап вилаявся — коротко, крізь зуби, як тоді, у машині. Потім відчинив пасажирські дверцята «Ниви».

— Сідайте, — сказав він. — Сьогодні ж відвезу вас на станцію. Речі заберу сам, передам потім. Сьогодні.

Ніка не поворухнулася.

— Відвезіть мене до баби Параски, — сказала вона.

— Ні.

— Тоді я піду пішки. Знову. Через ліс.

Остап дивився на неї так, наче хотів схопити й силоміць запхати в машину. Потім заплющив очі, глибоко вдихнув, видихнув.

— Господи, — сказав він. — Яворська. Ви ж точно така сама, як вона.

— Як хто?

Але він уже сідав за кермо.

Баба Параска чекала на них на порозі.

Наче знала. Стояла в чорному кептарі, спершись на палицю, і дивилася, як «Нива» вибирається з кучугур на її вузьку вуличку. А коли Ніка вийшла з машини, стара тільки похитала головою.

— Без полину прийшла, — сказала вона замість привітання. — Згорів?

— Згорів, — тихо визнала Ніка.

— Від нього?

— Так.

Баба Параска довго дивилася на неї своїми чорними, блискучими очима. Потім кивнула — так, наче почула саме те, що й очікувала.

— Заходь, — сказала вона. — А ти, — вона глянула на Остапа, — сиди в машині. Бо як зайдеш, то знову будеш заважати.

Остап відкрив рот — і закрив. Сів за кермо й грюкнув дверцятами.

У хаті пахло так само, як минулого разу, — чебрецем, полином, димом і сушеними яблуками. Тільки тепер на печі стояв казанок, у якому щось булькотіло, а на столі лежав розгорнутий старий рушник, вишитий чорним і червоним, і на ньому — сім воскових свічок, поставлених колом.

Баба Параска посадила Ніку на лаву, налила їй чаю — того самого, з медом і гірким присмаком, — і сіла навпроти. Склала руки на палиці.

— Ну, — сказала вона. — Питай.

Ніка обхопила чашку обома долонями.

— Минулого разу ви не хотіли нічого розповідати.

— Минулого разу ти ще могла поїхати й забути. А тепер не можеш. — Стара кивнула на її руки. — Бачу. Ти її розбудила. Тепер чи знатимеш, чи ні — однаково.

Ніка ковтнула.

— Тоді розкажіть мені все. Будь ласка. Про пана. Про жінку на стіні. Про 1847 рік.

Баба Параска мовчала довго. Дивилася на свічки на рушнику — не запалені, білі. Потім заговорила — повільно, нараспів, як розповідають казки дітям на печі. Як розповідали їй самій, напевно, бабуся, а тій — її бабуся.

— Було це давно, — сказала вона. — Так давно, що й бабця моєї бабці ще дівкою бігала. Жили в горах пани Ольшанські. Добрі пани, не скажу нічого. Людей не мордували, панщиною не душили, на Різдво кожній хаті по мішку борошна давали. А старий пан мав сина, одного-єдиного, і дочку малу.

— Лукаша, — тихо сказала Ніка. — І Зосю.

Баба Параска кивнула, ніби й не здивувалася.

— Ото ж. Паничеві було тоді двадцять сім чи двадцять вісім. Гарний був, кажуть, як намальований. Очі сірі, як вода в Черемоші. Дівки на нього з усіх сіл задивлялися. А він на них — ні. Бо в нього в серці вже була одна.

— Хто?

— Малярка. — Стара глянула на Ніку з-під брів. — Прийшла з долини, звідкись із-під Коломиї. Бідна була, сирота. Та руки мала золоті. Пан її найняв, щоб стіни в залі малювала. Вона малювала ціле літо, а паничик ціле літо біля неї сидів. Отак і покохалися.