Розділ 12. Правда в дзеркалі

Ніка не стерла слово.

Вона хотіла. Простягнула руку до скла, до цих рівних літер із завитками, — і зупинилася. Науковець у ній сказав: це доказ. Сфотографуй. Задокументуй. А щось інше, старіше й глибше, прошепотіло: не торкайся. Не торкайся того, що вона написала. Бо вона відчує.

Тож Ніка сфотографувала слово — з трьох ракурсів, із масштабною лінійкою поруч, як учили. Сфотографувала сліди під вікном. Сліди через сад. Місце біля стіни садиби, звідки вони виходили, — рівний сніг, на якому не було нічого, жодного проходу, жодної щілини, жодних дверей. Просто стіна. І сліди, що починалися з-під неї, наче хтось вийшов прямо з каменю.

Потім повісила на вікно зсередини рушник — щоб не бачити слова. І пішла до зали працювати, бо не знала, що ще робити.

Увесь день вона не могла зосередитися. Двічі ловила себе на тому, що стоїть біля різдвяної фрески й дивиться на жінку без обличчя. На руку в білій рукавичці, що вказувала на схід. На тонку шию з ниткою перлів.

Моя.

Чия — моя? Чого вона хоче? Ніку? Чи — його?

Увечері, щойно сонце сіло, Ніка не стала чекати в залі. Вона пішла до флігеля, зняла рушник із вікна — і стала чекати там.

Лукаш постукав тричі. Вона відчинила, мовчки взяла його за рукав і підвела до вікна.

Він подивився на слово на склі.

Ніка бачила, як змінилося його обличчя. Як воно спершу стало порожнім — зовсім, наче з нього стерли всі риси, як із обличчя жінки на фресці. А потім…

Свічка на столі погасла. Не затріпотіла, не лягла набік — просто згасла, наче її задули. За нею — друга. У печі зашипів вогонь, осів, потемнів. У кімнаті раптом стало так холодно, що в Ніки защипало у вухах.

— Лукаше, — тихо сказала вона.

Він не чув.

Він дивився на слово, і в його очах була та сама біла, крижана лють, яку вона бачила на вечері. Але тепер вона була сильнішою — у сто разів, у тисячу. Шибка під його поглядом укрилася тонкими тріщинками інею — нового, свіжого, що проростав від країв до центру, до літер, наче хотів їх поглинути.

— Лукаше!

Ніка схопила його за руку. Його пальці були такими холодними, що обпікали.

Він здригнувся. Обернувся до неї — і на мить, на одну коротку мить, вона побачила в його очах щось, від чого серце зупинилося. Не людське. Голодне. Давнє. Те, що живе в глибині лісу й дивиться на тебе з темряви між ялицями.

А потім воно зникло. І перед нею знову був Лукаш — блідий, утомлений, з очима, у яких стояв жах.

— Вибачте, — сказав він хрипко. — Ніко, я… вибачте.

Піч знову розгорілася. Ніка, не випускаючи його руки, запалила свічку тремтячими пальцями.

— Хто вона? — спитала Ніка. — Хто це написав?

Він довго мовчав.

— Не сьогодні, — сказав він нарешті. Але цього разу це прозвучало не як відмова, а як благання.

— Вона виходить із-під стіни, — сказала Ніка. — Я бачила сліди. Вона ходила за мною по саду. Вона стояла під моїм вікном. Вона… — голос зірвався. — Вона писала, поки я спала. За тонким склом, за пів метра від мене.

— Я знаю.

— Вона ніколи не виходила раніше, правда? До мене?

Лукаш заплющив очі.

— Ніколи, — сказав він. — За сто вісімдесят років — ніколи далі за східну стіну. — Він розплющив очі й подивився на неї. — Ви більше не ночуватимете тут.

— Що?

— Флігель прибудований до садиби, але він не садиба. Тут стіни тонкі, вікна низькі, а поріг — зовсім не той, що в домі. — Він кивнув на вікно, на слово. — Вона дісталася сюди за одну ніч. Я не хочу знати, що вона зробить за другу.

— А в садибі — безпечніше?

— У садибі є я, — просто сказав Лукаш. — І є кімнати, куди вона не ходить. У західному крилі. Поруч із моїми.

Ніка подивилася на нього. На свічку. На слово на склі, яке вже майже зникло під свіжим інеєм.

Розсудлива людина відмовилася б.

Але вона вже казала собі, що давно перестала бути розсудливою людиною.

— Добре, — сказала вона.

Кімната, яку він їй відвів, колись, мабуть, була жіночою спальнею.

Ніка зрозуміла це одразу, щойно переступила поріг зі своєю валізою в руках. Шпалери кольору чайної троянди з дрібним золотистим візерунком, вицвілі, але ще гарні. Ліжко під балдахіном із блідо-рожевого шовку. Туалетний столик із гнутими ніжками, на ньому — срібна щітка для волосся, порцелянова скринька, флакон із-під парфумів, такий старий, що скло потьмяніло. Камін, у якому вже горів вогонь. Свічки в бронзових канделябрах.

І дзеркало.

Велике, на всю стіну навпроти ліжка, у важкій позолоченій рамі з різьбленими трояндами й виноградним листям. Воно було завішене — так само, як східна стіна в залі, — полотнищем темної тканини, що спадало важкими складками від рами до підлоги.

— Тут жила ваша мати? — спитала Ніка, ставлячи валізу біля ліжка.

— Моя сестра, — сказав Лукаш з порога. Він не заходив. Стояв у дверях зі свічкою в руці, і світло лягало на його обличчя знизу, роблячи його старшим і суворішим. — Зося. Їй було шістнадцять.

Було. Ніка не перепитала.

— Моя кімната — через дві двері по коридору, — продовжив він. — Якщо щось почуєте, щось побачите — просто покличте. Я почую.

— Навіть якщо пошепки?

— Навіть якщо пошепки.

Ніка кивнула. Пройшлася кімнатою, торкаючись речей. Срібна щітка — з ініціалами на ручці: З. О. Скринька — з музичним механізмом усередині, який давно зламався. Книжка на туалетному столику — французький роман, розгорнутий на середині, наче Зося відклала його ввечері й збиралася дочитати вранці.

Ніка зупинилася перед завішеним дзеркалом.

— А чому воно закрите? — спитала вона.

Лукаш не відповів одразу.

— У старих домах завішують дзеркала, — сказав він нарешті. — Коли хтось помирає. Щоб душа не заблукала.

— Це було сто вісімдесят років тому.

— Так.

— І ніхто відтоді його не відкривав?

— Ніхто.

Ніка дивилася на темну тканину. На позолочені троянди над нею. На свою тінь, що лягала на складки від каміна.

Вона була втомлена. Налякана. Збита з пантелику всім, що сталося за останні дні: словом на склі, слідами на снігу, лютою холодною силою, що гасила свічки. Їй хотілося хоч чогось звичайного. Хоч чогось, що можна контролювати.