Розділ 11. Перший сніг

Сніг пішов у середу вночі.

Ніка не помітила, коли саме. Вона працювала до другої, потім Лукаш сказав «досить», і вона пішла до флігеля, а коли вийшла з зали, надворі було тихо, чорно й морозно, і небо сяяло зорями. А вранці прокинулася від дивного світла — білого, рівного, яскравого, що лилося крізь вікно й заливало всю кімнату, ніби хтось увімкнув величезну лампу.

Вона підійшла до вікна — і застигла.

Світу не було. Був лише сніг.

Він падав великими, важкими пластівцями, повільно, урочисто, як падає пух із розпоротої подушки. Сад зник. Ялиці стояли білі, похилені під вагою снігових шапок. Кована брама потонула по пояс у кучугурі. Дахи садиби, башточки, балюстради, підвіконня — усе було вкрите товстим білим хутром. А сніг усе падав і падав, і в цьому падінні не було жодного звуку.

Ніка ніколи не бачила такої тиші. У Києві сніг завжди був брудним, мокрим, шумним: машини, лопати двірників, сіль, сльота. Тут він був чистим, як перший аркуш нового зошита.

Вона простояла біля вікна пів години, загорнувшись у його пальто, з чашкою кави — сьогодні з візерунком із червоних ягід калини, — і не могла відірватися.

До обіду снігопад перейшов у хуртовину.

Вітер налетів раптово, з гір, і закрутив сніг так, що за вікном стало сіро. Вікна флігеля засипало по середину. Ніка ледве відчинила двері — їх притисло кучугурою, — і вітер одразу вдарив в обличчя колючою білою крупою, перехопив подих. До садиби було тридцять кроків. Вона йшла їх хвилин десять, провалюючись по коліна, тримаючись за мур.

У залі було холодно, як у льоху, але сухо. Ніка приставила вологомір до плями біля північного кута — і здивовано підняла брови.

Сорок вісім відсотків.

Пляма поменшала. Наче мороз скував воду в стіні, зупинив її. Оксамит на східній стіні висів нерухомо, і темна смуга біля підлоги, що з'явилася в дощ, зникла.

«Принаймні щось добре», — подумала Ніка.

Вона працювала до темряви — а темніло тепер о четвертій, — розчищаючи верхній кут різдвяної фрески. Восковий янгол на верхівці ялинки нарешті розправив крила.

У четвер Остап не приїхав.

Ніка чекала його біля брами з ранку, як колись, загорнувшись у пальто й шарф, і дивилася вниз, туди, де мала бути дорога. Дороги не було. Була біла рівнина, з якої стирчали верхівки ялиць, і сірий туман над нею, і тиша.

З долини не долинало жодного звуку мотора.

О полудні вона повернулася до флігеля. Продуктів лишалося на два дні: пів хлібини, шматок сиру, кілька картоплин, банка меду, два яблука. І кава, яку приносив Лукаш, — але кава, як відомо, не їжа.

Ніка сіла на ліжко й порахувала. Якщо хуртовина триватиме тиждень, як буває в горах… Якщо дорогу не розчистять до Різдва…

Вона вперше по-справжньому зрозуміла, де опинилася.

Сама. На краю урвища. У домі, де вдень немає нікого, а вночі є той, хто не їсть, не дихає й не відбивається — вона ще не перевіряла, але вже майже знала — у дзеркалах. Без зв'язку. Без електрики. Без можливості спуститися вниз.

Відрізана від світу.

Увечері, щойно стемніло, у двері флігеля постукали. Тричі.

Ніка відчинила.

Лукаш стояв на ґанку, по коліна в снігу, у білій сорочці без пальта, і сніг падав на його темне волосся й не танув. У руках він тримав великий плетений кошик, накритий вишитим рушником.

— Остап не приїде, — сказав він замість привітання. — Дорогу замело біля Кедрового перевалу. Розчистять, мабуть, днів за п'ять, якщо хуртовина вщухне.

— Я помітила, — сказала Ніка.

Лукаш простягнув кошик.

Усередині був теплий, ще парувальний хліб, загорнутий у полотно. Глечик молока. Шмат копченого м'яса. Сир. Банка квашених грибів. Банка вишневого варення. Ціла курка, обскубана й готова до печі. Цибуля, морква, картопля. І пляшечка чогось темного, з етикеткою, підписаною тим самим гострим похилим почерком: «Наливка на чорниці, 1998».

— Звідки? — тільки й спитала вона.

— У садибі є льохи, — сказав Лукаш. — Глибокі. Там завжди є запаси. На всяк випадок. — Він помовчав. — Я давно навчився, що зима в цих горах не питає дозволу.

Ніка дивилася на кошик. На курку. На наливку 1998 року.

— Ви кожного року робите запаси, — повільно сказала вона, — хоча вам самому вони не потрібні.

— Іноді хтось приїжджає, — коротко відповів він. — Як ви.

Сніг кружляв між ними, сідав йому на плечі, на вії. Ніка подумала, що він виглядає як статуя, яку засипає хуртовина. Біла сорочка, біле обличчя, білий сніг.

І самотній. Нестерпно самотній.

— Заходьте, — сказала вона раптом. — Я спечу курку. Ви все одно не їсте, але можете подивитися, як я її зіпсую.

Він зайшов не одразу. Постояв на порозі, наче перевіряв невидиму межу, і лише тоді переступив — повільно, обережно, нахиливши голову під низьким одвірком.

У маленькій кімнаті він здавався ще вищим. Ніка раптом побачила флігель його очима: розкидані светри на ліжку, журнал із розмазаними олівцевими нотатками, банки з розчинниками на полиці, мамина скринька з пензлями на підвіконні. І поряд — блюдце з чорним, зотлілим полином і уламки чашки з незабудками.

Лукаш подивився на блюдце. Потім на уламки. Нічого не сказав.

— Сідайте, — Ніка кивнула на єдиний стілець, а сама заходилася біля печі. — Тільки не заважайте. І не коментуйте.

— Я й не збирався.

— Ви збиралися. У вас на обличчі написано.

Він сів, поклавши руки на коліна, і дивився, як вона натирає курку сіллю й часником, як кришить цибулю, як ріже картоплю. Мовчав. Але коли вона висипала в казанок майже всю банку солі, бо перебила руку, кинула через плече:

— Ані слова.

— Я нічого не казав.

— Ви подумали.

— Я подумав, — визнав Лукаш, — що бабця Ядвіга вигнала б вас із кухні за таке поводження з куркою.

Ніка обернулася з ножем у руці.

— Бабця Ядвіга, — сказала вона, — не мала б чим вас нагодувати, якби не я. Тобто — не мала б чим нагодувати мене. Тобто…

Вона заплуталася, замовкла й розсміялася. А він — не розсміявся, ні. Але куточки його губ поповзли вгору, і в очах заграли ті самі іскорки, що в бібліотеці.