Розділ 10. Бібліотека при свічках

Наступні ночі стали схожими одна на одну — і кожна була іншою.

Сонце сідало, і Ніка, вже не поспішаючи до флігеля, сідала на край риштування з чашкою чаю, чекаючи. Він з'являвся щоразу тоді, коли останній промінь зникав за горою, — не раніше й не пізніше. Інколи з галереї. Інколи з вестибюля. Одного разу просто з тіні біля вікна, де, Ніка могла заприсягтися, хвилину тому нікого не було.

Він запалював свічки — завжди сам, завжди в одному й тому самому порядку, від вікна до риштування. Сідав на свій стілець, клав на коліна книгу, яку не читав. І вона працювала.

А десь опівночі ставила запитання.

Другої ночі вона спитала:

— Хто ще грає на фортепіано, крім вас?

Лукаш довго дивився на сіре полотно в кутку.

— Не сьогодні, — сказав він.

Третьої:

— Чому ви ніколи не їсте?

— Бо я не голодний, — відповів він. І, помітивши її погляд, додав рівно: — Ніколи.

Ніка не знала, що на це сказати. Тож нічого й не сказала, а він теж мовчав, і тиша між ними була не напруженою, а якоюсь… домовленою. Наче вони обоє погодилися не розгортати це слово до кінця. Поки що.

Четвертої вона спитала:

— Де ви буваєте вдень?

— У своїх кімнатах у західному крилі, — сказав він. — Там немає вікон. Колись були, але я велів замурувати.

— Велів? Кому?

— Одне запитання, Ніко.

Вона пирхнула, але змовчала. Вона вже звикла до цієї гри. Він тримав слово — жодного разу не збрехав, вона була певна. Але й не дав їй нічого більше, ніж обіцяв. Кожна відповідь була як шматочок розписаної штукатурки, що відвалився від великої фрески: справжній, але замалий, щоб угадати, що на ній зображено.

Зате роботу вона просунула. За чотири ночі зробила стільки, скільки за попередній тиждень. Різдвяна фреска була розчищена майже вся — лишалися тільки верхні кути й сіра пляма замість обличчя жінки, до якої Ніка більше не торкалася.

А на п'яту ніч пішов дощ.

Не сніг, якого всі чекали, а дощ — холодний, листопадовий, затяжний. Він почався по обіді, сіявся дрібною мрякою, а ввечері перейшов у справжню зливу. Вода стікала вікнами зали суцільними потоками, барабанила по бляшаних дахах башточок, булькотіла в ринвах. Гори зникли в сірому мареві.

Ніка приставила до тиньку вологомір і скривилася.

Сімдесят. Біля північного кута — дев'яносто. Пляма, що тягнулася від східної стіни, за день розповзлася вдвічі й тепер піднялася вгору на пів метра, до самих ніг дітей під ялинкою.

— Не можна, — сказала вона, коли Лукаш з'явився в дверях. — Сьогодні не можна працювати. Якщо я зараз намочу тиньк розчином, він не висохне до ранку. А якщо вночі вдарить мороз…

— Я знаю, — сказав він. Подивився на пляму, на воду, що стікала склом. Щось у його обличчі стало жорсткішим. — Вона завжди плаче сильніше, коли йде дощ.

Ніка простежила його погляд. Оксамит на східній стіні висів нерухомо. Але внизу, біля самої підлоги, де тканина торкалася пилу, проступила темна смуга. Наче оксамит намок зсередини.

— Отже, сьогодні вихідний, — сказала Ніка, відводячи очі. Голос прозвучав бадьоріше, ніж їй хотілося. — Повертаюся до флігеля, лягаю спати о дев'ятій, як порядна людина.

Лукаш подивився на неї. На її светр із плямою вапна на рукаві. На руки, червоні від холоду. На темні кола під очима.

— Ви вмієте читати старопольською? — спитав він раптом.

— Що?

— Старопольською. Або французькою. Або латиною.

— Французькою — трохи, — розгублено сказала Ніка. — Латиною — на рівні підписів на іконах. А що?

Лукаш узяв із канделябра свічку.

— У садибі є бібліотека, — сказав він. — Там тепло: я розпалив камін. І там є книжки, яких ви ніде більше не побачите. — Він помовчав. — Якщо вам не хочеться о дев'ятій лягати спати, як порядна людина.

Ніка дивилася на нього кілька секунд. На свічку в його руці. На тінь, що лягала від неї на його обличчя.

— Це рахується як ніч роботи? — спитала вона. — Для запитання.

Куточок його губ сіпнувся.

— Ви неймовірна, — сказав він. І це, здається, не був комплімент. — Так. Рахується.

Бібліотека була на другому поверсі, в лівому крилі, і Ніка, переступивши поріг, зупинилася так раптово, що Лукаш ледь не наштовхнувся на неї.

Книжки. Від підлоги до стелі — а стеля тут була висока, з дубовими кесонами, — по всіх чотирьох стінах. Полиці з темного дерева прогиналися під вагою томів у шкіряних палітурках, і корінці мерехтіли в світлі каміна золотом тиснення. Біля однієї стіни стояла пересувна драбинка на коліщатах. Біля вікна — великий стіл із зеленим сукном, заваленим паперами, картами, лупами. У кутку — глобус, такий старий, що на ньому, напевно, ще не було половини сучасних країн.

Пахло шкірою, пилом, папером і димом. Найкращий запах у світі.

І було тепло. По-справжньому тепло, вперше за весь час у садибі. У каміні, великому, з мармуровою облицьовкою, гудів вогонь, а перед ним стояли два глибокі крісла, оббиті вишневим оксамитом, і низький столик між ними. На столику — графин із вином, один келих і тарілка з печивом.

Один келих.

— Ви все це підготували, — сказала Ніка. — Ще до того, як запросили мене.

— Я підготував камін, — поправив Лукаш. — Він тут горить завжди, коли йде дощ. Книжкам шкодить вогкість.

— А печиво? Теж для книжок?

Пауза.

— Печиво для вас, — визнав він.

Ніка всміхнулася. Він — ні. Але відвернувся до каміна трохи швидше, ніж потрібно.

Вона пішла вздовж полиць, торкаючись корінців кінчиками пальців. Латина. Французька. Польська. Німецька. Трохи української — старі видання, з «ѣ» і «ъ», з яких Ніка впізнала хіба що «Енеїду» Котляревського. Трактати з ботаніки, з астрономії, з архітектури. Атлас птахів із ручними кольоровими гравюрами. Збірки віршів. Історія Римської імперії в дванадцяти томах.

І мистецтво. Ціла стіна — альбоми, трактати, підручники. Ченніні, Вазарі, Леонардо, Дюрер. Навіть рукописні зошити, переплетені в шкіру.

Ніка витягла одну книгу, обережно, як новонароджене кошеня. Il libro dell'arte. Ченніно Ченніні. Італійське видання — вона глянула на титульну сторінку — 1821 року.