Розділ 9. Перемир'я

Ніка простояла біля вікна довго, дивлячись на сліди в інеї.

Два відбитки. Рівні, поруч, носками до її вікна. І коло розталої трави довкола — темне, вологе, наче там усю ніч горіло невидиме багаття. Хоча вона знала, що жодного вогню там не було. Вона знала, що там стояв хтось, кому мороз не шкодить, кому не потрібна пара з рота, кому не потрібен сон.

Хтось, хто сказав одне слово — і стіна замовкла.

Ніка відійшла від вікна й сіла на ліжко.

На столі не було ні кави, ні записки. Тільки уламки чашки з незабудками й блюдце з чорним, зотлілим полином на підвіконні. Стілець, яким вона підперла двері, лежав на боці — мабуть, вона сама зачепила його вночі, коли металася. Засув був засунутий.

Вона чекала, що відчуватиме страх. Натомість відчувала тільки втому — величезну, свинцеву, від якої хотілося лягти й не вставати тиждень. І ще сором.

Вона порушила третє правило.

Не випадково, не з необережності. Свідомо. Вигадала собі виправдання про вологість — гарне, фахове виправдання, яке пройшло б перед будь-якою комісією, — і полізла туди, куди її просили не лізти. Просили. Не наказували — просили. Прошу Вас.

А потім, коли стіна заговорила її голосом, той, кого вона не послухала, прийшов і простояв під її вікном до світанку.

Ніка затулила обличчя долонями.

Тепер її звільнять. Це очевидно. Будь-який замовник звільнив би реставратора, який порушив пряму заборону. А цей замовник мав набагато більше причин, ніж будь-який інший. Сьогодні приїде Остап — ні, Остап приїжджає в четвер, а сьогодні вівторок, — отже, на неї чекатиме записка: «Пані Яворська, з огляду на обставини, вважаю наш контракт розірваним. Аванс залиште собі. Остап відвезе Вас на станцію».

І вона поїде.

Поїде назад, у Київ, у сіру квартиру на Лук'янівці, де за місяць закінчиться оренда. Поїде, так і не дізнавшись, хто та жінка з її обличчям. Чому стіна кличе її на ім'я. Звідки Лукаш знає про незабудки. Скільки йому років насправді.

Ніка підвела голову.

Ні.

Вона не поїде. Не так. Не без відповідей.

Записки не було й о дев'ятій. І о десятій.

Ніка пішла до зали, бо не знала, що ще робити. Завіса на східній стіні висіла рівно, свічки стояли рядом — ніхто б не здогадався, що вчора тут хтось був. Тільки її сліди на пилу. І ті, інші, вузькі, жіночі, що вели від завіси до неї.

Вони вже не вели до неї.

Вони вели повз неї. До різдвяної фрески. І зупинялися просто перед нею — там, де на стіні стояла жінка без обличчя з піднятою рукою.

Ніка обійшла ці сліди по широкій дузі, як обходять калюжу крові.

Працювати вона не могла. Тампон висихав у руці, розчин у баночці холонув, а вона дивилася на стіну й не бачила її. Тричі вона ловила себе на тому, що вдивляється в оксамит на сході — не ворушиться? не здригається? — і щоразу відводила погляд із зусиллям, наче відривала долоню, що примерзла до заліза.

О третій сонце почало хилитися до гір.

О четвертій зала стала помаранчевою.

О пів на п'яту, коли Ніка вже збирала інструменти, вона почула кроки.

Не нагорі, в галереї. Не за стіною.

Просто за спиною. У залі.

Ніка повільно обернулася.

Сонце ще не сіло. Воно висіло над самим гребенем гори — червоне, величезне, — і останні його промені лягали косими смугами через усю залу, від вікон до протилежної стіни. Між смугами світла лежали довгі синюваті тіні.

Лукаш стояв у тіні. На самому її краю. Так близько до сонячної смуги, що, здавалося, ще крок — і світло торкнеться носків його черевиків.

Він не робив цього кроку.

Вони дивилися одне на одного через смугу світла — вона з одного боку, він з іншого.

У денному світлі, навіть розсіяному, навіть із тіні, він виглядав інакше, ніж уночі. Блідіший. Старший — не роками, а чимось іншим, що Ніка не могла назвати. Під очима лягли тіні, вилиці загострилися. Пальто, яке в місячному світлі здавалося розкішним, тепер мало потертості на ліктях і крихітну латку біля кишені, зашиту акуратними дрібними стібками.

— Ви рано, — сказала Ніка. Голос прозвучав хрипко.

— Я хотів застати вас тут, — відповів Лукаш. — Поки ви не втекли до флігеля й не засунули засув.

Сонце сповзало за гору. Смуга світла між ними меншала, звужувалася, відступала до вікон.

— Я порушила правило, — сказала Ніка. Краще вже самій, ніж слухати це від нього. — Третє. Я знаю. Я не шукатиму виправдань, хоча вологість там справді дев'яносто відсотків, і якщо нічого не робити, то…

— Я знаю про вологість.

— …то за місяць усі фрески… Що?

— Я знаю про вологість, — повторив Лукаш. — Східна стіна плаче щоосені. Щороку дедалі сильніше. — Він помовчав. — Тому я й шукав реставратора.

Останній промінь сонця згас.

Лукаш ступив уперед — туди, де щойно лежало світло. Повільно, обережно, як ступають на лід, перевіряючи, чи витримає.

— Ви чекаєте, що я вас звільню, — сказав він.

— А хіба ні?

— Я думав про це. — Він підійшов ближче. Зупинився за кілька кроків, біля риштування, і поклав долоню на дерев'яну стійку. — Усю ніч думав, поки стояв під вашим вікном. Найрозумніше було б посадити вас завтра в машину до Остапа, заплатити решту грошей і попросити забути про цю садибу.

— Але?

— Але вона вас уже бачила.

Ніка відчула, як холоне шкіра на руках.

— Вона, — повторила вона. — Жінка з фрески.

Лукаш не відповів. Але й не заперечив.

— Ви розчистили їй обличчя, — сказав він. — Не повністю, але достатньо. Вона прокинулася. Вона знає ваш голос, ваше ім'я, ваш запах. Якщо ви поїдете зараз — вона кликатиме вас і в Києві. З кожного дзеркала. З кожної стіни, де є хоч клаптик старої фарби. Ви не спатимете. Ви чутимете свій голос у тиші й боятиметеся власного відображення. — Він подивився на неї. — Я вже бачив, як це буває. Тому — ні. Я не відпущу вас звідси, поки не зможу бути певним, що вона вас забуде.

— Не відпустите? — Ніка випросталася. — Я вам не полонянка, пане Ольшанський.

— Ні. Ви — людина, яка вдерлася в мій дім у темряві й розбудила те, що спало. — Він сказав це без гніву, просто констатував. — І я пропоную вам угоду.