Розділ 8. Східна стіна

Зотлілий полин Ніка висипала на блюдце й поставила на підвіконня, поряд із уламками чашки з незабудками.

Уранці при денному світлі він виглядав ще гірше. Чорні, скручені стеблинки, крихкі, як попіл. Коли вона торкнулася однієї пальцем, та розсипалася на порох. Пахло вже не полином, а горілим — і ще чимось солодкувато-гнилим, як пахне в погребі, де взимку зіпсувалася картопля.

Вона просиділа над блюдцем пів години, намагаючись знайти пояснення.

Вологість? Від вологості трави гниють, а не обвуглюються. Хімічна реакція з чимось у кишені? У кишені нічого не було, крім вузлика. Тепло тіла? Смішно.

Залишався один варіант. Той, який вона гнала від себе з учорашнього вечора, відколи Лукаш сказав про незабудки.

Він торкався її. Відсунув стілець, і його холодні пальці майнули біля її шиї. Вона трималася за його рукав у темному коридорі. А полин у її кишені горів — без вогню, без диму, тихо й непомітно, — як тліє папір, який тримають надто близько до гарячої плити.

Від нього.

— Хімія фарб, — пробурмотіла Ніка. — Хімія фарб, Яворська.

Цього разу слова не допомогли.

У залі було холодніше, ніж звичайно.

Ніка помітила це одразу, щойно зайшла: пальці мерзли навіть у рукавичках, а з рота, як і вчора в галереї, вихоплювалася пара. Вона глянула на термометр-гігрометр, який повісила біля риштування ще першого тижня, — і нахмурилася.

Плюс чотири. Учора було вісім.

А вологість піднялася з сорока п'яти до шістдесяти двох.

Оце вже було справжньою проблемою. Не привиди, не голоси, не чашки з незабудками — а шістдесят два відсотки вологості в залі з фресками XIX століття. З такою вологістю в тиньку почнуть мігрувати солі, фарба здуватиметься пухирями, а все, що вона розчистила за три тижні, за місяць покриється білим нальотом.

Ніка пішла вздовж стін із вологоміром у руці, приставляючи датчик до тиньку кожні пів метра.

Пікнік — норма. Полювання — норма. Бал — трохи вище, але терпимо. Різдво…

Біля правого краю різдвяної фрески, там, де вона межувала з північним кутом зали, датчик пискнув і показав сімдесят вісім.

Ніка присіла. На тиньку, внизу, біля самої підлоги, проступала темна пляма. Нечітка, розмита, завбільшки з долоню, — наче хтось пролив воду, а вона в'їлася в стіну. Ніка торкнулася її пальцем у рукавичці. Холодно. Вогко.

Вона простежила поглядом, куди тягнеться пляма.

Пляма тяглася не вгору, як буває, коли вода піднімається з ґрунту, і не згори, як буває, коли протікає дах. Вона тяглася вбік. Від кута. Від стику з сусідньою стіною.

Від східної стіни.

Ніка випросталася й повільно обернулася до завіси.

Темно-червоний оксамит висів нерухомо. Ряд згаслих свічок перед ним стояв, як варта. Пил на підлозі — незайманий.

Не торкайтеся східної стіни.

— Я й не торкатимусь, — сказала Ніка вголос. Голос пролунав у порожній залі неприродно гучно. — Я тільки подивлюся. Мені потрібно знати, звідки йде волога. Це моя робота. Якщо я не з'ясую, за місяць тут не буде жодної фрески — ні вашої, ні її.

Їй ніхто не відповів.

Ніка постояла ще хвилину, слухаючи тишу. Потім пішла до валізи по прожектор, вологомір і — після короткого вагання — по набір для розчистки.

Про всяк випадок. Тільки про всяк випадок.

Згаслі свічки стояли так щільно, що між ними неможливо було пройти, не зачепивши. Ніка обійшла ряд збоку, біля самої північної стіни, де він закінчувався, і опинилася впритул до оксамиту.

Зблизька він виглядав ще старішим. Тканина вицвіла смугами, як вигорає на сонці, хоча сонце сюди ніколи не потрапляло. По краях — дірки від молі, крізь які проглядала темрява. Від оксамиту пахло пилом, свічковим воском і — ледь-ледь — тим самим солодкувато-гнилим запахом, що й від зотлілого полину.

І він був холодним. Ніка відчувала цей холод навіть крізь рукавичку, навіть не торкаючись — просто піднісши руку на кілька сантиметрів. Холод ішов від стіни за ним, як іде від відчиненого холодильника.

Вона вдихнула. Видихнула. Узялася за нижній край крайнього полотнища — там, де воно торкалося підлоги, — і повільно відгорнула його вбік.

Оксамит був важкий, наче намоклий. Він піддавався неохоче, з тихим шерехом. Ніка відгорнула його на пів метра, закріпила край затискачем від риштування й присвітила прожектором.

Стіна за завісою була чорною.

Не темною — чорною, наче її вимазали сажею. Кіптява лягла тут таким шаром, що під ним не проглядалося нічого: ні обрисів, ні кольорів, ні фактури тиньку. Ніка зрозуміла чому: свічки. Ті самі свічки, що стояли рядом перед завісою, — їх запалювали роками, десятиліттями, і дим осідав на оксамит, а крізь оксамит — на стіну.

Але хто їх запалював? І навіщо? Наче перед іконою. Наче перед…

Наче перед могилою.

Ніка присіла й приставила вологомір до тиньку біля самої підлоги.

Дев'яносто чотири відсотки.

Вона не повірила, переставила датчик. Дев'яносто два. Ще вище — вісімдесят дев'ять. Стіна була мокрою, як після зливи, хоча на дотик здавалася сухою. І холодною. Нестерпно холодною.

«Звідки ж ти береш стільки води?» — подумала вона.

І тоді, як завжди, коли професійна цікавість перемагала, вона перестала боятися.

Ніка відкрила набір для розчистки. Відміряла квадрат десять на десять сантиметрів на рівні очей — стандартне пробне віконце, яке роблять на будь-якому розписі перед початком роботи, щоб зрозуміти, що там під брудом. Змочила тампон у розчині. Приклала до стіни.

Кіптява зійшла одразу.

Не так, як на інших фресках — неохоче, жирними розводами, по міліметру. Вона зійшла легко, наче тільки й чекала, коли її торкнуться. Тампон почорнів за секунду. Ніка взяла новий. Потім ще один.

Під сажею проступила фарба.

Колір був дивний. Не вохра, не сієна, не кіновар — щось середнє між ними, глибоке, червонувато-буре, з ледь помітним металевим полиском. Ніка ніколи не бачила такого пігменту на фресках. Вона машинально відзначила собі взяти пробу на аналіз — і продовжила.