Розділ 7. Вечеря без їжі

Уранці на столі стояла кава.

Чашка була нова — тонка, кремова, з рельєфним візерунком із виноградного листя. Пара здіймалася над нею рівно, мов дим із димаря в безвітряний день. Ніка стояла на порозі, ще сонна, в светрі поверх нічної сорочки, і дивилася на чашку довше, ніж слід було дивитися на звичайну каву.

Потім перевела погляд на засув. Засунутий. Вона перевіряла його двічі.

Потім — на свічник.

Вузлик лежав на місці. Записка — теж. Але під її «Чому?» з'явився новий рядок, виведений тим самим гострим похилим почерком, тільки трохи нерівніше, наче той, хто писав, довго вагався, перш ніж торкнутися пером паперу.

Відповім, якщо Ви дозволите. Не в записці.

Сьогодні о сьомій вечора, мала їдальня, перший поверх, ліве крило. Я накрию стіл. Ви, здається, не їли нічого гарячого відтоді, як приїхали.

Якщо не прийдете — я зрозумію.

Л. О.

Ніка прочитала записку стоячи, з чашкою в руці. Потім сіла й прочитала ще раз.

Вечеря. Він запрошує її на вечерю. Після вчорашнього — після «хто вас прислав», після холодних пальців і пари, якої не було, — він пише їй ці вкрадливі, ввічливі рядки, наче вони сусіди по маєтку в якомусь романі Остін.

Ви, здається, не їли нічого гарячого.

Це було правдою. Хліб, сир, яблука, мед. Іноді — картопля, спечена в печі. Вона просто не мала сил готувати після дня на риштуванні.

І він це знав. Як знав про журнал і олівець у руці. Як знав про полин під свічником.

— Ти здуріла, Яворська, — сказала вона собі вголос. — Ти серйозно думаєш піти?

Кава в чашці відповіла ароматом кориці.

Увесь день Ніка працювала погано.

Вона розчищала нижній край різдвяної фрески — паркет і тіні від ялинки, найпростіше, що там було, — і тричі ловила себе на тому, що тампон давно висох, а вона просто стоїть і дивиться на стіну. На молодого пана, що дивився на неї. На жінку без обличчя, яка вказувала пальцем на схід.

Відповім, якщо Ви дозволите.

Їй слід було відмовитися. Будь-яка розсудлива людина відмовилася б. Залишила б на столі коротку записку: «Дякую, ні». Засунула б засув. Поклала б полин під подушку. Доробила б стіни й поїхала, як радив Остап. Живою.

Але розсудлива людина не їхала б у Карпати за сорок тисяч доларів від невідомого замовника. Розсудлива людина не лишилася б у залі після заходу сонця. Розсудлива людина не стояла б зараз перед фрескою, намагаючись пригадати, чи є в неї у валізі хоч щось, окрім робочих штанів і светрів.

«Це не побачення, — сказала вона собі суворо. — Це розмова. Ділова. Він — замовник. Ти — виконавець. Тобі потрібні відповіді, і тобі їх пропонують».

А ще їй хотілося гарячого супу. Дуже.

О пів на сьому, коли за вікнами флігеля вже згустилася синя темрява, Ніка стояла перед маленьким дзеркальцем над рукомийником і заплітала волосся. Розплела. Заплела знову. Зрештою зібрала в низький вузол на потилиці — і завмерла, дивлячись у дзеркало.

З дзеркала на неї дивилася жінка з темним волоссям у низькому вузлі.

Ніка швидко розпустила волосся й зав'язала звичайний хвіст.

Вдягла найкращий светр — темно-зелений, вовняний, із високим коміром. Поміркувала, чи брати полин. Поклала вузлик у кишеню джинсів. Потім витягла й залишила на столі.

Потім повернулася й забрала знову.

— Тобі двадцять шість років, — сказала вона своєму відображенню. — Ти реставраторка з дипломом. Ти не боїшся вечері.

Відображення не виглядало переконаним.

Двері до лівого крила були відчинені, а коридором, від вестибюля до малої їдальні, на підлозі стояли свічки.

Десятки свічок у скляних ліхтариках — наче доріжка з вогників, щоб гостя не заблукала. Ніка йшла між ними, і її тінь то видовжувалася, то стискалася на стінах, обтягнутих вицвілим зеленим шовком. Пахло воском, дровами й — неймовірно — смаженими грибами з цибулею.

Мала їдальня виявилася зовсім не малою. Висока кімната з дубовими панелями й каміном, у якому весело тріщав вогонь. Над каміном — натюрморт: фрукти, дичина, срібний кубок, усе в темних, теплих тонах. Посередині — довгий стіл під білою скатертиною, накритий на двох. На одному кінці. Поруч, на сусідніх місцях, а не через увесь стіл, як у старих фільмах.

В канделябрах горіли свічки. Багато свічок.

Лукаш стояв біля вікна, спиною до кімнати, і дивився в темряву. Коли вона зайшла, він обернувся — і на мить, на одну коротку мить, на його обличчі майнуло щось схоже на полегшення. А потім знову з'явилася маска ввічливої холодності.

— Пані Яворська, — він ледь схилив голову. — Ви прийшли.

— Ви пообіцяли відповіді, — сказала Ніка. — І суп.

Куточок його губ сіпнувся.

— Про суп я нічого не писав.

— Ви написали «гаряче». Я вирішила, що суп.

Він не відповів, лише відсунув для неї стілець. Ніка сіла. Він підсунув стілець, і вона відчула холод від його рук — ледь-ледь, на потилиці, як подих зимового вітру.

Суп таки був.

Грибна юшка з білих грибів, густа, ароматна, з ложкою сметани посередині. Потім — бануш із бринзою й шкварками, золотистий, ще парувальний. Тушковані гриби з цибулею. Свіжий хліб. Червоне вино в кришталевому графині. Ніка їла й не могла зупинитися. Усе було таке смачне, що їй стало соромно за свій апетит.

Лукаш не їв.

Перед ним стояла тарілка — порожня, чиста, з білої порцеляни з тонким золотим обідком. Він тримав у руці келих вина й не підносив його до вуст. Просто тримав, повільно обертаючи за ніжку, і дивився, як вогонь свічок грає в темно-червоній рідині.

Точнісінько як на різдвяній фресці.

— Ви не голодні? — спитала Ніка, відклавши ложку.

— Я вечеряв раніше, — відповів він.

— Хто готував? — вона кивнула на бануш. — Тільки не кажіть, що ви самі.

— Я сам.

— Ви вмієте готувати бануш?

— Я вмію багато чого. — Він ледь знизав плечима. — Коли маєш багато часу, вчишся всього потроху.

Ніка ледве не спитала: «Скільки саме часу?» — але прикусила язика. Не зараз. Не за вечерею. Вона ще не готова почути відповідь.