Розділ 6. Порушене правило

Кави не було й наступного ранку. І через день.

Хліб, сир і молоко, як і раніше, з'являлися у флігелі — але не на столі, а на ґанку, біля самих дверей, наче той, хто їх приносив, більше не наважувався заходити. Записок не було. Музики не було. Ночі стояли такі тихі, що Ніка чула, як потріскує мороз у старих кроквах.

Перші два дні вона почувалася переможницею. Вузлик баби Параски лежав під подушкою, удень — у кишені фартуха, і від нього пахло полином так, що на ньому, здавалося, можна було настояти горілку. Ніка спала по вісім годин. Працювала спокійно. Ніхто не стежив за нею зі стін — принаймні так їй хотілося думати.

На третій день вона спіймала себе на тому, що зранку першим ділом дивиться на стіл.

На четвертий — що написала записку. Коротку, суху: «Шановний пане Л. О., прошу підтвердити, що умови контракту залишаються чинними. В. Я.» — хоча насправді хотіла написати зовсім інше. Записка пролежала під свічником добу, дві. Ніхто її не забрав.

На п'ятий день Ніка зрозуміла, що злиться.

Це було безглуздо. Вона мала б радіти: ніхто не вдирається до неї вночі, ніхто не грає моторошних вальсів, ніхто не підсовує загадкових постскриптумів. Тиша. Спокій. Саме те, чого хоче будь-яка розсудлива людина в будинку з дивними фресками.

Але ця тиша була не спокоєм. Вона була образою.

Ніка розуміла це так само ясно, як розуміла, що свинцеві білила темніють. Хтось у цьому домі дбав про неї — ввічливо, незграбно, по-старомодному. А вона прийшла з полином, як із часником проти упиря, і зачинила перед ним двері. І він пішов. Зітхнув під порогом — і пішов.

Якщо це, звісно, був він. І якщо він узагалі був.

Увечері п'ятого дня Ніка сиділа на ліжку, крутячи в пальцях сірий вузлик із червоною ниткою.

От що вона знала напевно. Фреска змінилася — це факт, задокументований. Хтось ходить уночі садибою — теж факт. Хтось приносить їжу й каву, хтось пише записки почерком XIX століття, хтось грає на фортепіано. І хтось — або щось — перестав усе це робити рівно тієї ночі, коли під її подушкою з'явився полин.

А отже, між вузликом і тим, що відбувається, є зв'язок. Причина й наслідок.

А причину й наслідок можна перевірити.

Ніка поклала вузлик на стіл, під свічник, поряд із запискою, яку ніхто не забрав. Подивилася на нього довгим поглядом.

— Вибачте, бабо Параско, — сказала вона. — Але я науковець.

Наступного дня вона не пішла з зали, коли сонце торкнулося гори.

Це було легше, ніж вона думала. Просто не зібрала інструменти. Просто лишилася на риштуванні з тампоном у руці, розчищаючи крило воскового янгола на верхівці ялинки, поки помаранчеве світло у вікнах ставало червоним, потім бузковим, потім сірим.

Потім світло згасло зовсім.

Ніка ввімкнула акумуляторний прожектор. Біле, різке світло вихопило шматок фрески — янгола, гілки, свічки — і зробило темряву довкола ще густішою. Зала зникла. Лишилося тільки біле коло на стіні, риштування під ногами — і тиша.

Вона працювала. Чи вдавала, що працює. Руки рухалися, тампон кочувався по тиньку, а все тіло, кожна волосинка на руках, слухало.

Спершу — нічого.

Потім — ледь чутний тріск. Наче хтось ступив на стару паркетину.

Ніка завмерла.

Тріск не повторився. Але десь угорі, над залою, там, де під склепінням ішла галерея, наче повіяло холодом. Полум'я свічок на фресці — намальоване полум'я, вохра й білило — здалося їй на мить живим. Гойднулося.

Вона повільно, дуже повільно обернула прожектор угору.

Світло ковзнуло по склепінню, по бронзовій люстрі, по різьбленій балюстраді галереї, що оперізувала залу на рівні другого поверху.

Галерея була порожня.

Але двері в її кінці — вузькі, темні, які Ніка досі вважала забитими, — стояли прочинені.

Сходи на галерею Ніка знайшла за дверима в кутку зали — вузькі, гвинтові, з кам'яними сходинками, витертими посередині тисячами ніг. Вона піднімалася повільно, тримаючи прожектор перед собою, як щит. Світло стрибало по стінах, і тіні від поручнів витягалися, ламалися, ворушилися.

На галереї було холодно, як у льоху. Вона пройшла вздовж балюстради, не дивлячись униз, де в темряві лишилися її риштування й валіза, — і зупинилася перед прочиненими дверима.

За ними тягнувся довгий коридор.

Високий, вузький, з вікнами по один бік і портретами — по другий. Місячне світло лягало на підлогу блідими прямокутниками, а між ними лежала темрява, густа, хоч ріж ножем. Пахло пилом, воском і — зовсім ледь чутно — кавою з корицею.

Ніка ступила всередину.

Портрети дивилися на неї з потемнілих рам. Чоловіки в каптанах і кунтушах, жінки в мереживних чепцях, суворі, бліді, з однаковими світлими очима. Під кожним — мідна табличка з іменем. Станіслав Ольшанський, 1712. Теофіля з Ольшанських, 1749. Адам Ольшанський, 1801. Рід ішов углиб коридору, від століття до століття, від давніх до новіших.

Ніка йшла від портрета до портрета, підсвічуючи таблички. Пан із вусами — той самий, що наливав вино на пікніку. Казимир Ольшанський, 1838. Літня пані в чепці. Ядвіга Ольшанська, 1838.

Остання рама в кінці коридору була порожня.

Не розбита, не вкрадена — просто порожня. Позолочений багет, а всередині — гола стіна з темнішим прямокутником там, де колись висіло полотно. Під нею — мідна табличка, начищена до блиску, як ніщо інше в цьому коридорі.

Ніка нахилилася, щоб прочитати.

— Не варто, — сказав голос за її спиною.

Вона обернулася так різко, що прожектор вислизнув із пальців, ударився об підлогу й покотився, розсікаючи темряву безладними смугами світла. Ніка позадкувала, вперлася спиною в стіну. Серце калатало так, що боліли ребра.

У місячному прямокутнику посеред коридору стояв чоловік.

Високий. Худорлявий. У довгому темному пальті старомодного крою, з високим коміром, під яким біліла сорочка. Темне хвилясте волосся спадало на комір. Обличчя в місячному світлі здавалося виліпленим з воску — бліде, з різкими вилицями й прямим носом, з тонкими губами, стиснутими так, наче він стримував слова.