Розділ 5. Баба Параска

Два дні фотографії не показували нічого.

Щоранку о восьмій і щовечора о пів на п'яту Ніка ставала за триногу на крейдяні позначки й натискала кнопку. Щовечора перед сном гортала кадри на екрані камери, збільшувала, порівнювала до пікселя.

Жінка стояла попереду пана, обернувшись до зали. Палець указував на схід. Пан дивився в об'єктив.

Нічого не змінювалося. І від цього ставало тільки гірше. Бо якби змінювалося щодня — це був би якийсь механізм, процес, закономірність. А так… Так виходило, що фреска змінилася один раз. Тієї ночі. Наче хтось хотів, щоб Ніка це побачила, — і, переконавшись, що побачила, завмер.

У неділю вона прокинулася з чітким рішенням.

Їй потрібні були відповіді. Справжні, а не записки з постскриптумами й не похмурі натяки Остапа. Десь же мали зберегтися документи: метричні книги в церкві, записи про народження й смерті, хоч щось про рід Ольшанських і про «трагічні події 1847 року». А в селі був зв'язок — можна було б подзвонити в обласний архів, написати колишній однокурсниці, яка тепер працювала в Інституті історії.

Та й, чесно кажучи, Ніці просто хотілося побачити живих людей.

Остап приїжджав лише в четвер. Отже, до села доведеться йти пішки.

Вона вийшла одразу після світанку: теплі черевики, куртка, рюкзак із водою, хлібом і телефоном. Від брами вниз вела та сама ґрунтовка, якою її привезли, — вона пам'ятала кожен поворот. Машиною виходило пів години. Пішки — може, дві. Встигне повернутися задовго до заходу сонця.

Перша година минула легко.

Ранок був прозорий і холодний, іній на траві блищав, як цукор, а повітря пахло хвоєю так густо, що від нього паморочилося в голові. Ніка йшла швидко, насолоджуючись рухом, хрускотом гілочок під ногами, навіть власним подихом, що клубочився парою. Уперше за багато днів вона не думала про фрески.

А тоді з низини підповз туман.

Спершу — тоненькі білі пасма між стовбурами, які можна було прийняти за дим. Потім — щільніша пелена, що ховала дорогу за двадцять кроків попереду. А потім ліс просто зник. Ніка йшла в білому мовчанні, бачачи лише розбиту колію під ногами й найближчі ялиці, що виринали з молока темними привидами й знову в ньому тонули.

Вона сповільнила крок. Звуки стали дивними — глухими, наче лунали з-під ковдри. Десь далеко крикнула птаха, і крик обірвався на півноті.

А тоді Ніка почула кроки.

Позаду. Неквапливі, розмірені. Вона зупинилася — і вони зупинилися теж.

— Остапе? — гукнула вона.

Тиша.

Ніка постояла, дослухаючись. Серце калатало в горлі. Вона зробила крок — і почула за спиною крок у відповідь. Наче луна. Тільки луна не запізнюється на пів секунди. І луна не ступає важче, ніж ти сам.

Вона різко обернулася.

Туман. Біла стіна. Колія, що зникала за кілька кроків. І більше нічого.

— Хто тут? — голос прозвучав тонко й жалюгідно.

Туман мовчав.

Ніка пішла далі. Швидше. Потім іще швидше. Кроки за спиною не відставали, але й не наздоганяли — тримались на тій самій відстані, терпляче, наче хтось проводжав її. Або наглядав.

Вона вже мало не бігла, не обертаючись, коли туман раптом розступився, мов завіса, — і вона вилетіла просто на околицю села, до першої хати з низьким тином і собакою на ланцюзі.

Собака гавкнув на неї. Потім подивився їй за плече — і заскавчав, підібгавши хвіст, і заліз у буду.

Ніка обернулася.

Позаду, на узліссі, туман стояв рівною білою стіною, наче відрізаний ножем. Нікого.

Лише на самому краю цієї стіни, там, де біле переходило в прозоре, на одну мить їй здалося, що вона бачить силует. Високий. Нерухомий. У довгому темному пальті.

Вона моргнула.

Силуету не було.

Церква була зачинена.

На дверях висів важкий замок, а на дошці оголошень — пожовклий папірець: служби лише на великі свята, отець приїжджає з Ворохти. Ніка постукала в хату поруч, де, за словами напису, жила паламарка. Двері прочинила жінка середніх років у вовняній хустці.

— Метричні книги? — перепитала вона й зміряла Ніку поглядом від черевиків до шапки. — А вам нащо?

— Я реставраторка, працюю в садибі Ольшанських. Мені потрібні відомості про рід, щоб…

Двері зачинилися перед її носом. Без жодного слова.

Ніка постояла на ґанку, відчуваючи, як щоки палають від сорому й злості. Потім дістала телефон. Одна поділка зв'язку — і та блимала. Вона спробувала набрати однокурсницю. Гудок. Тріск. «Абонент поза зоною досяжності». Вона спробувала ще раз — і екран згас. Повністю розряджений, хоча ще вранці показував вісімдесят відсотків.

— Чудово, — сказала Ніка вголос. — Просто чудово.

— Не йде звідти, — пролунало за її спиною. — Ніщо з того, що звідти, не йде.

Ніка обернулася.

Біля тину, спираючись на палицю, стояла стара жінка — та сама, яку вона бачила в день приїзду біля колодязя. Маленька, суха, мов осінній лист, у чорному кептарі з червоною вовною. Обличчя — сітка глибоких зморщок, а очі під ними чорні, блискучі, зовсім не старечі.

— Перепрошую? — перепитала Ніка.

— Батарейка твоя, — пояснила стара. — Там вона довго тримає, а як униз спустишся — сідає. Бо ти її там напоїла, а тут вона голодна.

Ніка не знала, що на це відповісти.

— Ходи, — сказала стара й, не чекаючи відповіді, пошкандибала вулицею. — Ходи, дитино. Нема чого на чужому ґанку стовбичити. Тут тобі все одно ніхто нічого не скаже.

— А ви скажете?

Стара обернулася через плече й усміхнулася — беззубо, хитро.

— Я — баба Параска. Я всім кажу. Тільки мене ніхто не слухає.

Хата баби Параски стояла на самому краю села, під горою, і була такою старою, що, здавалося, виросла з землі разом із яблунями довкола. Низька, біла, з солом'яною стріхою, що поросла мохом. Над дверима висів пучок полину, на одвірку — вирізьблений хрестик і ще якісь знаки, яких Ніка не знала.

Усередині пахло так, що в неї закрутилася голова. Чебрець. М'ята. Полин. Сушені яблука. Дим. Пучки трав звисали з кожного сволока, з кожного цвяха в стіні, лежали на печі, на лавах, на підвіконнях. На полиці — ряди глечиків, пляшечок, вузликів. На столі — миска з водою, де плавав сухий восковий наплив, і стара колода карт, засмальцьована від часу.