Розділ 4. Обличчя, що змінилося

Різдвяна фреска була найбільшою в залі — майже чотири метри завширшки, від підлоги до карниза.

І найтемнішою. Кіптява лягла на неї так густо, що спершу Ніка бачила лише обриси: висока ялинка посередині, якісь постаті довкола, темна пляма каміна праворуч. Наче хтось роками палив свічки просто перед цією стіною. Або не роками.

Десятиліттями.

Ніка встановила риштування, розклала інструменти й почала знизу, з лівого краю, де під ялинкою грали діти. Тампон за тампоном. Сантиметр за сантиметром. Кіптява сходила неохоче, жирними сірими розводами, і доводилося міняти розчин удвічі частіше, ніж на пікніку.

Зате під нею горіли кольори.

Червоні яблука на гілках ялинки. Золоті горіхи, загорнуті у фольгу. Восковий янгол на верхівці з розкритими крильцями. Свічки — десятки крихітних свічок, і кожен вогник художник виписав окремо, двома-трьома мазками охри й білила, так, що вони, здавалося, тремтіли від протягу.

Діти під ялинкою — дівчинка з лялькою, хлопчик із дерев'яним конем — сміялися. Біля каміна літня пані в чепці, та сама, що й на пікніку, гріла руки. Пан із вусами наливав щось гаряче з мідного казанка, і над чашами здіймалася пара — тонкими білими завитками.

До вечора Ніка дійшла до центру. До нього.

Молодий пан стояв праворуч від ялинки, трохи осторонь від родини. Темний фрак, біла хустка на шиї, келих у руці. Голова повернута ліворуч — до жінки, що стояла поруч, на півкроку позаду. Вона була у світлій сукні з відкритими плечима, з ниткою перлів на шиї, з темним волоссям у низькому вузлі. Тонка рука в білій рукавичці лежала на його рукаві.

А замість обличчя — сіра пляма голого тиньку.

Ніка розчистила довкола неї кожен сантиметр. Кожну складку сукні, кожну перлинку. Обережно, з дивною ніжністю, наче намагалася повернути жінці те, що в неї відібрали.

Відступила, щоб подивитися здалеку.

У сутінках зали фреска виглядала майже живою. Свічки на ялинці мерехтіли. Діти сміялися. А молодий пан дивився на жінку без обличчя з таким виразом, що Ніка відвела очі, наче підгледіла щось надто особисте.

Так дивляться на когось, кого втратили. І досі не змирилися.

Вона дістала камеру. Сфотографувала фреску цілком, потім — фрагментами: ялинку, дітей, камін, пана з жінкою. Окремо — його обличчя, окремо — сіру пляму там, де мало бути її. Записала в журнал час, освітлення, номер кадрів.

Фреска №5, «Різдво». Стан після першого етапу розчистки. 17:42.

За вікном сонце торкнулося гірського гребеня. Ніка поспіхом склала інструменти й уже біля дверей зали обернулася ще раз.

Пан дивився на жінку. Жінка стояла поряд, безлика, тиха, з рукою на його рукаві.

Усе було так, як мало бути.

Наступного ранку був четвер.

Минулого четверга Остап приїхав, залишив біля брами два ящики з продуктами й поїхав, навіть не заглушивши мотора. Ніка тоді бачила його лише здалеку, з вікна зали, — і їй стало прикро, як від неввічливості знайомого, що перейшов на інший бік вулиці.

Цього разу вона чекала біля брами від світанку.

Коли знизу, з туману, долинув гуркіт «Ниви», Ніка вже змерзла так, що не відчувала пальців. Але, побачивши її біля воріт, Остап на мить завагався — і все ж зупинився. Вийшов, мовчки витяг із багажника ящик, поставив на землю.

— Живі, — сказав він. Не запитання — констатація. І, здається, трохи здивована.

— Як бачите, — Ніка засунула руки глибше в кишені куртки. — Ви розчаровані?

Остап хмикнув. Подивився на неї уважніше — на темні кола під очима, на губи, обвітрені від холоду.

— Ви не спите, — сказав він.

— Сплю.

— Не брешіть. Ви не спите. — Він витяг ще один ящик, грюкнув кришкою багажника. — Музику чуєте?

Ніка замовкла. Остап кивнув, наче отримав відповідь.

— Чую, — нарешті сказала вона. — Хтось грає на фортепіано в залі. Мабуть, власник. Він же живе в садибі?

— Хто вам таке сказав?

— Він пише мені записки. Приносить каву. — Ніка почула, як дивно це звучить уголос, і розсердилася. — Остапе, я не дитина. Я розумію, що в селі ходять якісь легенди про цей дім, і що вам подобається мене лякати. Але мені потрібні нормальні відповіді. Хто такий Л. О.? Хто тут живе? Хто приносить їжу у флігель?

Остап довго дивився на неї. Вітер шарпав його куртку, з-під шапки вибилося темне пасмо.

— Я привожу продукти до брами, — повільно сказав він. — Далі брами я не заходжу. Ніхто з села не заходить. Мій дід не заходив. Його батько не заходив. — Він кивнув на ящики. — А що вже потім із ними стається — то не моя справа.

— Але ж хтось їх заносить…

— Ага, — погодився Остап. — Хтось.

Ніка відчула, як по спині поповз холод — не від вітру.

— Ви ж не вірите в цю нісенітницю, — сказала вона. — Ви доросла людина. У вас є машина, телефон. Ви…

— Я вірю в те, що бачу, — відрізав він. — Як і ви, мабуть. Тільки я дивлюся вже двадцять вісім років, а ви — тиждень.

Він сів у машину, але дверцята не зачинив. Помовчав. А тоді, не дивлячись на неї, сказав глухо:

— Не дивіться на ту жінку.

Ніка завмерла.

— Яку жінку?

— Ви знаєте яку. — Остап нарешті глянув на неї, і в його сірих очах було щось схоже на страх. — Ту, що без обличчя. Не дивіться на неї довго. І не шкодуйте її. Вона цього тільки й чекає.

— Остапе…

Але він уже грюкнув дверцятами, і «Нива», буксуючи на мерзлій траві, розвернулася й пірнула в туман.

Ніка постояла біля брами, поки гуркіт мотора не стих. Потім підняла один ящик — важкий, з банками й картоплею — і понесла до флігеля.

Залишивши інший біля брами.

Увечері, повертаючись із зали, вона навмисне пройшла повз ворота. Другого ящика там уже не було. Ані слідів на інеї, ані зім'ятої трави.

Тільки біля флігеля, на ґанку, стояв ящик — акуратно, кришкою догори. А на кришці лежала гілочка чебрецю.

У четвер Ніка працювала над верхівкою ялинки й не підходила до жінки без обличчя. Не через Остапа. Просто так склалося. Просто верхівка була важливішою.