Розділ 3. Перші фрески

Перші три дні Ніка не реставрувала. Вона слухала стіни.

Так її вчив старий професор Лозинський на третьому курсі: «Не лізьте до фрески зі скальпелем, поки вона вам не розповіла, що з нею сталося». І Ніка слухала. Фотографувала кожен квадратний метр при різному світлі — вранці, коли сонце било в західну стіну, опівдні, коли зала заповнювалася рівним білим сяйвом, і по обіді, коли тіні ставали довгими й м'якими. Простукувала тиньк дерев'яним молоточком, прислухаючись, де він дзвенить глухо — там шар відшарувався від стіни й тримався на чесному слові. Брала крихітні проби пігменту на аналіз і підписувала пробірки дрібним акуратним почерком.

Стіни розповідали багато.

Розписи зробили на вапняному тиньку, ще вологому, — справжнє фреско, а не олійна підробка, якою в XIX столітті часто прикрашали панські доми. Отже, художник знав старі техніки й не шкодував часу. Пізніше хтось доповнив деталі темперою — золотом на вбранні, перлами в зачісках. Кіптява лягла густим шаром — від свічок, від каміна, від пожежі. Так, тут була пожежа: біля дверей Ніка знайшла сліди обвуглювання й тріщини від жару. Але дивно: вогонь зупинився, ледь торкнувшись розписів. Наче натрапив на невидиму стіну.

На четвертий день вона нарешті взялася за тампони.

Це була улюблена частина її роботи. Не та, що потім показують на виставках, — блискуча, відновлена, «як нова». А ця: повільна, медитативна, коли сантиметр за сантиметром знімаєш із фарби сто років бруду, і під твоїми руками ніби хтось розплющує очі.

Ніка почала з найпростішої сцени біля вікна — пікнік на галявині. Змочувала ватний тампон у слабкому розчині, легко прокочувала по поверхні, дивилася, як сіра плівка неохоче відступає, а під нею проступає трава. Зелена, соковита, з дрібними білими ромашками. Потім — край картатого пледа. Потім — кошик із яблуками, точнісінько такими, як ті, що лежали в неї на столі у флігелі.

До обіду вона розчистила пів метра. До вечора — ще стільки ж.

Під кіптявою жили люди.

Літня пані в чепці з мереживом сиділа на пледі й тримала на колінах малого хлопчика. Хлопчик тягнувся до метелика. Поряд чоловік із пишними вусами, у мисливському строї, наливав вино в келих і сміявся, закинувши голову. Сміявся так, що Ніка мимоволі всміхнулася у відповідь.

Вона працювала, поки сонце не опустилося за гори й у залі не посиніли тіні. Тоді спохватилася, глянула у вікно — небо вже горіло помаранчевим на заході — і поспіхом заходилася збирати інструменти.

Не тому, що боялася. Просто так було написано в контракті.

Просто так було розумно.

За тиждень Ніка розчистила чотири сцени. І помітила те, що мала б помітити ще першого дня.

На кожній фресці був він.

Молодий чоловік років двадцяти восьми, високий, стрункий, із темним хвилястим волоссям, що спадало на комір. На пікніку він стояв осторонь, спершись на стовбур бука, і дивився не на родину, а кудись поза край розпису. На полюванні — сидів на вороному коні, тримаючи сокола на рукавиці. На різдвяному святі — стояв біля ялинки зі свічками, у темному фраку, з келихом у руці, якого не підносив до вуст.

Усі інші на фресках сміялися, танцювали, розмовляли. Він — ні. Він завжди трохи осторонь. Завжди напівобернений. І завжди дивився кудись так зосереджено, наче на щось чекав.

Ніка сиділа на риштуванні з лампою-лупою й розглядала його обличчя. Художник виписав його з особливою ретельністю — це було видно навіть під залишками кіптяви. Різкі вилиці, пряма лінія носа, тонкі губи, трохи стиснуті, наче він стримував усмішку або слова. І очі. Сірі, світлі, з темним обідком довкола райдужки. Художник зробив їх так, що здавалося: вони ловлять світло й стежать за тобою, хай куди ти відійдеш.

— Ну привіт, — тихо сказала Ніка. — Ти, мабуть, молодий пан Ольшанський?

Він, звісно, не відповів. Але від його погляду в неї знову пробігли мурашки по спині.

А ще на кожній фресці поряд із ним була жінка.

Спершу Ніка не надала цьому значення. Ну, жінка. Сестра, кузина, наречена. Але вона була на кожному розписі — завжди поруч із молодим паном, завжди на півкроку позаду, тонка, у світлій сукні, з темним волоссям, укладеним у низький вузол.

І на жодній фресці в неї не було обличчя.

Не обсипалося, не стерлося від часу — Ніка перевірила під лупою. Обличчя жінки було старанно, навмисно затерте. Хтось пройшовся по ньому чимось шорстким, може, пемзою або ножем, так, що на місці рис лишилася сіра пляма голого тиньку. Тільки на одній фресці, різдвяній, лишився край підборіддя й тонка лінія шиї з ниткою перлів.

— Хто ж тебе так? — прошепотіла Ніка, торкаючись пальцями в рукавичці краю плями. — І за що?

Тиньк під її пальцями був холодніший, ніж навколо. Значно холодніший. Ніка відсмикнула руку й записала в робочий журнал: «Фреска №4, ліва частина. Локальна аномалія температури. Перевірити вологість».

А потім, сама не знаючи навіщо, додала олівцем на полях: «Хто вона?»

Того вечора, повернувшись до флігеля, Ніка вперше поставилася до листа Л. О. серйозно.

Не до правил — до пропозиції. Якщо Вам чогось бракуватиме, залиште записку на цьому столі — її буде прочитано.

За тиждень вона так і не побачила ні власника, ні управителя, ні сторожа. Їжа у флігелі з'являлася сама собою: свіжий хліб, сир, молоко, яблука, одного разу навіть баночка вишневого варення. Щоранку на столі стояла чашка кави з корицею — щоразу інша, з іншим візерунком. Дрова в кошику біля печі не закінчувалися. Хтось дбав про неї з незворушною ввічливістю, і цей хтось лишався невидимим.

Це починало дратувати.

Ніка вирвала аркуш із робочого журналу, сіла за стіл і, покусуючи олівець, написала:

Шановний пане Л. О.,

дякую за каву. Вона чудова. Але наступного разу, будь ласка, стукайте. Я не люблю, коли до мене заходять, поки я сплю.

І ще одне питання — суто професійне. Хто та жінка поряд із молодим паном на фресках? І чому в неї затерте обличчя? Від цього залежить, як я працюватиму з цими ділянками.