Ключ справді лежав під каменем.
Великий, залізний, холодний, із вигадливим візерунком на голівці — такими ключами в казках відмикають скрині з чужими таємницями. Ніка зважила його в долоні й мимоволі всміхнулася. Хтось явно любив театральність.
Флігель виявився невеликим одноповерховим будиночком із каменю, що тулився до правого крила садиби, наче цуценя до великого пса. Двері піддалися не одразу: довелося натиснути плечем. Усередині пахло воском, сухими травами й свіжими дровами.
Ніка завмерла на порозі.
Вона чекала пилу й павутиння. Чекала затхлої кімнатки зі старим ліжком і вогкими стінами, де доведеться спати в куртці. Натомість побачила затишну світлицю з низькою стелею й товстими сволоками. У кутку стояла кахляна піч, розписана синіми квітами, — ще тепла, хтось розпалював її зовсім недавно. Біля стіни — широке дерев'яне ліжко, застелене вишиваним рядном і горою подушок. На підвіконні — глечик із сухими гілочками чебрецю й звіробою.
На столі під вікном лежали хліб, загорнутий у полотняний рушник, сир, банка меду, яблука в плетеному кошику. Поруч — кілька товстих свічок і коробка сірників. Електричного світла, звісно, не було.
А посеред столу, притиснутий важким мідним свічником, лежав конверт.
Цупкий, кремовий, із темно-червоною сургучною печаткою. Ніка нахилилася ближче. На сургучі був той самий герб, що й над дверима садиби: розлоге дерево й півмісяць під ним.
На конверті стояло її ім'я. Не надруковане — виведене чорнилом, гострим, похилим почерком, із тими завитками на великих літерах, які вона бачила хіба що в архівних документах позаминулого століття.
Пані Вероніці Яворській.
Ніка чомусь не поспішала його розкривати. Спершу затягла валізи досередини, зачинила двері, підклала в піч поліно. Зняла куртку. Запалила дві свічки, бо за вікном уже сутеніло, хоча годинник у телефоні показував лише пів на четверту. Зв'язку, до речі, не було жодного.
Лише тоді вона сіла за стіл і зламала печатку.
Шановна пані Вероніко,
дозвольте привітати Вас у садибі Ольшанських. Сподіваюся, дорога не надто Вас виснажила, а флігель видасться придатним для відпочинку. Якщо Вам чогось бракуватиме, залиште записку на цьому столі — її буде прочитано.
Ваша праця для мене надзвичайно цінна. Тому прошу Вас поставитися з усією серйозністю до трьох умов, від яких я не можу відступити.
Перша. Працюйте лише за денного світла. Головна зала й галерея будуть відчинені для Вас від світанку до заходу сонця.
Друга. Після заходу сонця не виходьте з флігеля. Хай би що Ви почули.
Третя. Не торкайтеся східної стіни головної зали. Її розписи не входять у Ваше завдання.
Повірте, ці умови існують не з примхи. Я не маю наміру Вас лякати і щиро бажаю, щоб Ваше перебування тут було спокійним.
Л. О.
Ніка дочитала й відкинулася на спинку стільця.
Потім перечитала ще раз — і пирхнула вголос.
— «Хай би що Ви почули», — повторила вона, передражнюючи урочисту інтонацію. — Господи. Він що, серйозно?
У порожній кімнаті її голос пролунав дивно гучно. Свічки на столі ледь гойднулися.
Ніка ще раз глянула на підпис. Л. О. Ніякого «управителя». Отже, писав сам власник. Той, хто «ознайомився з її роботами». Той, хто платить сорок тисяч і вимагає, щоб вона після заходу сонця сиділа під ковдрою, як дитина, що боїться Бабая.
— Гаразд, пане Л. О., — сказала вона, складаючи лист. — Удень то й удень. Мені ж простіше: при свічках розписи не реставрують.
Із першою умовою все було логічно. Друга скидалася на дбайливість, перекручену до абсурду: мабуть, у садибі небезпечні сходи, прогнилі підлоги, а власник боїться, що вона скрутить собі в темряві шию й засудить його на компенсацію.
А от третя…
Не торкайтеся східної стіни.
Ніка постукала конвертом по губах. Реставраторові забороняють торкатися частини розпису. Таке буває, коли там уже хтось працює. Або коли стіна аварійна. Або коли власник ховає щось, чого не хоче показувати.
Останній варіант подобався їй найменше. І цікавив найбільше.
Темрява прийшла швидко, як і обіцяв Остап.
Щойно сонце сховалося за горою, туман у саду посинів, потім посірів, а тоді просто зник — розчинився в чорноті, густій, наче чорнило. Ніка ніколи не бачила такої ночі. У Києві навіть опівночі небо світилося рудуватим відблиском ліхтарів, а тут за вікном не було нічого. Ні вогника, ні обрису. Наче світ закінчувався одразу за склом.
Вона поїла хліба з медом, запила водою з глечика — холодною, з легким присмаком заліза, — і взялася розбирати валізу з інструментами. Це заспокоювало. Скальпелі — до скальпелів, пензлі — до пензлів, флакони з розчинниками — рядком на полиці, етикетками назовні. Мамину скриньку з пензлями вона поставила на підвіконня, біля глечика з чебрецем.
— Отак, — сказала вона до скриньки. — Тепер ми тут живемо.
О восьмій вечора — за відчуттям уже була північ — Ніка вмилася теплою водою з казанка на печі, вдягла вовняні шкарпетки й светр і лягла.
Ліжко було м'яке, подушки пахли лавандою. Піч тихо потріскувала. Ніка заплющила очі й почала подумки складати план на завтра: огляд зали, фотофіксація, проби тиньку, перевірка вологості…
Вона майже заснула, коли почула кроки.
Не у флігелі. Десь за стіною — у садибі. Повільні, рівні, наче хтось походжав по кам'яній галереї туди й назад. Туди й назад. Ніка розплющила очі й прислухалася.
Кроки стихли.
— Сторож, — сказала вона собі пошепки. — Або той самий Л. О. Він же тут живе. Мабуть.
Їй стало трохи легше. Звісно. Власник має право ходити власним домом. Навіть уночі. Навіть коли весь дім темний, а він, вочевидь, не потребує світла, щоб не спіткнутися на сходах.
Ніка перевернулася на бік і натягла ковдру до підборіддя.
У тиші щось задзвеніло.
Той самий звук, що вдень у саду, — тонкий, кришталевий, мов удар по струні. Потім ще один, нижчий. Потім ще. І раптом звуки склалися в мелодію — повільну, сумну, трохи розладнану, як буває в старих інструментах, на яких довго ніхто не грав. Вальс. Ніка не знала цієї мелодії, але від неї защеміло в грудях так, наче вона пам'ятала її з дитинства.