Розділ 1. Дорога в туман

Вероніка Яворська знала про фарби все.

Знала, що свинцеві білила з часом темніють, а ультрамарин хворіє, якщо в стіні забагато солей. Знала, як пахне старий яєчний темперний шар, коли його торкаєшся вологим тампоном, — ледь чутно, кисло, наче прочинили скриню з бабусиним посагом. Знала, що будь-яку тріщину можна пояснити: вологістю, температурою, недбалим реставратором сто років тому.

Єдине, чого вона не знала, — як пояснити директорові музею, чому з фрески над вівтарем Покровської церкви зник цілий ангел.

— Не зник, — утретє повторила Ніка, і голос у неї вже тремтів. — Він обсипався. Штукатурка відшарувалася ще до нас, я писала про це в звіті в березні. І в травні. І в серпні.

— Звітів я не бачив, — сказав Віктор Павлович, не підводячи очей від телефона.

Звісно, не бачив. Звіти лежали в його поштовій скриньці разом із запрошеннями на фуршети й листами від депутата, який «опікувався» церквою. Депутатові хотілося, щоб до виборів усе сяяло. Тому замість кропіткого закріплення Ніці наказали «освіжити кольори», а коли вона відмовилась, роботу віддали двом хлопцям із будівельної фірми. Хлопці пройшлися по стіні фасадною фарбою.

Ангел обсипався на третій день.

А винною, як з'ясувалося, була вона.

— Вероніко Андріївно, — Віктор Павлович нарешті відклав телефон і подивився на неї з утомленою, майже батьківською жалістю. — Ви талановита. Ніхто цього не заперечує. Але ви не вмієте працювати в команді. Тож, гадаю, буде краще, якщо ви напишете заяву за власним бажанням. Без скандалу. Так буде краще для вашої репутації.

Для його репутації, хотіла сказати Ніка. Але не сказала. Тільки стиснула в кулаці ремінець сумки так, що металева пряжка врізалася в долоню.

Заяву вона написала того ж дня.

Жовтень у Києві видався мокрим і сірим. Ніка сиділа на підвіконні своєї орендованої однокімнатної квартири на Лук'янівці, обхопивши руками чашку з чаєм, що давно вистиг, і рахувала.

Оренда — до кінця місяця. Заощаджень — на два, якщо не їсти. Пропозицій роботи — нуль. За тиждень вона розіслала резюме в усі музеї, реставраційні майстерні й навіть два антикварні салони. Відповів лише один салон: їм потрібна була людина, щоб протирати пил з порцелянових пастушок.

Чутки в її маленькому світі розходилися швидше, ніж тріщини по сирому тиньку. «Та Яворська, що зіпсувала Покровську». Вона уявляла, як це кажуть за кавою, похитуючи головами.

Мама сказала б: «Не кисни, Нікусю. Двері зачиняються, щоб відчинилися інші». Мама завжди так казала. Навіть у лікарні, навіть в останні тижні, коли сама вже не вірила в жодні двері.

Ніка відвела погляд від вікна й моргнула кілька разів.

Ноутбук на ліжку тихо дзенькнув.

Вона б не звернула уваги — найімовірніше, чергова розсилка, — але заголовок листа був дивний: «Пропозиція щодо реставрації. Терміново. Особисто для В. Яворської».

Ніка відкрила його.

Шановна пані Вероніко,

Ми звертаємося до Вас від імені власника садиби Ольшанських у Карпатах, поблизу Ворохти. Садиба має приватний статус і не відкрита для відвідувачів. У її головній залі та галереї збереглися настінні розписи середини XIX століття, які потребують негайної реставрації.

Власник ознайомився з Вашими роботами та вважає Вас найкращою кандидатурою. Термін — до настання зими. Оплата — сорок тисяч доларів, половина авансом. Проживання й харчування — за рахунок замовника.

Єдина умова: роботи проводяться виключно у світлий час доби.

Якщо пропозиція Вас цікавить, Вас зустрінуть на вокзалі у Ворохті в будь-який зручний день.

З повагою, Управитель маєтку.

Ніка перечитала лист двічі. Потім утретє, вже повільно, вишукуючи підступ.

Сорок тисяч доларів. Це була сума, яку вона не заробила б у музеї за п'ять років.

«Ознайомився з Вашими роботами». Якими саме? Її дипломною реставрацією ікони з Чернігова? Статтею про пігменти у фресках Кирилівської церкви, яку прочитали, мабуть, троє людей? Чи власник садиби теж чув про «ту Яворську, що зіпсувала Покровську», і саме тому вирішив, що вона погодиться на будь-що?

А ще ця умова. Виключно у світлий час доби.

Ніка пирхнула. Мабуть, у садибі немає нормальної електрики, а старий власник боїться, що вона спалить йому дім свічками. Або це страхування. Або просто примха багатія, який може собі дозволити сорок тисяч на розписи, яких ніхто не побачить.

Вона знайшла в інтернеті Ворохту — гірське селище, лижні траси, туристичні садиби з дерев'яними ведмедями біля входу. Про садибу Ольшанських — нічого. Жодного фото, жодної згадки. Лише в одному старому краєзнавчому збірнику, відсканованому кимось абияк, Ніка натрапила на рядок: «…маєток роду Ольшанських, покинутий після трагічних подій 1847 року…»

Яких подій — не уточнювалося.

Ніка закрила ноутбук. Відкрила знову. Подивилася на рахунок за оренду, що лежав на столі.

Потім набрала відповідь — коротку, ділову, як учили — і, поки не передумала, натиснула «Надіслати».

Аванс прийшов на картку за годину.

Саме ця швидкість мала б її насторожити. Але Ніка тоді думала лише про одне: двері, про які казала мама, нарешті відчинилися.

Потяг до Ворохти тягнувся довго й неохоче, наче сам не хотів туди їхати.

За вікном Ніка спостерігала, як рівнина поступово збирається в складки, як поля змінюються пагорбами, а пагорби — горами, що темніли на обрії, мов сплячі звірі. Ближче до Яремчі за склом поплив туман. Він лежав у долинах густо й важко, ніби хтось розлив молоко й забув витерти.

Ніка притиснулася чолом до холодного скла.

Вона везла з собою дві валізи: одну з одягом, другу — набагато важчу — з інструментами. Скальпелі, пензлі, шприци, флакони з розчинниками, японський папір для дублювання, лампа-лупа, акумуляторні прожектори, яких вистачить на кілька днів. І ще маленька скринька, яку вона взяла в останню мить: мамині старі пензлі з колонку, якими та колись малювала листівки на Різдво.