Господар тіней: Ціна вічного сяйва

Кажуть, що час — це ріка, яка неминуче несе нас до океану забуття. Більшість людей просто пливуть за течією, не помічаючи, як хвилі змивають дні та роки, поки не стає надто пізно. Але є ті, хто бачить саме русло — приховане, темне й неминуче. Мікаліна була однією з них. Вона належала до тих рідкісних душ, чий зір був налаштований не на блиск золота чи красу облич, а на тонку матеріальність людського фіналу.

Дівчина з дитинства бачила світ навколо себе як театр тіней. Біля кожної людини, яку вона зустрічала, була своя тінь: у когось — легка, сіра, яка обіцяла довгі десятиліття життєвого шляху; а от у інших — чорна, наче смола, і це віщувало швидкий кінець цього шляху. Мікі навчилася жити з цим знанням, ховаючи погляд за скельцями темних окулярів, щоб не бачити, як світ навколо неї повільно, але невблаганно темніє.

Він з’явився на заповненій людьми площі, і Мікаліна вперше за все життя відчула, що зір зрадив її. Серед лісу чорних та сірих тіней Дані стояв, мов висічений із чистого світла. Навколо нього не було жодної плями, жодного натяку на темряву. Він був порожнечею у формі людини — ідеальною, сяючою порожнечею, яка взагалі не відкидала тіні на бруківку.

Мікі була вже так втомлена від вічного споглядання смерті, що коли хлопець підійшов, шукаючи привід з нею познайомитися, — вона вперше в житті відповіла «Так». А згодом минуло зовсім мало часу, здавалося, всього декілька зустрічей — і дівчина вже казала «Так, я хочу бути з тобою завжди» перед свідками, друзями та родичами в місцевому РАЦСі.

Їхні перші роки були схожі на вишуканий танець. Дані був уважним до найменших дрібниць. Він пам’ятав, як вона любить ранкову каву без кофеїну, як вона здригається від різких звуків. Він торкався її рук так ніжно, ніби вона була кришталевою вазою. — З тобою я відчуваю, що час зупинився, — шепотіла Мікі, пригортаючись до нього холодними вечорами. — Він і справді зупинився для нас, кохана, — усміхався він, і в його очах віддзеркалювалося тепле світло каміна.

Все здавалося таким ідеальним, що Мікаліна не помічала, як поступово змінювалася динаміка їхнього життя. Вона вірила, що він — її порятунок від мороку, але насправді це було далеко не так… Адже хлопець був лише дзеркалом, яке могло лише висмоктувати чиєсь власне світло. Так, поруч із Дані Мікаліна почувалася захищеною, але водночас дивно порожньою.

Справжнє згасання почалося непомітно. Спочатку зникли яскраві кольори в її снах — вони стали вицвілими, як старі фотографії. Потім прийшла фізична слабкість. Кожен крок давався важче, ніж попередній. Того фатального вечора Мікаліна вперше за декілька років підійшла до великого дзеркала, що стояло у великій кімнаті, і завмерла… Її відображення було чужим. Це не було звичайне старіння: це було так, ніби хтось випалив її зсередини, залишивши лише ламку оболонку.

Вона відчувала, як її життєва сила — та сама субстанція, яку вона колись бачила як тінь над іншими — витікає з її тіла. Це було схоже на те, як пісок стрімко висипається з розбитого пісочного годинника. Усередині неї все розсипалося на попіл: спогади про дитинство ставали туманними, мрії про майбутнє просто зникали, перетворюючись на ніщо.

Її серце більше не билося — воно здригалося, мов поранений птах, що б’ється об клітку ребер. Кожен вдих приносив не кисень, а холод, який розтікався по венах, заморожуючи кров. Аж тут Даніель увійшов до кімнати. Хлопець, навпаки, сяяв, та так яскраво, що Мікі стало навіть боляче на нього дивитися: його шкіра була гладенькою, очі — прозорими та юними. Тільки тепер Мікі побачила: він не просто не мав тіні — він був її поглиначем.

— Що ти зі мною зробив? — прохрипіла вона, відчуваючи, як її пальці стають тонкими та сухими, мов курячі лапи. — Я просто дозволив тобі любити мене, Мікаліно, — Дані підійшов ближче, і вона відчула від нього сильний аромат озону та свіжості, що контрастував із запахом тліну, який вже йшов від неї. — Ти бачила смерть над іншими, але не помітила її в моїй відсутності. Любов — це найпотужніша енергія. А твоя любов була особливо поживною через твій дар.

Він сів на край ліжка, і Мікі побачила, як між ними пульсує невидимий зв’язок. З кожним її болісним видихом його обличчя ставало ще досконалішим. Вона згорала, як свічка, віддаючи весь свій віск, щоб він міг світити далі. — Ти прожила зі мною вже майже рік, — продовжував він, гладячи її по рідкому сивому волоссю, — і за цей час ти віддала мені все своє життя: кожну хвилину, яку мала прожити до вісімдесяти. Я забрав твій час, як і твою тінь. Але… ти стала частиною мене, Мікі. Хіба це не те, чого ти хотіла? Бути зі мною назавжди?

Вона хотіла закричати від усвідомлення цієї жахливої іронії, але її легені вже не могли виштовхнути повітря. Внутрішній вогонь згас, залишивши лише холодний попіл. Мікі бачила, як її остання іскра — її власна тінь, що вже стала прозорою — перетікає в його розкриту долоню…

Ранкове сонце залило кімнату золотом, але Мікаліна вже не могла його бачити. На ліжку лежала маленька, зсохла постать, яку неможливо було впізнати. Вона виглядала так, ніби пролежала тут століття. Дані стояв біля вікна. Він був прекрасним юнаком, повним сили та надій. Він застебнув зіпер своєї куртки, кинув останній побіжний погляд на те, що колись було Мікою, і вийшов…

На вулиці він вдихнув на повні груди ранкове повітря. Світ був великим, сповненим людей, які шукали любові, захисту та «безпечної гавані». Він знав, що десь там є інша «Мікі», чий погляд надто проникливий, а серце надто відкрите. Та він прекрасно знав, як змусити наступну дівчину повірити в диво. Даніель ішов крізь натовп, і люди мимоволі озиралися йому вслід, захоплені його неймовірною енергією, не помічаючи, що під його ногами була лише чиста, незаймана тінню бруківка.

Кінець.