Оповідання

- Чого киснеш? – почувся поруч знайомий каркаючий голос. Це старий ворон, Боррис, присів на виступ на даху міської п’ятиповерхівки.

Так-так, саме Боррис, з двома «р». На цьому птах завжди чітко наголошував, хоч мало хто його розумів. Хіба що, такі ж чарівні істоти, як він, домовик Боян. Невеличкого росту чоловічок, з довгою чорною бородою, акуратно зачесаною, в чистій, хоч і старенькій сорочці, широких, колись червоних, штанях і залатаних сотню раз чобітках.

Що ж, виглядав домовик й справді потріпано, хоч і з усіх своїх невеликих сил намагався підтримувати себе в чистоті та порядку. А все тому, що не було у нього господаря, та й домівки власної не було. А домовик без домівки то вже й не домовик! Такі швидко втрачають свою людяність, перетворюючись на злих, мстивих духів. Боян, до сивої бороди, боявся цієї участі, тож і старався, як міг.

- Ех, Боррисе, - важко зітхнув чоловічок, - відчуваю, кінець мій близько. Скоро вже не побачимось…

- Щось ти рано носа повісив, др-руже, - змахнув величезними крилами ворон, зручніше вмощуючись на виступі.

Сонце давно заховалося за горизонт, помандрувавши досліджувати інші частини безкрайого світу, а вулиці внизу освітили десятки ліхтарів, вказуючи дорогу поодиноким пішоходам.  Десь далеко, на центральних вулицях, гуділи мотори автомобілів. Боян не любив сучасної техніки, не розумів, для чого людям стільки різного барахла, коли є такі, я він. Та прогрес завжди брав своє, витісняючи з людських сердець мертвих богів, древні вірування та повагу до чарівних істот.

От і про нього забули! Старий будинок, в якому дожила віку його остання господиня, давно зруйнували, а на тому місці звели нову багатоповерхівку. Тож тепер домовику нікуди було податися. Ото вже п’ятдесят літ, як нікуди…

- Не р-розумію я тебе! – продовжував ворон. – Чого до сих пір-р тягнув? Он скільки новобудов у місті. Р-ростуть, як гр-риби після дощу!..

- Де ж то так? Домовика перше запросити потрібно, і вже тоді ми ввійдемо до будинку. А хто ж мене запросить? Відьми місцеві усі зі своїми помічниками, а інші… У кого обереги на стінах, хто не вірить, а хто й не знає… Не буде вже мені щастя!

- То халепа… - замислився Боррис, блиснувши чорними оченятами-вугликами. – А як щодо неї?

До будинку підходила молода жінка, тягнучи за собою важку валізу. На блідому обличчі виступив рум’янець, із великих сірих очей градом котилися сльози. Серце її було розбито, а всередині жевріло нове життя. Схоже, майбутня мати навіть не здогадувалася, що вона вже не одна, що Бог дарував їй найкраще, найжаданіше диво! Варто лише трішки зачекати і світ заграє іншими барвами…

- Хто вона? – приглянувся до гості Боян. – Досі ні разу її тут не бачив!

- Певно, нова жителька. Кр-р! – стрепенувся чорний птах. – Чого р-розсівся? Поспіши! А то щастя проґавиш!

Посміхнувшись в чорну бороду, Боян махнув другові на прощання, та й зістрибнув униз. А за мить до стомленої жінки вже повагом підходив великий чорний кіт, пухнастий, розкішний, з незвично розумним поглядом. Тепло посміхнувшись, гостя погладила нового знайомого по гнучкій спинці і прошепотіла:

- Підеш зі мною?..