Глава 12. Син лісовика

Торленд

Після того як дівчина, в прямому сенсі слова, розчинилася в повітрі Князь сів на диван, закинувши ногу на ногу. Валеріс пройшов до полиці й почав перебирати різні флакони й баночки шукаючи потрібний. Тільки Єйда залишилася стояти на місці. Вона не Ірина, просто так в присутності Князя чи Валеріса не сяде без їх дозволу. Її статус в цьому королівстві не давав цього зробити. Тому відкинувши в сторону втому, вона стояла, намагаючись тримати спину рівно. 

- Ага! Знайшов - пробурчав собі під носа Валеріс й дістав невеличку баночку, з давно вже стертим надписом. Відкрутивши кришку він понюхав й кинув головою, в знак того що це точно те що він шукав - Це для вас. Пам'ятаєте як їх приймати? - протягуючи баночку Князю запитав старий.

- Ну а як же. Вкинути в воду, щоб воно настоялося й тоді коли потемнішає, можна пити. Чи з минулого тижня щось змінилося? - запитав Князь, ховаючи баночку в кишеню халата.

- Нічого Князю... Все вірно.. - сказав Валеріс й опустився на стілець біля столу - А ти чого ще тут? Немає чим зайнятись, то я тобі швидко знайду діло якесь - звернувшись до Єйди проговорив він, як і завжди зневажливо.

- Я просто - промовила Єйда ніяково, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи що ще додати.

- Я просто...я просто... Тьфу на тебе - бурчав старигань почісуючи бороду - Сходи краще по трави. В тебе ж стільки вільного часу! 

- Як скажете - промовила Єйда й почала відступати до дверей.

- Тільки не біля замку, а йди до озера, вона тим краще ростуть. Читати ж вмієш, то чекай поки запишу які треба. А то дірява голова, ще й не те принесеш - доволі таки груби промови Валеріс й узявши невеличкий листок почав записувати назви трав.

- Ох, Валерісе, ти ніколи не змінишся - нудьгуючи протягнув Князь прибравши волосся з лиця. 

Валеріс не звернув увагу на слова Князя, тільки хмикнув про себе, ніби знав більше Князя, але не збирався нічого доводити. Хай думає як хоче, тільки щоб голова на місці залишалася. Дописавши останню назву й поставивши крапку він витягнув руку з листком показуючи, щоб дівчина сама підійшла й узяла його. Та не змушуючи чекати ще, узявши список попрямувала геть з кімнати, на останок вклонившись Князю.

Спустившись вниз по сходах Єйда дійшла до кухні. Привітавшись як зазвичай з кухаркою, яка з нову варила суп з мухоморів, кропиви й жаб. Дівчина узяла кошик, що самотньо лежав в кутку кімнати й вийшла з замку через двері на кухні. По трохи знову починає темнішати, тому дівчина мала поквапитися, щоб швидше повернутися до замку. А йти вона мала через ліс, який був багатьом домом. Основні підданні Торленда жили саме у ньому, полюбляючи плутати усім не проханим дорогу. Пішовши по вже витоптаній доріжці, дівчина майже увесь час озиралася на свист який здавався йшов з усіх сторін. 

В руках вона так само тримала список трав. Згадавши про нього, вона вирішила хоча б так відволіктися від звуків й подивитися що саме має принести. Розвернувши листок, вона почала його читати зупинившись на місці. Її брови насупилися і тепер Єйда зрозуміла що нічого не розуміє.

"Йди до Яги. Передай їй, що вовк опинився звичайною псиною, але лає добре. Вона зрозуміє. Задля виду кинь якоїсь трави.

Нікому не слова, а то вб'ю голими руками".

Різко ковтнувши Єйда опустила кошик на землю. Таке доручення Єйда виповнює в перше. Але прочитавши записку знову, вона зрозуміла, чому йти саме до озера. Старий завжди йдучи сам по трави й справді казав, що вони там кращі, бо біля чорного озера ростуть, але тепер зрозуміло, що насправді він ходив до Яги. Так само як тільки но й послав до неї її. Дівчині стало дурно, бо було очевидно що її втягують у якісь справи, що ведуться за спиною Князя. 

- Помер хтось? - прямо над вухом почула дівчина, й серце в неї на мить зупинилося - Чи сама вмирати зібралася? 

Різко обернувшись дівчина відскочила назад й не встоявши почала падати. Хлопець вмить хватив ту за руку й притягнув до себе тим самим обійнявши.  При цьому посмішка не сходила з його обличчя, а зелені очі лагідно дивилися на дівчину.

- Пусти - тільки й промовила Єйда й той від разу відпустив з проханням більше не падати.

- Я тебе раніше тут не бачив - промовив хлопець й відійшов до дерева яке після грози обвалилося й сів на нього - В мене пам'ять добра, таку дівчину точно б запам'ятав - додав він, від чого Єйда почервоніла.

- Це... Того й... Не можна так лякати - сказала Єйда, підіймаючи кошик, при цьому пом'явши листок у руці.

- Люба, це моя натура така - лякати тих хто сюди заходить - промовив хлопець провівши рукою по своїм рудим волосам - Тим паче це моя земля, хто б що не казав. Роблю що хочу.

- Ти лісовик? - запитала дівчина, розуміючи до чого клонить хлопець. Від цього вона напружилася, тільки цього їй для повного щастя не вистачало.

- Ображаєш! Я що схожий на цього старого пенька?! - ледве не кричачи питав хлопець - Син я його. Як можна нас сплутати! - ображено казав він, але за хвилину він перемінився й знову почав всміхатися - Олекса доречі, запам'ятай й більше не плутай. А тебе як звати, люба? 

- Єйда - коротко відповіла дівчина, поправивши косу.

Олекса піднявся з дерева й ледве не пританцьовуючи підійшов до дівчини й обійняв ту за плечі. Таке враження ніби тисячу років вони були знайомі. Хоча краще хай так себе веде, а ніж натравлює вовків й інших звірів. Тому Єйда натягнуто посміхнулася, намагаючись якось обережно відійти від сина лісового.