Глава 6. Пропажа

Тим часом у Торнелді.

Єйда швидким кроком йшла порожніми коридорами. Дівчина не знала що їй тепер робити, адже гостя зникла. Вона просто залишила Ірину в кімнаті на кілька хвилин саму, щоб відвідати вбиральню, а коли повернулася, то її вже не було. Єдине що могла зробити служниця в такій ситуації, то - це повідомити Валерісу, а той вже, немає ніяких сумнівів, доповість про все князю.

- Ой, що буде – жалібно протягнула дівчина, яка знову не впоралася зі своїм завданням – Правильно усі кажуть, що від мене одна лише біда – говорила вона й надалі собі під ніс.

Хоча закрите крило замку було й невеликим, але коридори в ньому були настільки заплутані, що здавалося ніби ти знаходишся в лабіринті. Якщо ти точно не знаєш куди йдеш, то з легкістю заблукаєш. Як і дівчина на початку коли тільки-тільки оселилася у замку. Валеріс часто кричав на неї через це. А їй доводилося мовчки терпіти. Ось і зараз, наближаючись до робочої кімнати Валеріса, Єйда відчувала що буде багато крику. Двері кімнати були напіввідкриті. З голосів було зрозуміло що старий був не один. Засумнівавшись чи варто заважати, Єйда вирішила почекати за дверима. Але не тільки через це. У цьому крилі було занадто нудно і до появи Ірини нічого не відбувалося. Може зараз вона зможе щось цікаве підслухати...

- Повторюю ще раз, це дівчисько просто з неба звалилася - проказав грубуватий чоловічий голос - Ледве не впала прямо на мене! А як вона була одягнута! Страховисько - прислухавшись Єйда зрозуміла що це говорив Князь.

- Це точно - підтакував князеві Валеріс - А сама яка? Одна шкіра і кістки! Хто на таку гляне? - додав він і Єйда погодилась з тим, що якщо порівнювати, то Ірина й дійсно була саме такою.

- Гляне, чи не гляне, це не вже мені не цікаво. Все що я хочу знати, то це хто вона, звідки і як сюди потрапила - невдоволено пробурчав Князь - Скажи мені де це заведено проводити такий "обряд"?

- Не знаю. Я вже сказав духам пошукати в бібліотеці, може десь щось знайдуть.

Від згадування про духів, у Єйди пройшовся холодок по спині. Моторошні створіння, які приходили тільки після призову. Вони були найкращими шпигунами та окрім цього усі знали, що якщо вони не здатні щось відшукати - то ніхто цього не зробить. Одного разу дівчина вже зустрічалася із духами й саме після цієї зустрічі, в неї з'явився страх перед ними. Більше молода служниця не хотіла мати з ними справи. 

Почувши, що в за дверима усі замовкли, Єйда тремтячою рукою тричі постукала по дверях. Їй вони здалися настільки тихими, що вона почала сумніватися чи почули її.  На щастя, чи ні, Князь почув і показав жестом щоб Валеріс відчинив двері. Як тільки старий побачив хто потурбував їх, то його обличчя скорчилося від неприязні. Як і завжди, коли він бачив Єйду.

- Ти чого хочеш? Зайнятий зараз Князь. Чи, наша гостя прокинулася і нарешті зволіла поговорити? - від слів Валеріса, Князь який нудьгував, з цікавістю подивися на дівчину.

- Це стосовно гості - на диво без заїкання відповіла дівчина, і набравши повні груди повітря на одному диханні тараторила - Вона зникла.

Обличчя Валеріса залилося червоною фарбою, що означало, що прямо зараз він вибухне і на Єйду виллється у весь гнів, який накопичився за день. Єдине що завадило цьому, то це рука Князя, яка опинилася на плечі старика ніби кажучи йому що б заспокоївся. Валеріс відійшов у бік від дверей сварячись собі під ніс. А тим часом Князь жестом запросив служницю увійти до кімнати й запропонував їй сісти на стілець. 

- А тепер, нікуди не поспішаючи, розказуй з самого початку - приторно солодким голосом промовив Князь, через що дівчині стало ще страшніше. На її думку, було б краще як би сварився, а не грав з нею в ігри - Не мовчи. Ми  уважно слухаємо. Як дівчисько зникло?

- Не знаю, господарю. Ірина лягла спати і я вийшла з кімнати на декілька хвилин, запевнюю вас що дуже швидко повернулася, але її вже там не було - тремтячи відповіла дівчина.

- Ти ще скажи що вона розчинилася у повітрі - промовив Валеріс, який все так само злився.

- Мені шкода - понуривши голову ледве не пошепки промовила Єйда.

- Чому? - запитав Князь.

- Тому що, не впоралася із завданням - відразу відповіла дівчина не вагаючись жодної секунду, бо чудово знала в чому її провина.

- Ну, що ти, ти ж не винна в тому що в того дівчиська не має розуму. Стіни цього крила не дадуть їй втекти, ви ж знаєте як воно усе трапляється з "новачками". Їй ще пощастить якщо живою залишиться.

*******

Ірина

«Ви вже зустріли вашу долю» - повторювала я знову, ніби як якусь мантру. Якщо до цього повідомлення я ще якось трималась, то тепер на моєму обличчі з’явилась нервова усмішка і здавалося що ось-ось почне сіпатися око. До останнього сподівалася що моя доля чекає попереду. Але, ні, життя несправедливе.

А найстрашніше, що навіть не знаю що гірше: що моя доля це бридкий старигань, чи ходячий труп. Хоча… той, чорноволосий князь, і якщо він моя доля, то тоді… Стоп! Навіть те що він князь, нічого не змінює. Усе одно обоє мені не до вподоби, як і я їм. Чому так думаю? Це було помітно лише з їх презирливих поглядів.

Поки я намагалася обдумати гороскоп на завтра, то тримала телефон в руках. Мене сіпонуло, коли він завібрував в руках і пролунав дзвінок. Я з опаскою подивилася на телефон. Здається тепер завжди так буду реагувати на дзвінки. А це навіть не невідомий номер, а мама. Казати що полегшено видихнула і ніби тягар впав з душі, я не буду, думаю це і так зрозуміло. Видихнувши й вдихнувши, я відповіла на дзвінок:

- Алло, - якось не впевнено звучав мій голос, прокашлявшись я запитала – Мамо, все гаразд?

- Так. А що потрібно щоб щось трапилось аби зателефонувати доньці? – жартома запитала мама, а після вже втомленим голосом додала – Просто сумую за тобою.

- Сьогодні знову чергуєш? – запитала я, хоча і так знала відповідь.