Глава 10. Повернення Темряви та надія на Квітку

Ми вийшли із кімнати і пішли вузеньким коридором. Він був настільки вузьким, що ми могли йти тільки один за одним. А про те, що розминутись з кимось, годі було й думати. Дійшовши до кінця коридору, ми почали спускатись гвинтовими сходами донизу. Внизу я побачив двері, з яких виривалося яскраве світло, ніби звідти хотіло вирватись сонце.

— А що це там так яскраво сяє? — запитав я.

— То Квітка Щастя твого дідуся і інших захисників. Це її він віддав нам, щоб врятувати сховище від темряви, — відповіла Нана.

Відчинивши двері, ми всі закрили очі руками — настільки яскравим було світло. Поступово ми звикли до нього, і я почав розглядати все навколо. Це була величезна кімната з безліччю однаковісіньких поличок, на яких стояли скриньки, схожі одна на одну, як дві краплі води. В кінці кімнати на стіні висів ліхтар, у якому стояла відкрита скринька, з якої виринав вогонь. Я підійшов ближче і, ніби зачарований цим сяйвом, роздивлявся квітку. Вона була мов жива: пелюстки коливались навіть від нашого дихання і сяяли яскравим світлом. Я простягнув руку, щоб торкнутись, і почув, як Нана крикнула мені:

— Ні, не чіпай! Її може торкатись тільки твій дідусь! Від інших рук вона вмить згасне і зникне.

Я швиденько прибрав руки.

— Вибач, я не знав.

— Подобається? — запитала Нана.

— Так, дуже! Вона аж зачаровує…

— В тебе теж така скоро буде. Тільки твоя, — відповіла Нана.

— І де ж я її візьму?

— Всьому свій час.

— Поглянь, це раритети, які ми бережемо. Вони від усіх поколінь хранителів українського роду. Ми, манюні, — берегині роду України.

— Як це цікаво! — вигукнув я. — Ви розкажете про моїх предків?

— Про твоїх пращурів тобі розкажуть дідусь і бабуся. А ми будемо вчити тебе, — промовила Нана.

— Знову вчитись? Зараз же канікули… — похнюпивши ніс, буркнув я.

— Годі вередувати! Вчитись завжди корисно і цікаво! — із захопленням промовила Лілі. — Тим більше, що це допоможе тобі швидше розкрити свої можливості.

— І захистити наш край від Лиха! — вигукнула Лола.

— Гаразд, гаразд. Вмовили, — з посмішкою сказав я і підморгнув Лілі, від чого вона зашарілася і у неї порозовіли щічки.

— І з чого почнеться навчання? — запитав я.

— Насамперед тобі потрібно знати про найнеобхідніші атрибути і зброю…

Лола підвела мене до однієї зі скринь і відкрила її. Там були дивні дерев’яні речі, вишиті сорочки, якісь ножі і багато невідомих мені предметів.

— Як багато різних речей… І я маю з усім цим сьогодні розібратись?

— Ні. На сьогодні досить. Тобі не можна залишатись довго в такому стані. Потрібно поступово звикати до перетворень, — відповіла мені Лілі.

— Ой! — вигукнув я. — Бабуся з дідусем уже, мабуть, мене обшукались і дуже переживають. А як ще зателефонують татові! Ото мені перепаде…

— Не хвилюйся. Вони навіть не помітили ще, що ти з нами.

— Як це? — здивувався я.

— Горобиновий пилок зменшив тебе в десять разів, і відповідно час у нас проходить вдесятеро швидше.

— А це як так?

— А так, що одна секунда у вашому світі — це десять секунд у нашому. І це означає, що у нас усе відбувається набагато швидше, — пояснила Лола.

— Щось я зовсім нічого не розумію, — пробурмотів я.

Нана взяла олівець такого ж дивного помаранчевого кольору, блокнот і підійшла ближче до мене.

— Ось дивись, — сказала вона і почала ретельно виводити цифру за цифрою, проговорюючи вголос усе, що записувала в блокноті. — Одна година у вас — це шістдесят хвилин. У нас цей час проходить за шість ваших хвилин. У нас ти зараз знаходишся хвилин п’ятнадцять. За вашим часом це буде — шістдесят поділити на чотири. А у нас — шість поділити на чотири, що дорівнює одній цілих п’ять десятих хвилини. Тобто пройшло лише півтори хвилини. Твій дідусь лишень встиг зайти до хати. Якось так, — промовила Нана.

— Ну ти і закрутила, — із посмішкою промовив я. — А як мені тепер стати звичайним хлопчиком?

— Ось, візьми торбинку з горобиновим пилком. Візьми дрібку пилку і підкинь над собою — і знову станеш звичайним, — сказала Лола, простягаючи мені наповнену торбинку.

— Тримай її завжди при собі. Торбинка не має потрапити до Темряви, бо тоді наше горобинове місто зникне, — промовила Лілі.

— А як мені знову маленьким стати?

— Так само. Підкинеш дрібку пилку над собою.

Я взяв дрібку пилку і підкинув над собою, і враз, мов мільйони дрібненьких казкових дзвіночків, зазвучали навколо. Я відчув, як усе навкруги закружляло з неймовірною швидкістю. В очах знову замиготіли тисячі вогників, і я, заплющивши очі та затуливши вуха руками, відчув, що збільшуюсь із величезною швидкістю. І раптом я відчув, що гепнувся об щось головою.

— Ай! — вигукнув я від несподіванки і враз розплющив очі.

Я стояв посеред свого будиночка на другому поверсі і почав шукати очима, що ж мене так бумкнуло по голові. О, це виявилася перемичка, яку ми ставили з дідусем, щоб дах був міцніший. Я посміхнувся, почухав маківку і подумав, що наступного разу краще присісти, аби не гепнутись знову об щось головою.

Взявши свою книгу, я пішов до хати і вирішив, що про свої сьогоднішні пригоди дідусю і бабусі поки не скажу. Але, повечерявши, дідусь і бабуся самі завели мову про наші здібності.

— Микитко, з тобою сьогодні нічого дивного не сталось? — запитав дідусь.

— Це ти про що? — здивовано відповів я, запитанням на запитання.

— Може, щось незвичне бачив чи чув? Чи когось незвичного зустрічав?

І тут я себе виказав. Посміхнувся. І дідусь все зрозумів.

— От «шпійон» і не признається… — підморгнувши, промовив дідусь. — І кого бачив?

— Манюнь бачив… таких незвичних, трошки дивних, масіпусіньких дівчаток.

— Ти був у Горобиновому місті?

— Ні, вони прийшли до мене в будиночок.

— Ха! — вигукнув дідусь. — А я й випустив з голови, що твій будиночок побудований під горобиною.