Глава 8. Таємниця помаранчевої кімнати

І ОСЬ, ЩО БУЛО ДАЛІ…

— Дійсно, це моя книга, але чому вона така велетенська? — здивувався я.

— А це тому, що ти став маленьким Микитком, — промовила Нана.

— Але ж… А як так сталося? — здивовано запитав я і присів на край палітурки книги.

— Зараз ми тобі все розповімо. Ходімо з нами.

Манюні обступили збентеженого мене, підвели до стіни. Лала провела рукою, ніби малюючи коло проти годинникової стрілки по стіні будиночка, і воно засяяло чарівним, небаченим мною до цього часу світлом. Всі по черзі почали входити в це чарівне коло. Нана взяла мене за руку і провела в коло. З іншого боку ми вийшли в кімнату яскраво-помаранчевого кольору. Здається, тут все було помаранчеве: і меблі, і стіни — все-все-все…

— Сідай, — запропонувала мені Нана.

Я присів на край дивану яскраво-помаранчевого кольору. Біля мене присіли Нана і ще кілька манюнь.

— Ну а зараз ми спробуємо тобі все розповісти, — спокійним голосом промовила Нана.

І раптом на картині, що висіла на стіні, з’явилося ледь помітне сяйво. В центрі, ніби, засяяла зірка, яка поступово стала збільшуватись, і я побачив, як там швидко-швидко змінюються картинки. І раптом усі ці картинки, що здавались мені дивними і незрозумілими, почали вибудовуватись у цілком зрозумілі події. Здавалося, що я все це бачив або й сам брав участь у цьому.

— Що це за картинки і чому вони мені здаються знайомими? — здивовано запитав я.

— Не дивуйся і не лякайся, Микитко. Це в тобі прокидається твій родовий код, — відповіла Нана.