Глава 6. Битва з Темрявою у сховищі

У самому низу вже панувала темрява. Всі, хто був, ледь розрізняли силуети один одного. Нана плеснула в долоні — і на стінах довжелезного коридору по черзі почали запалюватися вогники. Підійшовши ближче, всі побачили, що це світлячки запалили свої ліхтарики.

— Тут завжди сяяло світло, а останні два тижні Темрява підбирається ближче і ближче… — із сумом промовила Нана.

— Нано, а куди ти нас ведеш? — запитав Кех.

— Ми маємо перенести архів із нижніх поверхів трошки вище. Ми не маємо втратити реліквії і історію всіх захисників нашої землі, — загадково відповіла Нана.

— Це ми можемо, — посміхнувшись і підморгнувши, вигукнув Кех, і враз стало ще темніше.

— Тихо, — прошепотіла Нана. — Темрява, ніби, відчуває голосні звуки і набирає своєї сили.

Всі враз замовкли і ступали зовсім тихенько, щоб Темрява їх не чула. Спустившись на найнижчий рівень, дідусь ледь міг розгледіти величезне приміщення, з обох боків якого були стелажі зі скринями. Він знав, що то за скрині, і розумів, як важливо захистити їх від Темряви, яка з кожною секундою підбиралася все ближче і ближче.

— Ну що, друзі, — пошепки промовив дідусь, — берімося до роботи.

Всі стали ланцюжком і взялися передавати зовсім однаковісінькі дерев’яні скриньки один одному. Так, одна за одною, скриньки опинилися на верхніх ярусах схову. Коли всі малюки і дідусь піднялися, Нана підійшла до них і промовила:

— Дякую, ви нам дуже допомогли. Темрява не зможе захопити ці реліквії, вони в безпеці.

— Що ж там знаходиться в отих скриньках? — запитав Кех.

— Там речі, які допомагали таким, як Микола, рятувати нашу землю від Лиха… — загадково відповіла Нана.

Дідусь усе зрозумів. Лише малюки здивовано перезирнулися між собою, і Кех задумливо почухав потилицю.

Останній із малюків, що зайшов на поверх, із необережності не притримав великі двері, і вони з гуркотом самі зачинилися. Враз, ніби хтось натиснув вимикач, стало навкруги темно-темно.

— Ой, що це?! — голосно зойкнула Нана.

— Схоже, Темрява ближче, ніж ми гадали, — промовив дідусь.

— Що ж нам тепер робити? — запитав хтось із малюків.

— Де шукати вихід? — промовив інший.

— Треба вибиратися.

— Ні, ні, ні! — з острахом вигукнула Нана. — А як же реліквії? Вони не мають дістатися Темряві…

— Що, знову переносити все вище? — промовив Кех.

— Це не допоможе, — відповів дідусь. — Темрява занадто близько. Ми маємо захистити сховище.

— Але ж як це зробити? — знизуючи плечима, запитала Нана. — Навіть світлячки не можуть впоратися з цією темрявою.

— Має бути якесь рішення, — впевнено сказав дідусь і дістав з-за пазухи невеличку видовжену дерев’яну шкатулку із зображенням чудернацької квітки.

Всі здивовано глянули на дідуся і чекали, що буде далі. Дідусь відкрив шкатулку — і враз навколо все засяяло! Яскраве світло почало заповнювати все навкруги. Всі прикрили очі, таким яскравим воно було. Озирнувшись, малюки, манюні і дідусь побачили, що поступово, ніби знехотя, Темрява почала відступати по стінах, підлозі, стелі. Весь поверх наповнився неймовірно яскравим сяючим світлом від чудо-квітки зі дідусевої шкатулки.

— Квітка Щастя! — вигукнула Нана. — Як я відразу не подумала про неї… Так ми можемо захистити всі поверхи! Друзі, відкривайте великі скрині і шукайте схожі шкатулки. Ми захистимо сховище!

Всі мерщій розбіглися поверхом і швидко-швидко почали нишпорити кімнатами, всіма ящиками. Шукали повсюди: в шафах, у столах і навіть зазирали за всі занавіски і штори. Звідусіль лунало радісне: «Є!», «Я знайшов!!!», «Ще одна!». Знайшовши добрих два десятки однаковісіньких скриньок, всі зійшлися докупи.

— І що робити з ними далі? — запитав Кех.

— А далі ми маємо помістити всі скринечки з Квітками Щастя в ліхтарі, що висять на стінах коридорів. За роботу, друзі! — вигукнула Нана.

І всі знову розбрелися коридорами, але вже з іншою метою, і ніхто вже не озирався і не боявся Темряви, бо всі розуміли, що сяйво від квітки їх захищає.

Втомлені, але радісні від того, що Темрява відступила і трохи часу виграно, всі повернулися до купи.

— Дякую вам усім, що допомогли захистити сховище, — промовила Нана. — Можемо вже відпочивати.

Малюки направились до виходу, а Нана за руку призупинила дідуся і прошепотіла:

— Все буде добре. У нас вже є час. Ми встигнемо підготувати Микитку. Ось, тримай, Миколо, — це горобиновий пилок. Знаю, що в тебе закінчився.

Дідусь з полегшенням видихнув і теж направився до виходу.

Піднявшись на верхню гілку горобинового дерева, дідусь озирнувся, де сидів і дрімав Степан. Підійшовши до нього, дідусь сказав:

— Ну що, повертай мене додому.

У відповідь пролунало:

— Каррррр!!!

— Степане, не дуркуй, давай по-нашому.

— Кар, — знову почув дідусь, і тільки тоді зрозумів, що вже не може розуміти Степана, бо його Квітка Щастя залишилась оберігати сховище…