Глава 5. Подорож до Горобинового міста

Підбігши до малюка, дідусь міцно обійняв його.

— Я ж думав, що ти загинув… — враз похмурнівши, промовив дідусь.

— Та ні, ми ж щороку відроджуємося знову, — відповів Кех, підморгнувши дідусю. — Допоки живе наш дім, ми будемо повертатися кожної весни.

— А якщо дуб загине?

— А якщо загине, ми тоді не зможемо повертатися, і захисників лісу буде менше.

— Так ось чому ми маємо оберігати кожне дерево!

— Так, так. Щоб лісового війська було більше, — посміхаючись, промовив малюк. — Годі теревенити, часу мало, пора до манюнь.

І дуб повільно рушив за село, до лісу, де серед берізок, акацій та лип заховалася галявина, по периметру якої росла горобина.

— Гайда до Горобинового міста! — вигукнув Кех.

Дідусь сидів на гілці і, міцно тримаючись за ніжку листка, вдивлявся в сутінки, намагаючись розгледіти, чи далеко ще залишилося до Горобинового міста.

І ось нарешті дуб зупинився, гілля колихнулося і завмерло. Дідусь міцніше схопився за листок, бо знав, що зараз буде ще один поштовх. І враз увесь дуб ніби різко струснувся, всіх, хто був на дереві, підкинуло вгору, але всі до цього були готові і гарно трималися. Це дуб міцно вкорінився, завершивши свою подорож.

— Гайда донизу! — вигукнув Кех і стрибнув на листок, хвацько з’їхавши по листку, перестрибнув на інший, потім ще на один, і ще… І перестрибнув на горобинове дерево. Його прикладу послідували й інші малюки. Дідусь посміхнувся і промовив:

— Так ось чому у вас задерті догори носи черевиків! Тільки зараз зрозумів.

— Давай на мене, — кивнув Степан дідусеві.

Дідусь швидко забрався на ворона і міцно схопився за пір’я.

— Готово! — гукнув дідусь, і Степан шугонув донизу на горобинове дерево, де були вже майже всі малюки з дуба, крім загону охорони. Вони завжди залишаються на дереві і захищають його до останнього.

Ніби з повітря почали з’являтися маленькі дівчатка — манюні.

— Вітаємо, Миколо, — спокійно промовила одна з манюнь і зробила дивне па.

Всі інші манюні послідували її прикладу. Звідусіль лунало: «Вітаємо… Вітаємо… Вітаємо…» — і цей дивний рух.

— Якось незручно від такої уваги, — тихо промовив дідусь до ворона.

— Вони не з ввічливості це роблять, а з великої поваги за твій подвиг. Поважай і ти їх за це, — відповів ворон.

— Вітаю вас, мої маленькі друзі, — промовив дідусь, знявши капелюха і низько вклонившись манюням. — Я до вас по допомогу.

— Кех мені розповів. Ідіть за мною, — промовила Нана і, повернувшись до стовбура дерева, пішла по гілці до нього.

Підійшовши ближче, Нана махнула рукою, ніби малюючи велике коло проти годинникової стрілки, і на стовбурі враз з’явився сяючий портал, куди вона швидко ввійшла. Всі малюки і манюні послідували за нею, а дідусь, мить вагаючись, теж зробив крок уперед.

Всі йшли один за одним спіральними сходами донизу. Усе навкруги ніби сяяло, світло лилося звідусіль: зі стін, зі сходів. Здавалося, що ступають не по сходах, а по промінчиках сонця. І, спускаючись усе нижче і нижче, світло ставало тьмянішим.

— Ми спускаємося під землю, що стає темніше? — запитав дідусь.

— Так, — відповіла Нана. — Але світло не мало б тьмяніти…

— А що ж сталося?

— Лихо наближається… А з ним завжди крокує і Темрява.

— Що ж тоді робити?

— Якнайшвидше підготувати Микитка. Він наш порятунок.