Глава 4. Нічна мандрівка до дуба

Підійшовши до дуба, дідусь став вдивлятися у крону. Вже було майже темно, і важко було розгледіти чорного ворона серед листя дуба.

— Степане, — тихо промовив дідусь.

У відповідь — тиша.

— Степане! — вже голосніше гукнув дідусь.

— Чому кричиш? Я і перший раз добре чув.

— Так чому ж не відповідав? — запитав дідусь.

— Був у роздумах… А ти й досі розумієш мову тварин і птахів? — запитав ворон.

— Так, моя Квітка Щастя ще сяє… У мене лишень горобиновий пилок закінчився. Не підкажеш, як мені зв’язатися з манюнями?

— А що ти від них хочеш? — здивувався ворон.

— Мій онук почув слова: «Ти вже готовий». Це ти йому сказав сьогодні обідньої пори?

— Ні, твій онук ще не має Квітки Щастя, він би мене не почув, якби я не старався…

— Це ж треба, і як я міг про таке забути… А кого ж він тоді чув? — здивовано запитав дідусь.

— Над цим потрібно поміркувати… Давай до мене. Давно, мабуть, не мандрував на дереві?

— Та ні, піду я додому. Краще скажи, як з манюнями зв’язатися. Старий я по деревах лазити.

Не встиг дідусь промовити ці слова, як ворон розправив крила і шугонув донизу, пролетів над головою дідуся і стрімко полетів вгору. Над головою дідусь почув, мов тисячу маленьких дзвіночків, усе засяяло, закружляло навкруги, і ніби невидима сила підхопила його і жбурнула високо вгору, а там усе стихло, і дідусь повільно став опускатися додолу, а все ставало більшим і більшим.

Дідусь ніби і не здивувався тому, що відбулося, тільки спересердя вигукнув:

— Степане, ти геть здурів?! Я ж казав, що не хочу до тебе!

— Ти не до мене лізь, а до малюків. Вони відведуть тебе до манюнь.

— Гаразд. Вибач, Степане, що накричав.

— Все добре, я не ображаюся.

Ворон спустився на землю, відставив крило, щоб дідусь легко міг піднятися до нього на спину, і злетів на вершечок дуба.

Спустившись на гілку, дідусь побачив, що на корі дуба засяяв отвір, мов відчинилися казкові двері, і з цього отвору з’явилися маленькі чоловічки в дивному одязі. Це були хлопчики з волоссям коричневого кольору і неймовірно зеленими очима. Одягнені вони були всі в шорти темно-коричневого кольору, зелені в жовту клітинку сорочки, дивні зеленувато-коричневі головні убори і не менш дивні яскраво-зелені черевички з гострими загнутими догори носами.

— Вітаємо, Миколо, у нас на гостинах! — весело вигукнув один з малюків.

Дідусь придивився уважненько, посміхнувся і, враз піднявши руки вгору, радісно вигукнув:

— Кех, друже! Це справді ти?