Глава 2. Чарівний будиночок і таємниці дідуся

П’ять днів тому…

Ця чудернацька історія сталася зі мною минулого літа, коли я приїхав до дідуся і бабусі на канікули в село.

Одного ранку мене розбудили постукування, ніби хтось забивав цвяхи. Я полежав ще трошки, потягнувся і сів на ліжку. В будинку смачно пахло домашніми пиріжками, якими любила мене балувати бабуся. Я швиденько скочив з ліжка і побіг чистити зуби і вмиватися в садок до криниці. Дідусь щоранку готував мені воду в горнятку і ставив на стовпчику, щоб вона трошки нагрілася на сонечку.

— Що, вже прокинувся, Микитко? — з посмішкою запитав дідусь і продовжив прилаштовувати дошку до дерев’яного каркаса якоїсь невеличкої будівлі.

— Так, дідусю. Ти поллєш мені? Я швиденько вмиюсь, почищу зуби і побіжу снідати.

— Гаразд, — посміхнувся дідусь. — Разом підемо.

— А що це ти таке майструєш? — запитав я в діда.

— А це тобі чарівний будиночок! Будеш там гратися, відпочивати чи читати на свіжому повітрі, — підморгнув мені дід.

— А де бабуся? Щось я не бачив її, коли прокинувся.

— Чисть зуби, потеревенимо за сніданком, — сказав мені дідусь і подав чистенький білосніжний рушник. — А я піду накривати на стіл.

Який же сьогодні гарний день! Сонечко світить яскраво-яскраво, пташечки виспівують свої пісні, роса на траві приємною прохолодою освіжає ноги. Люблю вранці вибігти на вулицю босоніж, і дідусь каже, що це корисно.

Забігши до хати, я побачив, що на столі мене вже чекають кухлик свіженького молока і запашні пиріжки з вишневим варенням.

— Смакота! — сказав я із задоволенням і погладив себе по животі. А дідусь тільки посміхався.

— Так де бабуся? — пробурмотів я із запханим пиріжками ротом.

— А може, спочатку поїси, а тоді будеш говорити?

— Я буду краще їсти, а ти розповідай, — підморгнув я дідусеві.

— Бабуся поїхала в місто у справах, і я замовив їй фарбу для твого будиночка. Тож побіжиш на зупинку і допоможеш бабусі нести сумки. Домовились?

— Так, обов’язково! А якими кольорами ми розфарбуємо будиночок?

— Давай спочатку зробимо його, а які кольори — то нехай буде сюрприз, — сказав дідусь і поплескав мене по плечі. — Ну, якщо доїв, то ходімо працювати.

Ми завзято заходилися робити будиночок, щоб закінчити його до приїзду бабусі. Дідусь усе ретельно вимірював, пиляв, прибивав. А я подавав інструменти, підносив дошки, тримав, коли треба було відпиляти чи прибити їх.

Який же шикарний вийшов будиночок! Він мені подобається навіть не пофарбований! Він був двоповерховий. На першому поверсі ми зробили два віконця і лавочку, щоб можна було сидіти, а на другому я зможу лягти на повен зріст. Дідусь пообіцяв зробити мені ще й кріплення для ліхтарика. В даху ми зробили відкидне віконце, щоб можна було милуватися нічним небом і зорями.

— Микитко, біжи вже на зупинку, скоро має приїхати автобус. Ніде тільки не барися.

Я швиденько зібрався і побіг на зупинку. Шлях пролягав через село, але потім потрібно було йти полем повз величезний дуб. Якось боязко було, та я намагався не виказувати свого остраху перед дідусем. Та, скоріш за все, він це розумів і вийшов до хвіртки провести мене. Я побіг щодуху, раз по раз озираючись на дідуся. Він стояв, схилившись плечем на стовп хвіртки, погладжував рукою свої сиві вуса і тільки посміхався.

Наближаючись до кінця села, я став сповільнюватися і вже не біг, а йшов, крутячи головою в різні боки, чи немає, часом, нічого дивного поряд. Згадалося, як колись бабуся лякала мене маленького, щоб я не бігав гратися за село, великим старим дубом. Вона розповідала, що там живе Лихо, яке краде маленьких дітей і змушує їх працювати на себе.

І чим ближче я підходив до дуба, тим похмурнішим ставало небо. Так було не тільки сьогодні, а кожного разу, як я наближався до цього дерева. Кожного разу, навіть у найсонячніший день, враз з’являлася темна хмара і затуляла сонячні промені, що падали на дуб, і від цього він здавався мені дуже величним і загрозливим, і ставало якось не по собі. І я щоразу намагався швидше його проскочити.

Ось із-за повороту показалися люди, що вийшли з автобуса. Вгледівши бабусю із важкими сумками, я стрімголов побіг до неї.

— Бабусю, бабусю! Давай я допоможу! — вигукнув я і вихопив одну сумку.

— Не поспішай, Микитко. Ти чому так засапався? Так швидко біг? — спитала бабуся.

— Так. Поспішав, — промовив я. А в думках завертілося: «Знала б ти, бабусю, як страшно повз той старий дуб іти…»

Дорогою додому я із захопленням розповідав про те, який будиночок у нас вийшов, як ми старалися до приїзду бабусі, як я швидко біг її зустрічати.

Ось ми наблизилися до дуба. На самому вершечку, на сухій гілляці, сидів чорний ворон. Він, ніби, спостерігав за мною. Повільно повертав голову, коли ми проходили повз, і навіть не кліпав очима.

— Будь готовий… — почув я чийсь дивний, незрозумілий шепіт.

— Бабусю, ти чуєш?

— Що, Микитко?

— Хтось прошепотів: «Будь готовий».

— Тобі здалося, — промовила бабуся і, міцно стиснувши мою руку, пришвидшила крок.

Бабуся ніби й не чула мене, була якась стривожена, задумлива…

Дідусь зустрічав нас біля хвіртки, обпершись плечем об старий потрісканий стовп воріт. Бабуся мовчки подала йому сумки і пройшла до двору. Дідусь здивовано глянув на мене і мовчки кивнув, піднявши брови, мов запитуючи: «Що сталося?». Я здивовано знизав плечима і захитав головою: «Не знаю».

Зайшовши до хати, я помітив, що дідусь уже накрив на стіл.

— Ну що, — промовив дідусь, — будемо обідати?

— Так! — вигукнув я і всівся до столу.

— Що, Любаню, натомилася? — запитав дідусь бабусю і ніжно обійняв її за плечі.

— Та не дуже, Миколо… — промовила бабуся і поклала свою руку на руку дідуся.

— А чому ж така сумненька? Щось по дорозі сталося?

— Я пізніше розкажу… Схоже, вже прийшов час…

Дідусь враз похмурнів, чомусь глянув на мене…