Глава 1. Пробудження та дивні манюні

ЯК ВСЕ ПОЧАЛОСЯ…

Я прокинувся від нав’язливого звуку. Цей звук ніби наповнив усе навколо, мов мільйони дрібненьких казкових дзвіночків зазвучали від легенького подиху вітерцю. І я відчув якусь невагомість: усе навкруги закружляло з неймовірною швидкістю, в очах замиготіли тисячі вогників. Заплющивши очі й затуливши вуха руками, я відчув, ніби падаю з величезної висоти, і раптом хтось мене підхопив і повільно поставив на землю. Здавалося, що це все сон, але голоси, що лунали навкруги, вказували на те, що все відбувається насправді.

Я розплющив одне око і нікого не помітив. Але ж чиї голоси тоді чув? Відкривши друге око, озирнувся навкруги. Немає ні душі.

— Звідки ж чується цей дивний шепіт? — вголос промовив я.

— Не хвилюйся, зараз ми тобі все пояснимо, — почув я і побачив, як, ніби з повітря, одна за одною почали з’являтися дівчатка зі злегка скуйовдженим волоссям дивного темно-помаранчевого кольору. На вигляд їм було років 12–14, смагляві, із рум’янцем на обличчі. Одягнені в топіки і коротенькі шорти, поверх яких була, ніби, спідничка із горобинового листя, яка трималася на широкому світлому поясі із круглою пряжкою з вирізьбленим малюнком грон горобини. На зап’ястях у них були дерев’яні браслети, розмальовані рослинними орнаментами. А на шиї в кожної були прикраси із дивних намистин. Дівчатка були дуже гарні! Я аж зашарівся трошки. Вони обступили мене і з цікавістю почали оглядати.

— Який дивний одяг у нього, — сказала одна дівчинка.

— Яке смішне волосся, — мугикнула інша. — Таке прилизане.

— Хто ви? — запитав я. — Як я сюди потрапив?

— Все добре, ми тебе не образимо, нам потрібна твоя допомога, — сказала дівчинка і простягнула руку. — Ходімо, я тобі все поясню.

— Але як я сюди потрапив? Це сон? — здивовано запитав я.

— Ні, це ми тебе покликали.

— Так хто ж ви такі? І як ви змогли мене сюди перемістити?

— Ми манюні, жителі Горобинового містечка. Мене звати На́на, а це Бу́ся.

Я глянув на Бу́сю, і вона зашарілася, опустивши очі.

— Ось Лілі́, Ло́ла, Кі́кі, Лі́сі…

Я озирнувся, і всі манюні зробили дивне па з поклоном.

— Це вони так вітаються з тобою, — промовила Бу́ся.

— Якось дивно, — пробурмотів я. — Та все ж, як я сюди потрапив? І де я?

— Ти в своєму будиночку.

Глянувши навколо, я помітив, що і справді стою посередині будиночка, який зробили ми з дідусем п’ять днів тому.

— Я сплю?

— Ні. Це все насправді.

— Але ж чому мій будиночок став такий величезний і що це лежить перед нами?

— Це твоя книга, яку ти читав.

І на мене наринули спогади…