Горобець і колосок

Виріс на полі колосок, високий і зелений.
 Його знайшов маленький горобець на ім’я Чік.
- Ой, який гарний! Ти хто? - Пропищав горобчик.
- Я колосок, - відповів він.
- А я горобець. Мене звуть - Чік. А тебе?
- А мене Колосок мабуть.
- Ага, це ти той колосок, з якого роблять хлібець? Я їв його крихти на віконці. Мені завадила кішка. Інакше я б все з’їв.
- А хто така - кішка? - Запитав зелений колосок горобчика.
- О, це дуже страшний звір. У нього такі великі кігті, б-р-р, аж мороз по шкірі, як згадаю.
Горобець трусонув своїм пір'ячком і наїжачився. Підлетів до них ще один горобець і запитав:
- Ти що тут робиш? Біля цього зеленого кущика?
- Це не кущик, - сказав Чік. - Чіріку, це колосок.
- Що це ще за колосок?
Він наїжачився і прийняв позу, поставивши крила в боки.
- Він що їстівний?
- Так, їстівний, з нього роблять хліб.
- А це той хліб, який ми з тобою клювали у сусіда на віконці і нас мало не з'їла кішка!?
- Так-так, але ти тихіше, бо вона нас почує.
- Чого вона нас почує, якщо ми знаходимося в полі.
- Ой, та я від страху забув, де перебуваю. Це ж треба таке згадати.
- І так, Чіку, ти сказав, що це колосок і він їстівний?
- Так, він їстівний, але він ще зелений.
Поки вони міркували, до них злетілася ціла зграя горобців. Всі стали галасувати: а коли він визріє?
- Все, замовкніть! Через вас не чути, що говорить колосок.
Раптом стало тихо і чути було, як шумить колосок на легкому літньому вітерці.
- Я ще зелений і щоб я достиг, мене потрібно добре поливати і сонечко червоне не закривати. Ось тоді я дозрію. Але у мене до тебе прохання, Чіку, коли я вистигну, посади одне зернятко, щоб я знову міг народитися. І ти ще отримаєш від мене урожай гарних золотих зерняток.
- Всі чули прохання колоска?
- Чі-рі, чі-рі, чі-рі, чі-рік, - кричали горобці.
Всі дружно стали поливати колосок. Вони носили воду в дзьобиках. На колосок світило яскраве сонечко, воно вигрівало колосок і він став жовтіти і ставав золотистого кольору.
- Ну, ось я і встиг, - сказав колосок.
Горобчик постукав дзьобом по стеблу, і зернятка виспалися на землю.
- Але тут їх так мало, - запищали горобці.
А Чік схопив зернятко і тримає в дзьобі.
- Поділися, - попросив Чірік.
- Ні, не дам, я його посаджу, а навесні виросте новий колосок.
- Ух, який ти жадібний, - сказав один і полетів зі зграєю інших горобців.
А горобчик Чік вирив ямку і посадив своє зернятко пшениці.
- Рости, моє хороше зернятко, я тебе сам буду поливати, - промовляв Чік.
А вдалині, на дереві, сиділа ворона і все бачила; тільки горобчик полетів, як вона прилетіла і стала рити землю в пошуках зернятка.
- Ага, зараз, горобцю, я тобі залишу це зернятко!
Тільки відкопала його, як горобці налетіли на ворону і стали її клювати, та так, що пір'я летіло на всі боки.
- Кар, - закричала ворона і з її дзьоба випало зернятко. Його підхопив Чірік і приніс Чіку. А Чік сидів і плакав.
- Ну чого ти, Чіку? Не плач. Ось твоє зернятко. - Він поклав його біля товариша.
- Ні, Чіріку, давай його краще з'їмо. А ні, то знову ворона вкраде його.
- Ти посади його, як обіцяв. І полетімо, ми знайшли зерносховище. Там дуже багато пшона. Ми ще принесемо і посадимо.
І друзі дружно носили зерна пшениці на поле і садили їх.

***
А наступної весни виросло ціле поле пшениці.
- Ось тепер, Чіку, всім вистачить зерна.
Чік став шукати свій колосок, а колосок вже побачив його.
- Чіку, я тут! - голосно кричав колосок.
Друг підійшов до колоска і запитав:
- Як ти? Води вистачає?
- Так, Чіку. Весна дуже хороша. Дощів багато. Спасибі тобі, Чіку, що ти дотримав свого слова, і я знову народився.