Місто, що зберігає таємниці.

Авантюристи повернулися до Азгілона — квітучого міста, де життя кипіло на кожному кроці.

На гамірній міській площі Маркус зупинився й мовив:

— Ну що ж, за три дні зустрічаємося в Гільдії.

Еліна лише кивнула на знак згоди. Салазар, навіть не дослухавши товариша до кінця, коротко попрощався та одразу попрямував до Гільдії Шукачів Істини — його турбували відповіді на запитання, які встигли накопичитися за час подорожі. Еліна з Маркусом пішли в протилежний бік, прямуючи до таверни з дивною назвою «Кульгавий Гунал».

Незабаром Салазар підійшов до височенної вежі, яка, здавалося, торкалася самого неба. Тяжкі дубові двері з рипом відчинилися. Одразу на вході стояла масивна стійка, за якою сидів худий чоловік у чорній рясі та окулярах.

Салазар наблизився, стримано привітався й відразу перейшов до справи:

— Що вам відомо про демонів із червоною шкірою?

Адміністратор від почутого здивовано підняв окуляри на чоло й вигукнув:

— Ви що... зустріли такого?!

— Так, — сухо відповів Салазар. — І чекаю на вашу відповідь. Ви знаєте щось про цей клан?

— Так-так-так, одну хвилину! — метушливо пробурмотів чоловік у рясі й помчав до високих полиць, уставлених численними фоліантами.

За якийсь час він повернувся, тримаючи в руках дебелу книгу, вкриту густим шаром пилу, і з гучним звуком поклав її на стійку.

— Скільки за читання? — запитав Салазар.

— Два ґондрю, — відповів адміністратор.

Авантюрист розрахувався, взяв фоліант і попрямував до вільного столика. Книга розкрилася з характерним сухим рипом. На її сторінках траплялися численні згадки про клан із багряною шкірою, але жодної конкретної інформації знайти не вдавалося — окрім двох записів.

Перший належав авантюристу Гайтеру Чорному, який колись зіткнувся з одним із них. Єдине, що він залишив у своєму щоденнику про ту зустріч: «Воїн честі».

Другий запис зробив авантюрист Торвальд Крижане Око. У своїй доповіді він згадував, що клан Багряношкірих мешкає далеко на півночі Забутих Земель.

Закінчивши вивчення, Салазар підійшов до стійки, здав фоліант і запитав:

— Хто такий Торвальд Крижане Око?

Відповідь пролунала без вагань:

— Це єдиний авантюрист, який дістався до вулкана Каразея й повернувся живим, щоб про це розповісти.

— І де він зараз? — підняв брову Салазар.

— Якщо мені пам'ять не зраджує, — замислено мовив адміністратор, — він помер років двадцять тому через прокляття Забутих Земель…

Салазар на мить замислився, а потім запитав:

— А що означає слово «Дожґаро»? Це сказав демон, коли ми прощалися.

Шукач Істини почухав підборіддя й запитав у відповідь:

— А за яких обставин ви з ним розійшлися?

Авантюрист коротко розповів усе, що трапилося на Плато Заблудлих.

— Точно відповісти не можу, я вперше чую це слово, — зсунув плечима адміністратор. — Скоріш за все, він так попрощався.

— Він попрощався як зазвичай, — заперечив Салазар. — Сказав «узґаро», і я відповів тим самим. А це слово він промовив до нашого товариша, коли той поділився з ним припасами.

— Тоді, ймовірно, це слово подяки, — згодом мовив Шукач. — Ми мало знаємо про мову демонів. Вона складна тим, що залежно від ситуації слова змінюють свій сенс.

— Так, — погодився Салазар. — Мова складна, рубана. Я багато років її вивчав, але досі не знаю всіх слів.

Закінчивши дискусію, Шукач Істини зробив новий запис у фоліанті про демона з червоною шкірою на ім'я Шен та заніс нове слово до переліку демонічних висловів.

Салазар попрямував до виходу. Добрий відпочинок їм усім зараз не завадив би, адже над Азгілоном уже спускалася ніч.

Наступні три дні авантюристи відпочивали, докуповували припаси та лагодили спорядження. На четвертий день вони зібралися в Гільдії Авантюристів біля великої дошки оголошень.

Маркус, роздивляючись папірці, вишкірився й запропонував:

— Ну що, друзі? Як щодо завдання зі збору крикливої бульби?

Еліна гучно розсміялася:

— Ні, дякую! Я більше не хочу тягнути тебе до самого міста на собі, як минулого разу!

Маркус ніяково почухав потилицю:

— Та звідки я знав, що вона ще не дозріла...

— Я ж тобі казав не чіпати, бо листя ще зелене! — втрутився Салазар. — А ти що відповів? «Не вигадуй!»

— Цього разу все буде добре! — запевнив лідер. — Тим паче, після минулої вилазки ми чудово заробили й нарешті можемо дозволити собі купити коней.

Еліна відповіла ну добре я не хочу цього разу братися за складні завдання як минулого разу. Салазар сказав завдання складне але ж було цікаво та ще й наш лідер вирішив врятувати життя демону. Маркус відповів доречі і що ти дізнався про того червоного демона? Салазар почухав бороду і знизивши плечами відповів майже нічого! Лідер запитав як нічого?! Еліна додала що це така рідкість зустріти демона з червоною шкірою? Схоже на те лише кілька десятків згадок про таких демонів від авантюристів і більше нічого, відповів Салазар. Маркус сказав та ну то ми можна сказати мали можливість дізнатися більше але упустили цей момент?! Схоже на те відповів Салазар. Еліна запитала то ми вирушаємо чи будемо й далі жалкувати про втрачений шанс? Лідер відповів так ти права Еліно гроші самі себе не зароблять. Після цих слів вони прийняли завдання на збір крикливої бульби, у адміністраторки гільдії і рушили до стаєнь щоб вибрати трійку коней. Придбавши міцних коней та зібравши припаси вони рушили галопом до границі забутих земель де їх відділяв бар'єр що не пропускає жителів тих пропащих земель до Азгілона та решти світу.

Ступивши крізь магічний бар'єр, вони одразу відчули, як важке повітря вдарило в ніс жахливим смородом гнилі та сірки.

— Господи, як же тут смердить! — вигукнула Еліна, гидливо прикривши носик хусткою.

Маркус же, навпаки, вдихнув суміш сірки й гнилі на повні груди й вишкірився:

— Оце вже пахне справжніми пригодами!

— Що не кажи, а серед білого дня тут усе одно темно, наче настають сутінки, — мовив Салазар, натягуючи каптур.