Плато заблудших.

Небо затягнуте чорними хмарами — здається, ось-ось почнеться буря. Блискавки розтинають темряву, б’ючи мов батоги жорстоких володарів. Ледве чутне лопотіння босих ніг та брязкання ланцюгів.

Скажений вітер ламає нечисленні мертві дерева, а сама земля, здається, стогне під його натиском. Сутінки наближаються неквапливо — ніби невідворотна смерть, що чатує на кожному кроці. З-під ґрунту виринають блідо-блакитні руки: ніч близько, і невпокояні почнуть свою моторошну ходу.

Він біжить, важко дихаючи та судомно озираючись на кожен шерех, ніби хтось невидимий женеться за ним слідом. Вітер стає все сильнішим. Плато вже починає нагадувати живе поле з миготливих, кістлявих рук, що відчайдушно намагаються вхопити все живе та випити залишки життя.

Виснажений, бігом безсило впав на землю. Мертві руки одразу потяглися до нього, огортаючи, мов крижаною ковдрою.

— Маркусе, ні! Не чіпай його, у нас немає на це часу! — пролунав гострий жіночий голос.

— Я не пройду повз, — відповів грубий, басистий голос.

За мить виснажене тіло опинилося на холодному залізному плечі. Знову мовив дзвінкий,  жіночий голос:

— Ти знову за своє... Нам треба поспішати, поки хода не почалася.

Він був настільки виснажений, що не мав сил не те що вирватися — навіть просто розплющити очі.

— Он там, бачите?.. — знову гукнув басистий голос, і свідомість Остаточно згасла.

Через деякий час очі все ж розплющилися. Перше, що він помітив — яскраве світло палаючого полум'я та високу кам'яну стелю. Важко повернувши голову, він розгледів три постаті поруч: кремезний чоловік, повністю закований у важкі обладунки, худий чоловік у глибокому каптурі та тендітна жінка з довгим золотавим волоссям. Вони щось стиха обговорювали між собою, але розібрати слова крізь шум з зовні було майже неможливо.

— Маркусе, ти геть збожеволів? Ти бачив, кого ти врятував?! — обурено сказав чоловік у каптурі.

— Яка різниця, який у нього колір шкіри і чи ростуть у нього роги, — спокійно відповів воїн.

— Більше мене турбує його стан, — втрутилася жінка. — Ти бачив? На ньому ж живого місця не лишилося! Від кайдан злізла шкіра... Таке враження, що він довгий час перебував у полоні.

— Мене турбує інше: чи ніхто за ним не прийде? — наполягав чоловік у каптурі.

— Хай тільки поткнуться — я їм черево розпорю! — грізно заявив кремезний чоловік.

Слухаючи їхню суперечку, незнайомець розумів майже всі слова з їхньої мови. Не втрачаючи часу, він мовчки вивчав своїх рятівників, намагаючись збагнути, хто вони такі та про що взагалі розмовляють.

Жінка першою помітила, що врятований ними отямився.

— Хлопці, тихіше! Схоже, він прокинувся, — сказала вона.

Чоловік в обладунках повільно підвівся і демонстративно поклав свій важкий дворучний меч на землю, показуючи мирні наміри.

— Ти мене розумієш? — запитав воїн.

Врятований заледве зміг піднятися на лікті і ледь помітно кивнув головою.

Чоловік у каптурі дістав шматок в’яленого м'яса, простягнув його і сказав:

— Маркусе, дай йому.

Маркус узяв частування й протягнув руку до незнайомця. Той миттєво вихопив м'ясо і жадібно, майже по-звірячому почав ковтати його, практично не жуючи.

— Бідолашний... Схоже, він дуже давно нічого не їв, — з жалем мовила жінка.

Коли бідолаха завершив свою трапезу, воїн запитав:

— То хто ти такий і що з тобою трапилося?

— Я син Шаґи, — відповів той, а за мить додав: — Шанкґоло!

Кремезний чоловік здивовано глянув на супутника в каптурі:

— Що він белькоче? Ти розумієш?

— Так, — відповів той, трохи замислившись. — Він назвав своє божество, у яке вони вірять. А останнє слово перекладається приблизно як «Горнило».

— Схоже, ми від нього більше нічого не дізнаємося, — зітхнула білявка.

— Мені теж так здається, — погодився чоловік у каптурі. — Демони взагалі рідко щось розповідають. Хіба що коли пропонуєш їм обмін.

— Так демони вселяють страх... Сильні хлопці! — хмикнув Маркус.

— Маркусе, тобі аби лиш кулаки почесати! — обурено вигукнула жінка. 

Чоловік у каптурі мовив:

— Ну от і почалося... Невпокояні і почали свою ходу.

— Ненавиджу Плато Заблудлих, — стиха відповіла жінка.

Визирнувши назовні, Маркус замислено мовив:

— Цікаво, хто вони такі й ким були за життя?

Зовні блукали сотні блідо-синіх силуетів. Вони безперестану тинялися темрявою, ніби шукаючи щось давно втрачене.

— Що ж, вирушати зараз занадто небезпечно, — підсумував чоловік у каптурі. — Уночі йти далі не можна.

Маркус обернувся й запитав, звертаючись до демона:

— То як, ти казав, тебе звати? Шен?

Той поволі повернув голову й відповів:

— Так. А ти — Маркус?

— Так. А цю жінку звати Еліна. Оцей чоловік у каптурі — Салазар.

Шен уважно подивився на дівчину й запитав:

— А чому в неї вуха гострі?

— То ти, виявляється, знаєш нашу мову? — здивувався Салазар і додано пояснив: — Вона ельфійка.

— Я не всі ваші слова розумію, — чесно зізнався демон.

— То що з тобою трапилося? — знову запитав Маркус.

Шен перевів погляд на свої понівечені зап'ястя, вказав на важкі залізяки й мовив:

— Я не знаю, як це буде вашою мовою... Але мене — ашоро.

— То тебе взяли в полон? — втрутилася Еліна.

— Ні, — заперечив Шен. — Я ж сказав: ашоро.

Салазар замислено почухав підборіддя:

— Схоже, він має на увазі, що він — раб.

— Що?! Це ж справжнє варварство! — обурено вигукнула ельфійка.

— На світанку ми вирушаємо. У нас мало еліксирів, а ми тут вже добрих сім днів, — мовив Маркус.

Салазар кивнув і вказав на демона:

— Що будемо робити з ним?

— Ми дамо йому їжі та води — це все, що ми можемо зробити. Крізь бар'єр він не пройде, — сказав Маркус.

— А як же його рани? — занепокоїлася Еліна. — Можливо, я зможу вилікувати їх магією?

— Ні, — суворо відрізав Салазар. — Чи не тобі знати, що з цього нічого не вийде?

— Так, ти правий... Я зовсім про це забула, — зітхнула ельфійка.