Розділ 10. Міцна дружба

Тепер повернемось у тінь каштанів Києва та будемо тихенько спостерігати за зустріччю Іллі з Ларисою. Бо з його талановитих малюнків зовсім не важко здогадатись, що молодий перспективний лікар по вуха закоханий у свою пацієнтку.

Так, це категорично заборонено! Лікар не має ніякого морального й професійного права крутити роман з підопічною та ще й дівчиною, що зазнала страшних знущань від особи чоловічої статі. Навіть якщо він просто доторкнеться до неї, Лариса зненавидить його й прожене. Це він розумів і без свого червоного диплома. Тільки що йому робити, коли кожна мить проведена поруч з нею, наповнює життя таким теплом та сенсом, що він готовий кинути свою професію й кохати її все життя до самої смерті?

У призначений час дівчина вийшла під каштани й сіла на лавочці. Сьогодні вона була без свого песика, адже збиралась говорити з лікарем про свою тяжку хворобу. Ілля спеціально проїхався повз так, щоб Лара повірила в його роботу з іншим пацієнтом та підійшов до неї.

– Привіт, Ларисо! Ви дуже гарно сьогодні виглядаєте. А де ж Санта? – відверто поглинав її очима він.

– Вітаю, лікарю! Песик вдома. Він дуже хотів з Вами знову зустрітись, але я не дозволила. Ви ж будете задавати мені ті страшні запитання, а тваринки вони все відчувають, навіть краще за людей. Ось я й залишила його на підвіконні чекати на мене, – уважно подивилась на лікаря Лариса й уточнила: – Що сталося? У Вас якийсь дивний вигляд, наче хвилюєтесь чи боїтеся чогось.

– Так, Ларисо. Прийшов запитувати я, та якщо Ви запитали першою - чесно відповім. Дещо сталося, але не сьогодні. Мені набридло кривити своєю душею, бо Ваша настільки світла, що цього робити не можна. Я давно не хочу бути для Вас лікарем чи консультантом. Ви ж бачили мої малюнки й сказали, що в мене талант. Можливо, якби я малював пейзажі. Але я малював Тебе... Такою, якою бачу для себе. Ларочко, я кохаю тебе! Мені все життя з тобою поруч потрібне, а не пів годинки в якийсь зі щасливих днів.

Коли він почав говорити про кохання, Лариса прикрила очі й завмерла. Ні, не для того, щоб він її поцілував. Навпаки, вона заніміла, бо стало страшенно боляче. А потім зірвалась на ноги й скрикнула:

– Скажіть: це частина Вашого експерименту?

– Господи, НІ! Ларисо, ти ж неймовірно мудра. Невже не бачиш, що я біля тебе стаю сам не свій і мене теж треба лікувати. Але для моєї хвороби немає ліків. Лише ти одна зможеш мені допомогти. Більше ніхто. Прошу, не йди від мене...

– Більше ніколи сюди не приходь! Закінчилось наше «лікування». Я ж думала, що ти інший, вірила тобі. А ти такий же, як всі. Ви мрієте тільки про одне... Не хочу бачити. Йди геть! – не соромлячись перехожих, кричала дівчина та ще навіть не розуміла, що вона не відштовхнула його, а підсвідомо наблизила. Тому, що почала говорити, як з близьким.

Ілля хотів щось пояснити та Лариса кинулась зі скверика в бік дому й схлипувала так, що він не посмів додати їй страждань. Ось тільки Ілля, як професіонал вже зрозумів, що це точно не кінець відносин. Навпаки, можливо тендітний та неймовірно прекрасний початок великого щастя. Йому було одночасно боляче й приємно, адже він поки не знав майбутнього.

А бідолашна забігла у під’їзд та не пішла до ліфта. Вона обережно визирала у вікно й, витираючи сльози, посміхалась. Скоріше за все Лара поки не розуміла, що в її надломленій душі з’явилось світло, котре гріє й надихає. Дівчина бачила як Ілля сумно сів до авто й тихо покотив геть.

– Куди ж ти прешся, дурню? Я теж тебе кохаю... –  вимовила вона й злякалася власних слів, які промовила вголос.

У їх новенькому будинку була гарна охорона й чоловік у формі підійшов ближче та запитав:

– Юна пані потребує допомоги?

– Ні, дякую. Вашої допомоги я не потребую. А той, що міг би допомогти - вже поїхав кудись, – протерла Лариса щічки й продовжувала посміхатись.

Вона піднялася в квартиру та відразу забігла до ванної кімнати. Вмилася, щоб мама нічого такого не запідозрила й відчувала, як їй подобається шалений струмінь води з-під крана. Шумить і зовсім не лякає. Звісно, це не морські хвилі, але треба сьогодні обов’язково поніжитися у ванній з пінкою, як колись. А ще подумати про ті гарячі очі, що сьогодні дивилися на неї...

– Доцю! Що сталося? Чого ти так швидко повернулася? – вийшла з кухні мати.

– Нічого не сталося, мамо. Поговорили й розійшлись. А ти думала, що ми з лікарем житимемо під тим деревом? Він кудись поспішав, та й Санта без мене сумує, – вже обіймала песика Лариса. Вона зажмурилася, бо він облизував все її чоло, а його маленький хвостик від радощів просто шалів. – Мамо! А навіщо ти лікаря покликала? Я ж казала, що ви з татом можете їхати куди завгодно. Зі мною все в порядку.

– Це він тобі доніс? Ну вибач, доню. Ти якось дивно розхвилювалася і я хотіла допомогти. Теж мені професіонал, змовчати не міг! – обурювалась жінка та разом з песиком обіймала дочку. А та згадувала освідчення Іллі, таємниче посміхалася й продовжувала слухати струни своєї наповненої музикою душі.

– Ні, мамочко, Ілля мені нічого про тебе не казав. Але він мені дуже допоміг. Тепер я це точно знаю! – жваво відповіла Лариса й очі її сяяли, наче минулого року в житті не було взагалі.

Трапляються такі дивні дні, коли все стається відразу. Щаслива дівчина, сьогодні вперше за довгий час, полежала у теплій ванній з фруктовим ароматом та й пішла до себе, щоб пошукати в мережі якийсь новий фільм. Забринів телефон. Лара вирішила, що то Ілля, але на зв’язку був не він. Їй телефонував одеський патрульний Віктор Коршунов. Дівчина тяжко зітхнула й подумала, що своїм дзвінком він знову нагадав їй страшні події.