Розділ 8. Невипадковий збіг

Пройшов рік. Лариса Бабич на відмінно закінчила середню школу, та вступати поки нікуди не збиралась.  Серед звичайних шкільних буднів та нормальних веселих учнів – страшна торішня історія пригадувалась все менше. Новий район та люди зробили її світ майже таким, що був до тієї жахливої поїздки.

Та якось мати натякнула дівчині на родинну подорож до Середземного моря й Лариса миттю залилась сльозами:

– Мамо! Як ти можеш? Невже думаєш, що все забулося? Ви собі з татом їдьте до будь-яких морів, але мені це зовсім не треба.

– Вибач, доню! – пригорнула її мати до грудей. – Я не хотіла. Просто думала, що коли ми поїдемо всі разом кудись до Європи, тобі стане краще. Та й від навчання відпочити треба.

– Я ж кажу: коли вам з татом треба - то їдьте. Тільки мене не вмовляйте. Моря я бачити не можу й думаю, що взагалі ніколи більше в нього не зайду. Мені навіть аромат йоду та солі страшний, – відверто зізналася Лариса.

– Добре-добре! Забули, – підняла руки мати, а сама вже знову планувала зателефонувати до лікаря. Пройшов цілий рік, а дитина не може позбавитися тих страхів. Це ж ненормально. От тільки тягнути її до божевільні точно не варто. Потрібно якось інакше підійти до проблеми.

Пані Бабич була жінкою розумною й заповзятливою. Тому нічого не сказала Ларочці й зателефонувала до Іллі. Вона розповіла йому ситуацію, що склалася.

А він як почув, то страшенно зрадів. Ні, не тому, що пацієнтка не зовсім одужала, а якраз тому, що він їй потрібен. Здавалося, що молодий психіатр за рік зовсім не забував про красуню-Ларочку.

Він порадив нічого не говорити дівчині, просто записав нову адресу Бабичів та почав інколи, наче випадково, кататись повз їхній двір.

Того дня Лариса гуляла у дворі з другом, якого подарували їй на день народження. Хтось розповів батькам, що дівчині стане краще, коли вона почне піклуватися про когось меншого.

Так у неї з’явився гарненький кокер спанієль. Він миттю завоював серце Лари та й сам полюбив дівчинку всією своєю собачою душею.

– Вибачте, як ця вулиця називається, не підкажете? – абсолютно спокійно запитав у Лариси молодий чоловік, але його голос здався знайомим.

– Лікарю, що Ви тут робите? – запідозрила вона маму в змові, але чоловік зробив такий здивований вигляд, що Лара повірила.

– Перепрошую! Ларисо, а що Ви тут робите, та ще з собачкою? Вийшли заміж у цьому районі? – сумлінно грав професіонал.

– Ілля, Ви жартуєте? Яке заміж? Живемо ми тут усією родиною тепер. А Вас до мене, мабуть, мама викликала? – не стала гратися в піжмурки з ним щира дівчина.

– Та ні. Я їду на виклик ось за цією адресою, – показав запис у телефоні він і було зрозуміло, що прямував лікар явно не до неї. Власне, підготувався психіатр на відмінно!

– А, так це Вам на сусідню вулицю, за рогом. Ну й збіг! Я навіть уявити не могла такого... Фу! Санта, фу! Не бери до рота все, що прийдеться. Потім знову пігулки ковтати будеш, – підняла дівчина на руки песика, а він весело чхнув та винувато пригорнувся до неї.

– Чому Санта? – радісно посміхався з відкритого вікна Ілля.

– Тому, що в мене день народження під новий рік. Ось і подарували. Я назвала Сантою. Йому подобається. Ну, не Джеком же його називати, правда? – зараз, з песиком на руках, Лариса виглядала так гармонійно та мирно, що лікар не зрозумів материних хвилювань. Але бачити красуню він був страшенно радий, незалежно з якого приводу.

– Ясно. Тоді я поїхав, бо на мене чекають. Був радий, що у Вас все добре. Адже добре, Ларо? – не такий вже й простий був цей доктор.

– Як Вам сказати, лікарю? Все в мене добре було, поки навчалась та вигулювала Санту. А нещодавно мама хотіла, щоб ми родиною поїхали до моря... І мене знову перемкнуло. Тепер часто ночами бачу Тамілу: як вона лежить там, на траві. Тоді дихати нормально не можу. Я батькам не казала, а Вам говорю...

– Це вже гірше, Ларисо. Знову треба попрацювати разом. Я можу консультувати Вас не в клініці, а наприклад тут, посеред дворів. Тим більше, що в мене поруч є робота. Ви як, не проти? – ще впевненіше спитав Ілля.

– Та ні! Давайте спробуємо, якщо Вам не важко. А батьків я таки відправлю відпочивати. Вони весь рік працювали не покладаючи рук, щоб мені жилося якомога краще. Я ж все розумію. Ось тільки компанію їм скласти не можу.

– От і домовилися. Тоді чекатиму Вас завтра о десятій он у тому скверику. Добре? – посміхнувся він їй такою щасливою посмішкою, наче Лара згодилась вийти за нього заміж.