Розділ 7. Гра долі

У під’їзді старого будинку, де він жив, було темно. Віктор повертався додому зі служби доволі пізно і в нього страшенно розколювалась голова. Цілісінький день він ганявся сьогодні за порушниками правопорядку розпеченими дорогами Одеси, але від цього життя в перенасиченому відпочивальниками південному місті, кращим не стало.

Навіть зараз він підсвічував сходи телефоном, бо лампочок і близько не було. Якби сталося диво й вони зненацька з’явились, то все одно ненадовго. Половину миттю порозбивали б підлітки, а іншу - заповзятливі пожильці рознесли б по квартирах. І справа тут не в бідності, а в звичці, що залишилася в народі від попередньої влади: чим гірше, тим краще. І скільки вже років, як та радянщина пішла геть, а звички у людей тримаються незмінні.

Філософ Коршунов вже піднявся на свій четвертий поверх, як десь вище почув слабкий стогін. У сержанта миттю спрацював професійний інстинкт і він опинився поруч з людиною, що лежала на сходовому майданчику. Як же зараз потрібне було яскраве світло, але його немає! Віктор нахилився та посвітив на свою знахідку. То була молода дівчина. Вона прикрила лице рукою й попросила:

– Будь ласка, допоможіть... Мене хтось по голові вдарив.

– Як Ви тут опинились? Чому одна? Піднятися зможете? – вже почав працювати сержант і незнайомка спробувала підвестись.

Це нахабство вже переходило всякі межі! Бити людей по голові майже під дверима помешкання поліціянта... Але ж про це знає тільки місцева громадськість, а на дверях його квартири немає напису: «Увага! Живе страж порядку».

– Я приїхала з Херсону, вступати до Вашого політехнічного. На зупинці побачила оголошення, що тут можна винайняти квартиру. Довго була у виші, поки документи та співбесіда. Ось і прийшла поселятися так пізно, але не встигла. Тепер сумочки немає, а там були всі гроші й картка...

Дівчина заплакала і Коршунов чомусь згадав пригоду з двома дівчатами біля моря та злочинцем, що втік з їх міста так і не отримавши по заслузі. Звісно наразі це були якісь інші тварюки, що підстерігають довірливих абітурієнтів у під’їздах, займаючись «гоп-стопом». А йому сержанту поліції Віктору Коршунову, доля підкинула постраждалу майже під двері власної оселі.

– Тобто Ви навіть не телефонували про наявність житла, а просто пішли за вказаною адресою? – зітхнув він. – Знаєте, я питаю, бо в нашому під’їзді ніхто квартири не здає. Тому це звичайнісінька дешева підстава.

– Ой! – помітила дівчина, що він у формі та трохи заспокоїлась. – Перепрошую, пане поліціянте. Я не відразу зрозуміла, бо в мене перед очима не дуже ясно... Так, я сподівалася тут поселитись, а тепер виходить, що йти мені зовсім нікуди.

– Тоді ходімо до мене. Я живу сам і як Ви розумієте, чіплятися не буду. Професія не дозволяє! До речі, у Вас кров на волоссі. Треба промити та перев’язати. Згодні? – згадав і про власну голову Віктор.

– А хіба в мене є варіанти? Я ж навіть у маршрутці заплатити не зможу. Господи, мама мене вб’є. Поїхала називається екзамени складати, – бідкалася дівчина та притулилася до стіни, щоб не впасти.

Віктор відчинив своє помешкання, повмикав кругом світло та провів гостю до кухні. Потім промив їй рану й змастив йодом. Вона була неглибока, адже били чимось не дуже важким. Можливо кастетом, а жіноче волосся зменшило силу удару. Та й ці покидьки не готові вбивати, вони просто відволікають і грабують.

Тепер він роздивився свою незнайомку. От звідки в нашій країні стільки красивих дівчат? Вони не схожі одна на одну, але неймовірно гарні та особливі! Чомусь Коршунов знову пригадав красуню-киянку, якій нещодавно телефонував, відносно сережок. Віктор вже здав їх знайомому лихварю, а на виручені кошти накупив з напарником солодощів та відвіз до місцевого притулку. Якби та київська принцеса бачила очі місцевих діточок, що накинулись на подарунки, вона була б точно задоволена.

– Вибачайте, це Ви мабуть задумались про те: навіщо впустили мене в дім? – перервала його думки про Ларису нинішня постраждала.

– Зовсім ні. Просто згадав ще одну бідолашну, але то зовсім інша історія. Я навіть не запитав: як Вас звати? Оце такий з мене страж порядку, – посміхнувся господар.

– Стефанія. Матусі дуже подобалась наша українська цілителька, а оскільки мама в мене Марія, то мене вона назвала Стефанією. В школі часто дражнили, але я звикла. Тому просто відгукуюсь на ім’я Стефа. А як Вас звати, рятівнику?

– Переможцем, – пожартував Коршунов. – Вибачте, Віктором мене звати. До речі коли я йшов додому, то мріяв лише про пігулку від головного болю. А тепер нам їх знадобиться дві. Потім будемо пити чай, добре Стефо?

– Добре, Вікторе. Дякую, що не залишили на сходах. Як для своєї роботи, Ви дуже гарна людина. Так мені здається, – сказала дівчина й у сержанта десь по спині пройшовся мороз. Він знову згадав слова киянки Лариси та хоч був незабобонним, наразі подумав, що з ним грається доля.