Розділ 6. Художник

На сімейній нараді вирішено було залишити не тільки район, а й взагалі лівий берег. Правобережжя Києва рясніло найрізноманітнішими новобудовами, тому вибір житла був фантастичний.

Щаслива рієлторка ганяла по місту, як навіжена, та все показувала Бабичам варіанти квартир. Дивно, але Ларисі сподобався ЖК саме на березі великого озера.

Батьки мовчки поглядали на дитину й не розуміли її нової тяги до води. Адже після страшної пригоди в Одесі, вона навіть ванну приймати боялася.

Та час ішов і дівчина почала цікавитися навчанням. Самостійно підганяла основні предмети за книжками й за допомогою занять онлайн.

Поруч з тим комплексом, в полі зору, знаходились аж дві звичайні школи й після співбесіди з завучем, для продовження навчання, мама з донькою обрали одну з них.

Тепер учениці одинадцятого класу Ларисі Бабич здавалося, що вона перегорнула нову сторінку й починає жити заново. Перед очима більше не з’являлися старі сусіди й ніхто не дорікав та не посміхався їй вслід. Це дуже допомагало!

На сеанси та обстеження до спецлікарні Лариса їздила регулярно та ніяких особливих зрушень, на краще, не було. Зустрічі з молодим інтерном стали для дівчини майже звичкою й вона заслужено вважала його своїм щирим другом.

Якось по закінченню основної профілактичної бесіди Ілля вже складав її історію до теки та рукавом халата зачепив папери на столі. Додолу посипалися ескізи й готові малюнки простим олівцем. Побаченим Лариса була неймовірно здивована, адже на всіх роботах була саме вона...

– Лікарю, що це? – збуджено округлились очі пацієнтки. – Ви теж збоченець, тільки з медичним дипломом?

Він обережно й швидко зібрав листки докупи та склав на місце. Здавалося, що Ілля наразі сам потребує психіатричної допомоги або хоч якогось адекватного захисту. Він низько опустив свої пухнасті вії й не говорив поки ані слова. Та все ж професія давалася взнаки й медик пояснив:

– Малюнки допомагають мені в роботі. Так я краще концентруюсь на пацієнті й шукаю нові можливості допомогти.

– А скільки у Вас на сьогодні пацієнтів? – посміхнулась розумна Лара.

– Дорослих? Двадцять сім, а що? – тепер він виглядав звичайною обуреною цим допитом людиною.

– Так Ви ще й діточок консультуєте? – продовжувала дивуватися його таланту дівчина.

– Якщо бачу, що можу допомогти? Так.

– Я перепрошую. А можна подивитися малюнки? – настирливо спитала пацієнтка.

– Звичайно, будь ласка, – простягнув їй жовту теку Ілля та, як загнане звірятко, безсило всівся у своє крісло.

Лариса теж сіла поруч і відкрила малюнки. На них вона виглядала так, наче була живою. Здається про свою дитячу мрію лікар не збрехав, бо дійсно мав неймовірний талант художника-графіка. Так, в нього добре виходило залізти в голову пацієнта та впорядкувати там безлад, але й малював він фантастично!

– Ось бачу, що тут не лише я, а й дітки… Але ж це Ви, тільки в дитинстві? – захопливо дивувалася його дару Лариса й розуміла, що він малює свої мрії по пам’яті.

Виглядало так, наче його думки ожили й звичайні малюнки, на очах, перетворювались у тривимірні. Ні, це не фантазії хворої пацієнтки. Просто олівець в його руках мав чарівні здібності.

Серед графічних робіт був один вид з вікна, скоріше за все його квартири; а ще вулиця з перехожими, тролейбусом і проєкцією будинків вдалині.

Лариса обережно склала його шедеври та підняла вгору брівки:

– Дуже-дуже гарно, лікарю. Ні, дійсно! Але чому я? Що з моїм мозком зовсім погано? То Ви хоч скажіть. Я в денну школу зібралася. Мене до учнів можна пускати, чи ні?

– Ларисо, це дуже гарна звістка! Можна й навіть необхідно. Школа – сама по собі психіатричний заклад, тільки зі здоровими на вигляд людьми. Там Ви відразу забудете всі проблеми та поринете у навчання й кошмар спілкування з однолітками. Чудове рішення і я його підтримую! – зрадів лікар, але на її основне запитання не відповів.

– Знаєте, Ілля, Ви добре допомагаєте нам нещасним повернутися з того світу до нормального життя, але якби стали художником, теж мали б багато прихильників та поціновувачів. Ваші малюнки – живі. Я подивилася на себе збоку й побачила когось дуже гарного. Ви надмірно ідеалізували мій образ. Я ж звичайнісінька та інколи зовсім дурна, – знизала вона плечима і вперше побачила в його очах дивне сяйво.

– Дякую за високу оцінку. Але я нічого не ідеалізував. Я бачу Вас, Ларисо, саме такою. Та й на Андріївському мені сказали, що Ви неповторна... Я там буваю зі своїми роботами, коли є змога. Мені ж теж інколи потрібне переміщення у просторі, – відверто зізнався лікар-психіатр.

– А це вже здається порушення моїх прав! – розсміялася пацієнтка й Ілля точно забув, що він наразі в білому халаті та дивився на неї зачарованим поглядом. А може просто радів своєму успіху, що дівчинка щиро сміється?

– Чому це порушення? Я ж не фото Ваші продаю, а дарую людям свої фантазії. Ви моя муза, якщо хочете. Тільки й усього, – теж розвеселився він. – Перепрошую, Ларисо, але на мене чекає інший пацієнт. Був дуже радий нашому спілкуванню і не ображайтеся за малюнки, вони мене лікують.

– Та хіба за таку красу можна ображатися? Тільки в мене є прохання до Вас, лікарю. Подаруйте музі хоча б одну зі своїх робіт. Я дивитимуся й намагатимусь стати кращою, – він радісно кивнув і Ларочка обрала два гарні ракурси, розпрощалася до нової зустрічі й пішла до маршрутки, на диво піднесена та здорова.