Розділ 5. Хочу жити

Лара все частіше подумувала відновити навчання в коледжі, але простий спуск в ліфті знову все зіпсував. Бідолашна подружка раніше жила кількома поверхами нижче, тому її мати заскочила до ліфта та, замість привітатися, злісно скрикнула:

– Що, красуне, квітнеш? А моя донечка гниє на кладовищі! Весело тобі?

Всередині Лариси наче щось обірвалося й боляче пронизало все тіло. Вона не відповіла сусідці, а лише мовчки затремтіла та передумала йти по хліб. Знову піднялась у квартиру, зачинилась на всі замки й пішла до кухні, щоб обрати щось найгостріше в домі.

Слова Тамілиної мами миттю перекреслили всі старання молодого психіатра й дівчина знову відчула на горлі залізні ручища збоченця та чітко бачила, як на схилі лежить її подружка, перекручена наче ганчірка...

Забринів телефон, але Ларі наразі було дуже ніколи. Вона хотіла вже взяти ножа, та раптом згадала, що в тумбочці ванної кімнати тато тримає страхітливе старе лезо, що залишилось у спадок від дідуся. Раніше тим жахіттям чоловіки голилися, а тепер інструмент точно допоможе їй швидко опинитися поруч з Тамілою!

Але ж телефонував хтось неймовірно впертий! «Добре, поговорю наостанок з живою людиною та й піду спочивати» - подумала дівчина, а руки трусилися так, що ледве відповіла на виклик.

Дивні бувають збіги у житті! Якби в ліфті їй не зустрілася мати загиблої подружки, то цей дзвінок все одно повернув би її в минуле.

Телефонував той поліціянт, що першим прибув до них на допомогу. Він кілька разів відвідував Ларису в одеській лікарні та все випитував: що вона пам’ятає?

Ось той слідак, що вів справу приходив лише один раз, хоча розслідування було саме його прямим обов’язком. А цей дивний сержант копав виключно з ненависті до ганебних потвор. Він не виказував їй тоді ніяких знаків уваги, а лише прохав згадувати, тому його номер залишився у Лари в телефоні.

– Слухаю Вас, Вікторе! Ви його знайшли? – з надією засвітились очі постраждалої.

– Вітаю, Ларисо! Ні, на жаль, більше ми його ніде не бачили й не чули. Згинув, падлюка. Та я телефоную не через це. Справу офіційно закрили, а серед речдоказів залишились Ваші сережки. Слідчому байдуже, а я зголосився Вам повернути. Скажіть, будь ласка, адресу.

Це вже точно було занадто! Невже всі люди сьогодні спеціально вирішили її добити? Але ж вона й так згодна піти...

– Дякую, Вікторе, але вони мені не потрібні, – голос Лариси тремтів як і вся вона. – Викиньте їх куди завгодно. Ви ж розумієте, що я їх бачити не зможу... Подаруйте комусь або віддайте на благодійність, тільки мені більше не телефонуйте, добре?

– Боже, який я дурний! Вибачте, будь ласка, я не подумав. Звісно я передам їх на благодійність і Вам надішлю підтвердження. Я розумію, що навіть мій голос нагадує Вам про біду. Я справді не хотів! Ви тільки не впадайте в паніку, бо цим порадуєте ту сволоту, де б вона не була. Просто живіть і намагайтеся забути, – ще й цей почав повторювати те, що Ларисі вже казали тисячу разів. Але одеський поліціянт, наче голос долі дав натяк, чого їй робити не треба.

Лара зітхнула та відповіла:

– Забудьте про звіт, я Вам і так вірю. Ви гарна людина, Вікторе. Може колись я сама Вам зателефоную. Робота у Вас важка, але потрібна. Бережіть себе!

На цьому розмова закінчилася й патрульний з Одеси, сам того не розуміючи, зробив набагато більше, ніж всі ліки та психологи разом узяті. Він підсвідомо дав зрозуміти нещасній, що жити вона повинна хоча б на зло тому, що сталося.

А ще дуже хочеться дочекатися дзвінка, коли їй сповістять про загибель тієї потвори. Тому вона просто вмилася у ванній кімнаті та навіть не збиралася тепер відчиняти татову тумбочку.

Коли мама заїхала додому подивитись: як почувається донька, Лариса була майже в формі. Вона встигла прийняти необхідні за графіком ліки та дивилась у вікно: як за на дитячому майданчику граються сусідські діти.

– Як ти, моя кицюню? Що сьогодні їла? – поралась мати на кухні.

– Мамо, а в мене до тебе діло є! Знаю, що ми дуже прив’язані до мікрорайону не тільки через дідову квартиру, а й через близькість до точок продажу. Та як ти дивишся на переїзд до іншого району? Туди де нас ніхто не знає. Бо я вже не хочу помирати. Хочу жити й навчатися. Ось тільки тьотю Олю в ліфті бачити не можу...

– Що знову чіплялася? – миттю скипіла мати. – Та я їй очі повидираю! Скільки можна винити тебе в тому, що сталося? Чорт з нею, з квартирою. Нові набагато кращі. Як тільки тато повернеться додому - будемо радитись щодо переїзду. Мені й самій  тут гидко. А ти в мене велика розумниця, доню!