Розділ 4. Чайка

А в лікарню до доньки приїхали схвильовані й збурені горем - батьки Бабичі. Вони плакали та обіймали її, молились Богу, що вона вижила, а ще писали скарги в усі інстанції про те, що місто Одеса несприятливе для туризму та несе загрозу життю відпочивальників.

Звісно одеситам чути таке було дуже образливо, але по даному факту заперечити нічим не могли. Відповідальні посадові особи лише мовчки опускали очі та обіцяли, що обов’язково розберуться в ситуації. Лише один, а саме той вредний капітан-оперативник не витримав звинувачень та гаряче відповів:

– Ой, можна подумати, що у Вас в Києві злочинності менше, ніж в Одесі! Так, вона в нас висока. Але ж саме завдяки отому клятому туризму. Взимку, я навіть з кабінету не виходжу, кросворди розгадувати набридає. А під час туристичного сезону здається, що злочинці з усього світу тільки до нас і пруться...

За той «захист рідного міста» капітан отримав догану від керівництва, але в нього їх теж було хоч греблю гати. Тому шукати нелюда продовжували всі служби та він, наче в морі втопився!

Після того, як молодший лейтенант продірявила гаду плече й показала, що крихітні одеситки можуть створювати смертельну небезпеку, навіть таким тваринам, душитель-насильник зник з міста.

Це трохи заспокоювало, але ж його схиблений розум виникне десь в іншому краї й почнеться відлік нових жертв. От тільки: як цього не допустити?

Професійний психолог був абсолютно правий і скоро, поруч з батьками, постраждала Лариса Бабич почала пригадувати саму себе, а заодно й страхіття, що з нею сталися. Вона згадала, як той невіглас звернув шию її подружці та кинув, бо вона йому не сподобалась.

А все те, що відбувалося з дівчиною далі змушувало її битися в страшній істериці. Виникало питання: може не треба було повертатися пам’яті повністю? От якби людина могла контролювати, що їй пам’ятати, а що забути навік – такий варіант багатьох точно влаштував би!

Тіло дівчини відновилося доволі швидко, але розум НІ. Інколи здавалося, що Лариса зовсім втрачає здоровий глузд. Батьки підписали папери та й забрали дитину до Києва.

Вони щиро сподівалися, що повернення до рідного дому принесе нещасній одужання. Але сусіди вже поховали свою доньку та тепер винуватили родину Бабичів у тому, що саме вони запропонували подружкам поїздку до прекрасної Одеси й навіть спонсорували мандрівку. Родина Бабичів мала непоганий продуктовий бізнес в столиці, а та інша – жила набагато скромніше.

Мама вбитої дівчини проклинала всіх і вся. Звісно її можна було зрозуміти. Ось тільки ті правдиві розповіді на районі несли бідолашній Ларисі «рухливу смерть». Адже тепер кожна собака на вулиці знала, що дівчина сплюндрована якимось негідником і відмити цей жах ні в якій ванні не вийде...

Восени до коледжу Лариса не пішла. Її вже кілька разів вкладали до спеціальної клініки й поки вона приймала ліки – була стабільною. Але як тільки поверталася до звичайного життя, весь час намагалася вкоротити собі віку.

Батьки вирішили найняти спеціально підготовлену няню, колишню працівницю внутрішніх органів. І все це виглядало як суцільне страхіття!

Не важко здогадатися, що дівчина була красивою. Можливо саме тому потвора й обрала її для своїх пекельних розваг. Тільки наразі краса Лари танула на очах і вона ставала все більше схожою на штучну ляльку, якій ніщо живе не цікаво.

Якось під час чергових відвідин спецклініки Лариса, на диво щиро, розмовляла з новим лікарем. Психіатрія звісно була частиною його спеціалізації, але молодий чоловік був ще й терапевтом та намагався обрати для пацієнтки більший тонкий підхід лікування.

– Слухайте, лікарю, навіщо Вам витрачати на схиблену стільки часу? – цинічно запитала його Лариса.

– Грубо. Але це моя професія й покликання, якщо хочете. Малим я мріяв стати художником та, коли загинув тато, мама теж хотіла заподіяти собі смерть. Кохання у них було неймовірне. Я виріс, відвідуючи схожий заклад і поклявся, що буду допомагати одужувати людям, у котрих душа болить. Кажуть, що інколи в мене непогано виходить. Я відповів Вам, Ларисо?

Наразі він говорив зовсім не як професійний психіатр, а як нормальна, збурена власним горем людина й на Ларису це подіяло краще за будь-які ліки. В її очах з’явилися сльози, але звичайні, не ті страшні й безпорадні. Просто дівчина відчула, що їй шкода іншу людину.

– Те, що Ви зараз сказали правда, чи лише чергова історія для піддослідної? Чомусь я хочу Вам вірити... – ще більш впевнено вимовила дівчина.

– Повірте, це правда. І Ви для мене не піддослідна, а жива людина, яка потребує допомоги та співчуття. Чомусь же Ви хочете мені вірити? – знизав плечима лікар.

– Як мені називати Вас, художнику у мріях? – спитала Лариса й він навіть дещо посміхнувся.

– Так мене ще ніхто не називав. Звати мене Ілля. Таке звичайне старе ім’я. Ось Ваше, Ларисо, набагато красивіше. Так звали внучку Посейдона й воно світле.

– Бачу, лікарю, у Вас є час на Інтернет? Дякую, що спеціально обійшли дослівний переклад мого імені. Адже я - «чайка». Тобто пряме нагадування про море... Та мені це вже байдуже. Змирилась. Ось тільки життя навколо мене миритися не хоче і це найважче, – доволі вдумливо відповіла йому пацієнтка.

– Ларисо, Ви робите неймовірно успішні кроки до одужання. Це я Вам як професіонал говорю і як звичайна людина. Я дуже радий, що ми йдемо вірним шляхом. А життя? Так воно завжди важке. Просто до нього треба ставитись симетрично і все вийде, – порадив їй лікар.