Розділ 2. Воно солоне

Одеські лікарі почаклували трохи та вправно привели тіло дівчини до нормального стану. Адже від сухої трави на молодій шкірі залишилася купа синців та порізів.

Після хірургічного втручання постраждала вийшла з наркозу й нічогісінько не пам'ятала. Вона не знала: ні хто вона така, ні де й чого знаходиться. Можливо від шоку, а може зловмисник бив її по голові? Результат дасть томограма, але хвору вирішили поки не переміщувати.

Звісно знадобиться ще багато аналізів, щоб визначити наявність інфекцій чи хвороб, які злочинець міг занести в її організм. Приходив психолог та нічого путнього з пам’яттю бідолашної зробити не зміг. Вона лише дивно посміхалася й повторювала:

– Море... Воно солоне.

Екіпаж патрульних, що першим прибув на місце злочину не покарали, а навпаки похвалили й черговий рапорт слідчого на сержанта Коршунова пішов до шухляди його начальника.

Хлопці телефонували до міської лікарні й запитували про стан постраждалої, але їм відповіли, що він стабільно тяжкий і немає ніяких позитивних зрушень.

Та того ж дня патрульні першими прибули на страшну ДТП, де ситуація виглядала набагато гіршою й поліціянти продовжили свою важку та необхідну службу в звичайному напруженому ритмі.

Слідак все ж добре знав свою роботу й уже передав інформацію пошуку місцевим дільничим. Ті показували жителям Приморського району фото дівчат та намагалися з’ясувати: де і в кого вони винаймали помешкання.

Адже нещасні були явно гостями славного міста Одеси й хтось з бабусь на лавочках обов’язково повинен був їх бачити. Дивно, що про насильника ніхто нічого не чув.

«Слава Богу, що не серія!» - так вважали всі, хто займався даною справою. Але саме цим висловом напросилися на біду, бо через кілька днів трохи далі в кущах Чкаловського пляжу знову знайшли мертву жінку, з аналогічними ознаками насилля.

Тепер вже оперативники рили землю, як могли. Власне причина в тому, що від весни й до самісінької осені будь-яке курортне місто просто кишить відпочивальниками й вони, разом з місцевими жителями, порушують всі писані й неписані закони. Виходить шукати голку в стозі сіна набагато легше, ніж розслідувати літні злочини.

Наразі дільничий сів у тіні каштана та й попивав воду з пляшки, бо спека стояла неймовірна. Зі старої хрущівки вийшла бабуня з кошиком, повним випраної білизни й попрямувала до мотузок, натягнутих між деревами, але офіцер громади її ввічливо зупинив.

– Бог в поміч! Ой, як же Ви мені потрібні, Семенівно! Адже Ви більше за мене про всіх знаєте. Прошу Вас, на одну хвилинку. Я вже заходив, але Вас вдома не було.

– Не було. На дачі весь тиждень працювала. Ось тільки повернулася, а прання зібралося море, – бідкалася жінка й дільничий як про море почув, аж насупився. От не було б у них цього дива, то й напасті до міста не так чіплялися б! – А шо Ви від мене хочете?

– Ось подивіться на ці фото, будь ласка. Може бачили десь дівчат? – знав, що нічого не вигорить чоловік, але на всякий випадок, працював до кінця. Жінка швиденько начепила окуляри, що висіли на грудях, уважно глянула й навіть перехрестилася:

– О, Господи! Так це ж Таміла й Лариса. Вони в мене два тижні кімнату знімали. Шо неправильно закінчився їх курортний відпочинок? Боже-милий! Невже обох відразу?

Наразі дільничий теж подумки помолився Богу, адже знайшов саме ту людину, котру шукав. Та й бабця була «підкована», бо з фото миттю зрозуміла: що й до чого.

– Ні, Софіє Семенівно. Одна жива. А хто тут є хто? У Вас якісь записи про них залишилися? – як кліщ вчепився в інформацію чоловік.

– Аякже ж! Шо я кого попало в дім пущу? Та ні за які коврижки! Звісно, все є. Я їх паспортні дані відразу на телефон скинула. Це ж дві кияночки були... О, Господи! Так Ви кажете, шо одна вижила? Боже сохрани її! Такі хароші дєвочки...

Оце вже була справжня удача! Дільничий миттю відіслав паспортні дані двох киянок в управління й відчував, що не дарма б’є ноги на землі.

Тепер справа зрушила з місця та можна було сповістити батькам у столицю, що сталося з їх нещасними чадами. Можливо, коли до дівчини прибудуть рідні – вона себе згадає?

Виглядала бідолашна  вже набагато краще й тепер про неї знали, що це Лариса Бабич, учениця столичного коледжу, а небіжчиця – її давня подружка й сусідка.

Дівчата були з хороших родин та поїхали відпочивати до Одеси, зі згоди батьків. Мали при собі невеликі статки та й засмагали собі то на Дельфіні, то на Ланжероні. Жили тихо, без надмірностей.

Але перед самим від’їздом, вони повернулися під ранок та шаліли від щастя, що потрапили до елітного закладу Аркадії – нічного клубу Ібіца й познайомилися там з популярним актором.

Подружки відчайдушно розповідали про це Семенівні, але ні його імені, ні зовнішності бабуся описати не могла. Саме з ним киянки планували провести прощальний вечір в Одесі.

Тепер треба було шукати того «актора», бо скоріше за все якась тварюка, що не має ні розуму, ні сумління тягається в районі клубу Ібіца та зманює красивих дівчат.

Він не бере прикрас, чи телефонів, а просто знущається з молодих створінь. Скоріше за все від порушень якихось розумових функцій, злочинець повністю втрачає контроль і вбиває...