Розділ 1. Ще жива

Південне сонце вже підіймалось над морем, а заповзятливі курортники намагалися зранку швиденько зайняти кращі місця.

Зашипіла рація, сповіщаючи про новий виклик.

– Дев’ятка, слухаю... – відповів Віктор.

– Прийом, дев’ятий. Спуск на «Дельфін», біля старих сходів, собачники знайшли двох дівчат. Швидка та слідча група вже в дорозі. Підтягуйтеся, може знадобиться ваша допомога.

– Дев'ятий виклик прийняв, – поклав рацію сержант. – Що за ранок? Вмикай сирену. Чого вони пруться до моря так рано? Наче води не бачили.

– Та може й не бачили, – зітхнув напарник Гоша й натиснув на педаль газу. Завила сирена й хлопці помчали по Французькому бульвару, в бік Шампанського провулку.

По сухій траві спускатись було гидко, але ж буває, що лік часу йде на хвилини, тому патрульні з притаманним їм завзяттям, вміло подолали крутий спуск та вже бачили місце пригоди.

Віктор миттю розсунув руками натовп цікавих і тяжко зітхнув. Навіть якби він не служив у полії понад чотири роки, то все одно зрозумів би, що одній з дівчат допомога вже не потрібна. Гарна струнка дівчина лежала неприродно перекошена, а шия розвернута майже на сто вісімдесят градусів...

«Яка тварюка це зробила?» - промайнуло в голові чоловіка, але він на всякий випадок, приклав пальці до сонної артерії та звісно не почув жодного звуку.

– Вік, друга ще жива. Правда ледве дихає... Та де ж ті медики, чорт забирай? – спробував виміряти пульс Гоша й настирливо обвів очима натовп. – Громадяни відпочивальники, у когось з вас є з собою аміак?

Повна леді протиснулася ближче та простягнула пляшечку.

– Тримайте, пане поліціянте. Для себе завжди ношу. А може їй зробити штучне дихання? – порадила дама.

Гоша зиркнув на напарника та знизав плечима й підсунув дівчині під ніс нашатир. Вона закашлялась і знову пішла в сон.

– Та я б з радістю, але ж слідча група за невідповідні дії мене потім живого загризе...

– Давай я! Мені вже байдуже, – нахилився Віктор, адже згадав: як командир підрозділу днями кричав на все управління, що вижене його за некомпетентну поведінку під час затримання злочинців.

А що він може з собою зробити? Коли одного разу ніс на руках вагітну злодійку? А нещодавно взагалі, поки накладав шину на фонтан крові одному грабіжнику, інший встиг надавати його напарникові по голові та й згинув у невідомому напрямку. Але хлопці не жалілись і зараз теж намагалися повернути до життя скалічене молоде створіння.

Поки вони «порушували» інструкції – приперлись таки медики.

– Відійшли всі! Миттю, відійшли! Панове поліціянти, заберіть цей натовп геть, дайте попрацювати, – скомандувала жінка-лікар і відкрила свою «чарівну» валізу, а Віктор з Гошею почали відтісняти людей якомога далі.

Скоро приїхала оперативно-слідча група й наказала розігнати людей та обнести місце злочину стрічкою.

– От що я тут знайду? Затоптали ж усе, наче стадо баранів! – явно не виспався відомий у місті оперативний слідчий та невдоволено зиркнув на Віктора. – Звісно, Коршунов тут як тут. Знову порушує все на світі! Чого ви тут товклися, непутящі?

– Пане капітане, а нічого, що дівчина поки жива й ми намагалися їй допомогти? Чи Вам лише відбитки важливі? – злісно огризнувся Віктор.

– Поговори мені, сержанте! Я твоєму керівництву рапорт обов’язково накатаю. Ось тільки до управління доїду.

– Та на здоров’я, до колекції буде. Може Ви ще й пошукаєте якісь сліди тварюки, що це з нашими гостями зробила? Чи лише рапорт напишете? – розійшовся в суперечці зі старшим по званню сержант.

– Все-все! Працюйте, пане капітане. Ми заважати не будемо. Вік, пішли по спуску пройдемося, може щось знайдемо. Дозвольте виконувати? – відштовхував, подалі від гріха, Коршунова напарник.

– Пройдіться. Собачих какашок назбирайте. Та займіться вже хоч чимось, бездарі! – гордовито погодився слідчий. Він стояв з байдужим виразом обличчя й замріяно вдивлявся, як над морем розсіюється ранковий туман. Потім солодко потягнувся та почав огляд тіла мертвої дівчини.

А живу медики вже поклали на ноші та й понесли нагору до швидкої, щоб відвезти в лікарню.