РЕВЕРС

Позаду прірва, попереду прірва, зліва прірва, праворуч прірва. Вгорі пустота, знизу пустота. Всередині діра, ззовні діра. Зелені смарагди спрямовані та темний небосхил, благаючи його не розлучати з довгоочікуваною нагородою від Всесвіту. Рветься Піднебесся, розноситься на трильйони малесеньких вимірів. Десь стукає вічний механізм, єдиною ціллю котрого є виробництво на номінальному рівні. Виробництво чого? Лише підсвідомість здогадується.
Звідтіля, де царить холодна темрява, падають зірки… Невже вони втратили баланс, розхитуючись на гравітаційному моноліті вічності? Невже зірки вміють падати? Чи мріють вони згадати, коли був початок їхнього існування та кінець? Чи мріють вони позбутися мутності теперішнього, відчинити вікно простору та кинутися крізь спектральне забуття безмежності? Звісно, вони не мріють. Нічого вони не роблять… Не падають, не здіймаються. Лише термоядерні процеси. Нічого більше. 
Звідтіля, де панує вічна тиша, летять зернятка планет. Вони мчаться крізь космос, прокладаючи собі маршрут крізь минуле та майбутнє. Не зможуть вони відшукати спокою, поки не відбудеться дотик зернятка з іншою планетою. Як те зернятко відкололося від власної планети? Мабуть, планеті набридло вічно висіти у самотності. Вона вирішила подарувати Всесвіту частинки себе, віддати їх іншим планетам та повідати їм про сумну історію свого існування. 
Чи є межа? Ні, не початок, не кінець, не якась контрольна точка. Саме межа. Чи є якась межа? Чи існує вона у насилля? Чи є вона серед жаги до життя? Чи розповсюджується вона на смерть та народження? Чи тягнеться вона через простір та начерчує йому край? Або ж все перебуває у стані відносного спокою? Межа відділила їх від початку та кінця. Тоді немає минулого, немає майбутнього. Для свідомості є тільки теперішнє. Після смерті ми можемо говорити, що в минулому будували фортеці з каменю. Після народження ми можемо говорити, що в майбутньому будемо протискатися у космічний простір. А тут, у цю мить, у цьому житті, ми граємо іншу, не менш важливу роль. От тільки яку? Чи кожен сам створює свого персонажа для арени театру, або ж існує посередник, котрий виступає долею, та сам намічує нам роль та шлях?
Траплялося відчувати таки, що ми загублені у відлунні? Що ми знаємо тільки те, як починається наше існування – у попелі, і де скінчується воно – у попелі? Якщо так, тоді як нам не стримувати страх перед тим, що лежить посеред попелу? Як не ревіти перед пустотою незнання? Як стримати бажання перебувати у межі комфорту – спрямовувати зусилля швидше дістатися до кінця, а після цього, відповідно, є початок. І так вічність. Стрибати від початку до кінця, від кінця до початку. Хтось назве це безглуздям. Хтось саме так і існує. Як тільки настає межа початку, він пускає мимовіль всі думки, віддаючи їм останній наказ: “Прямуйте до кінця!”. І вони виконають наказ, не зволікаючи на безліч перешкод. Хтось скаже: “Він витратив дарма своє життя…”. Хто ж вони такі, щоб осуджувати їх? Їм нічого не відомо про початок – кінець; кінець – початок. Вони так і не змогли зрозуміти, де є межа, і що вона таке…
Або ж все це безумні думки, що не мають логіки. Скоріш за все, так воно і є. Так вирішать ті, що не відчули початку і не прямують до кінця. А іншим вже час перебороти біль, відштовхнути штучний сон, відбитися від його аж занадто липких обіймів. Адже він нав’язує безсоромні, нерозумні ідеї. Всім потрібен такий сон, де мозок не вимикається, а спрямовує всю діяльність на пізнання конструкції світу… 

Чому так болить голова? Чому щось сліпить очі? Так сліпить, що ледве не розтанули очні яблука та не затекли назад у череп. Чому живіт болить? Де вона?! Розплющуй очі! Де вона?! У скляній могилі?! Яскраве біле світло так і ріже очі! Слабка рука потягнулася вгору, намагаючись доторкнутися до повідомлення від зірок. Боляче. Гостра біль у шлунку! Та що ж таке! Що трапилось такого, чого вона не може спам’ятати?! Бридкий писк рветься крізь вуха, до самого мозку прорізається! Що ж коїться?! 
Ослабла рука нарешті дотягнулася до скляного куполу! Вперлася в поверхню, що тиснула з усіх боків на неї! Як позбутися кайданів?! Як втекти звідсіля?! Де вона?! Що коїться?! Хто її помістив у капсулу?! Капсула…
Крізь зелені очі промелькнули малюнки вежі “ANTRO”, сніг, підвал, люк, темрява, коридори, зали, галереї, кімнати з медичними капсулами, яскраво-рожеві очі, слова Реї, що вона всіх їх врятує, біле сяйво, маска на обличчі, сон… Вона спала! Скарлет спала у капсулі! Чому?! Що трапилося?! Як допомогла їй Рея?! Що вона скоїла?! Де Ліра?! Маска на обличчі! Мисливиця зняла її з себе та помітила, що на ній лише білий тонесенький халат! Гостра біль у шлунку нагадала про питання, яке страхом проносилося по хребту: що з нею зробила Рея?! 
Зі стонами, тримаючись за живіт, Скарлет намагалася пробити собі вихід через скло медичної капсули. Нічого не вдавалося. Вона щупала пальцями по гладким поверхням, поки не наштовхнулася на щось схоже на важіль. Мисливиця потягнула за нього з усією силою. Крики в капсулі були дикими та приглушеними. Вона була налякана, спантеличена. В голові будувались і руйнувались страхітливі думки. За сестру, за її власний стан. Що ж коїться навколо? Нарешті капсула знизу зашипіла та трішки піднялася, запустивши холодне та неприємне повітря, яке залоскотало мертвою хваткою ноги Скарлет. Далі склу допомогла піднятися мисливиця. Їй не вдалося втриматися на ногах, щойно вона доторкнулася п’ятами до мерзлої підлоги з срібних металевих плиток. Вона опиралася руками, тіло страх як тремтіло. Голова паморочилася; Скарлет знудило. 
Їй зле, але це не зупинить старшу сестру, на віджене від бажання врятувати та допомогти Лірі, де б вона зараз не була. Мисливиці не було відомо, що скоїла з ними Рея в медичному підземному комплексі, але чуяла вона, що зроблено це було зі злобою, з бажанням зробити комусь боляче. Ще не знаючи як, ще не відчуваючи для чого, але дівчина бажала скоріш відшукати древню жінку. Де вона – там і її менша сестра. Зусиль таких ще Скарлет не прикладала, але в кінці-кінців їй вдалося підвестися, тримаючись руками за капсулу, стіни.
Рухаючись продовгуватим сірим коридором, мисливиця все намагалася усвідомити, як вона потрапила у пастку… Що такого відбулося з нею та Лірою? Як взагалі посміла ця дивна жінка як-небудь образити сестер Койт? Тепер вже Скарлет не сумнівалася, що у зникненні Іона є вина Реї. Вона спочатку відповість на питання, що зараз вигадує дівчина, а потім понесе покарання за свої злочини. 
Чого ж вони такі довгі? Чому ж так багато дверей? Можливо, Ліра та Рея за однією з них, а Скарлет все йде вперед, караючи себе, що так легко довірилася древній, таємничій та невідомій жінці. Можливо, вона за цим кутом або десь в іншому коридорі. Де ж вона? Питання само змусило, щоб його відштовхнули: Рея стояла на перехресті і дивилася прямісінько на Скарлет.
- Де вона?! – клекочучи, ревіла мисливиця. Вона наближалася до реаматрона, спираючись рукою об сіру стіну. – Де Ліра?! Що ти з нами зробила?! 
- Скарлет, заспокойся. – Цей голос… Він різко визвав бридкість та зневагу до Реї. – Тобі потрібен відпочинок. Навіщо ти покинула капсулу? 
- Що ти зробила?! – вила дівчина. По підборіддю стікала слина. Вона була розгнівана. Вона відчувала та здогадувалася, що зробила з нею жінка, але їй потрібно було це почути. – Що ти зі мною зробила?! – Скарлет була все ближче та ближче до Ре-Марії, а та нерухомо чекала її на перехресті сірих коридорів. 
- Я врятувала тобі життя, - відповідала реаматрон. – Зараз я намагаюся вилікувати твою сестру.
- Як ти врятувала мені життя?! – Вже в метрі від жінки мисливиця кинулася на неї, не зважаючи на жахливий біль у животі. Ре-Марія спритно спіймала її та обережно взяла у руки. – Як ти мене врятувала? – вже шепотом спитала Скарлет. Струмки сліз брикалися на її щоках. 
- Я перервала вагітність, Скарлет. Через деякі психологічні аспекти мені довелося притаїти від тебе плани на аборт. Тобі і твоєму плоду загрожувала смертельна небезпека. Найбільш раціональним був порятунок твого життя. Плід довелося знищити. 
- Як ти могла? – видавлювала з себе мисливиця. – Я не вірю твоїм словам. 
- Скарлет, тобі потрібен відпочинок. Операція коштувала багато зусиль для організму. І він слабішає з кожною секундою. Я віднесу тебе назад до капсули. 
- Що з Лірою? – запитала Скарлет, коли Ре-Марія підняла її на руки. – Її ти теж лікуєш… такими варварськими методами? 
- Їй нічого не загрожує. А от тобі загрожує. 
Реаматрон віднесла мисливицю назад до медичної капсули, обережно поклала її, надягнула маску на обличчя. Скарлет була знесилена і ніяк не могла боротися з Ре-Марією. На рівні підсвідомості вона знала, що їй зараз краще лягти у капсулу та прийняти ліки. Вже потім вона буде міркувати над вчинком Реї, бо зараз навіть на те, щоб думки вільно плавали в гавані розуму, не вистачає сил. 
Коли реаматрон ввела необхідні антибіотики Скарлет, їй потрібно було повернутися до Ліри, яка зараз знаходилася в сусідній палаті. Завдяки налагодженій системі іплантування Ре-Марія збиралася прооперувати Ліру та “обновити” її тіло. Автономний фільтр-насос повинен був впоратися з надлишком газів в легенях меншої сестри та дати їй вільно дихати впродовж всього життя. 
По питанню Ліри реаматрон не хвилювалась. А от з приводу, як пояснити Скарлет вимушеність аборту, їй доводилося довгі хвилини стояти в розмірковуваннях. Але відповіді не знаходила для старшої сестри. Всі її прогнози приводили до однакового кінця: мисливиця не зможе до кінця усвідомити всю глибину проблеми і ніколи не пробачить реаматрону, що та позбавила її дитини. Ре-Марія позбавила Скарлет всього, що при ній було при їхній першій зустрічі. Це її змушувало знов просуватися всередину душевної пустоти. З цим допомагало боротися служіння людині, а саме Скарлет та Лірі. Коли вона оперувала Скарлет, потім займалася лікуванням меншої сестри, пустота ніби наповнювалася. Але ця ж сама допомога сестрам потім породжує такі наслідки, що роздумам вглибині совісті присвячується кожна секунда вільного часу. Тому у неї немає іншого вибору, крім безпричинної допомоги для Скарлет і Ліри, не звертаючи уваги на моральні моменти цієї допомоги. 
Саме зараз Ре-Марія змогла відремонтувати імплант, перевірити його на довгострокову роботу та повернутися в палату Ліри. Дівчина вже лежала у капсулі і була непритомною. Ні вона, ні мисливиця не знали про наміри реаматрону, яка їх приспала посеред медичного комплексу. Рея віднесла їх до медичних капсул, що функціонували не на тому рівні, який був потрібен для повноцінного лікування сестер. Їй довелося витрати час та ресурси на їхнє обслуговування, а також скористатися додатковими засобами для підтримання штучного сну. Врешті-решт першою вона вилікувала старшу сестру, а вже потім перемкнулася на меншу. 
Здавалось би операція пройшла успішно. Ре-Марія імплантувала бідне, хворе тіло Ліри, через маску пропустила очищувальний газ та залишила її у спокої, закривши медичну капсулу. Рея дивилася крізь скло на обличчя юної дівчини. Чого б дуже сильно бажала реаматрон – придбати вміння читати думки. Вона б парила в головах дівчат, захищаючи себе і заповнюючи пустоту всередині. Таким би чином… Реаматрон почула, як позаду відчинилися двері, тільки хотіла повернутися, як пролунав глухий постріл пневматичної гвинтівки. Куля влучила їй трішки вище лівого ока, пробивши голову наскрізь та пошкодивши деякі важливі модулі. Блідно-рожева рідина полилася з лоба на сіру підлогу. Голова почала тремтіти, повертатися у різні сторони. Праве око все ще функціонувало, аналізувало. В дверях стояла Скарлет у білому халаті з чорною гвинтівкою в руках. 
Мисливиця не знала, чи вистачить однієї кулі для безсмертної древньої жінки, тому дослала наступну кулю та приготувалася до пострілу, але не встигла: різким стрибком Ре-Марія вибила у неї з рук гвинтівку та штовхнула Скарлет. Дівчина вилетіла у коридор, вдарилася лівим боком та плечем об стіни комплексу. Їй здалося, що це кінець, і вона більше нічого не зможе протиставити Реї, але та завмерла на місці, схиливши голову. Коли ж мисливиця підвелася з підлоги, наповнила легені прохолодним повітрям, реаматрон раптово випрямила голову, подивилася на Скарлет яскраво-рожевими очами, що залилися невідомою рідиною. Ре-Марія стала повільно наближатися до дівчини, яка шкутильгала по коридору до перехрестя. Швидкістю мисливиця перемагала Рею та відірвалася від неї на значну відстань. Вона звернула вліво на перехресті коридорів, поскакала далі. В метрах десяти від неї повільно, розміреними кроками йшла реаматрон. Модулі та системи, що відповідають за успішне переміщення у просторі, були значно пошкоджені, решта втрачали енергію, так як через отвори в голові витікала мета-рідина. 
Ре-Марія йшла все повільніше, не могла наздогнати Скарлет. Тоді вона прийняла інше рішення, яке допоможе їй перемогти в конфліктній ситуації. Вона сильно помилилася на рахунок сестер, що вони відродять старе людство, допоможуть їй відбудовувати старі порядки та повернути все до початкового стану. Вона сильно помилилася… І тепер поплатить відповідну ціну. Її платформа сильно пошкоджена, і їй ніяк не вдасться повернутися у лабораторний комплекс, де зберігаються інші пошкодження… Отже перезавантаження кластерів мозку не вдасться. Це і буде її остаточна смерть. Але разом з собою вона постарається забрати двох інших паразитів, на яких дарма сподівалася, яким дарма присвячувала свої мрії. Реаматрон спинилася, розвернулася та попрямувала назад до палати Ліри. 
Скарлет, не обертаючись, віддалялася від древньої жінки, звернула на наступному перехресті, прошкутильгала ще метрів двадцять. Коридори ставали все темнішими і темнішими. Чим далі вона бігла від їхніх палат, тим менше освітлення працювало. Мисливиця зменшила швидкість, зайшла у темну кімнату та забилася у кут, сподіваючись, що Рея не відшукає її. Вона обманула древню жінку, зробивши вигляд, що їй стає зле, коли та взяла її на руки. Якісь хвилин десять їй довелося витратити, щоб відшукати власні речі, взяти гвинтівку та, не довго міркуючи, зробити вирішальний постріл. Але древня жінка не вмерла… Вона направилася за Скарлет, щоб помститися їй. От тільки де вона зараз? Чому не чутно її кроків? Можливо, вона все-таки померла? Мисливиця не може вічно сидіти та чекати, поки Рея настигне її. Їй ще треба врятувати меншу сестру.
Поки мисливиця збирала волю та силу в кулак, Ре-Марія вже повернулася у палату, де стояла медична капсула Ліри. Реаматрон підійшла до панелі керування, почала натискати на сенсорні кнопки. Вона підвищила концентрацію лікувальних газів і ввімкнула подачу решти препаратів. Ре-Марія отруїть жалюгідну людину, реаматрон помститься Скарлет за те, що вони не прийняли руку допомоги… Руку, що тягнулася від минулого, де людство панувало, до теперішнього, де воно тліє. Бліде обличчя дівчини так і не змінилося виразом: воно було спокійним, жодної емоції не виражало. Так і зустріла уві сні свою смерть Майя Ліра Койт… 
- Людство… пало, - майже нерозбірливо розмовляла Ре-Марія. Кожна літера, кожне слово лунало потворно, покалічено. – Від нього… нічого не лишилося, крім… божевільних мрій та… понурих спогадів…
Останні секунди міркування реаматрон присвятила її бажанню помститися. Звідкіля в ній взялося воно? Адже не було від самого початку її існування таких бажань, таких думок, міркувань, як зараз. Як зараз… Вони почали народжуватися в самотності, в самотності і загинуть. Рожеві очі померкли, сяйво в них зникло. Мертва платформа повалилася на металеву підлогу. Тут і скінчиться її довге життя. Комусь вона була слугою, комусь товаришем, другом, співпрацівником, реаматроном, але Всесвіт прийме її людиною. 
Нарешті до палати дійшла Скарлет. Лівий бік дуже болів, і їй важко було ступати. Біля медичної капсули непорушно лежало тіло древньої жінки. Мисливиця наблизилася до нього. Вона не знала, чи є сенс перевіряти її на наявність життя. Старшу більше хвилювала її сестричка, яка досі перебувала у капсулі. На панелі керування Скарлет помітила єдиний зелений прямокутник. Інтуїція підказувала, що саме туди їй потрібно натиснути, щоб скло піднялося; вірно підказувала. Вона стягнула з Ліри маску, різкий сморід відчула Скарлет від неї. На білому, невинному обличчі ледве непримітна усмішка сиділа. Провівши пальцями по теплим щокам, мисливиця сподівалася пробудити її, але менша не прокидалася. Тоді Скарлет помітила, що та не дихає, вона приклала руку до грудей, серцебиття не відчувалося. Хвиля паніки та відчаю проревіла від самого дна Безмовного океану до вершин Холодних гір. Коли ж вухо дівчини ледве не доторкнулося до губ меншої сестри, в ту мить якийсь незрозумілий удар пробив її серце. Спочатку мисливиці здалося, що то Рея зробила, але ні, серце само ледве не розчинилося у болі.
Вона не розуміла та й не хотіла розуміти, що трапилося з Лірою, коли усвідомлення смерті бідолашної дівчинки все-таки нахлинуло на мисливицю. Підборіддя затряслося, полилися сльози, які вона не керувала. Скарлет впала головою на груди меншої сестрички. 
- Ні! Ні! Ні! - скиглення висмоктувалося з розгніваної дівчини. – Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Не вірю! Не вірю! – Скарлет вдарила долонею по капсулі. – Не вірю! За що?! За що?! – Її голос більше походив на скрегіт металу об камінь. Їй все важче було вимовляти слова, все важче було думати, боляче було думати. – Не вірю! Не вірю! За що?! За що?! 
Хто б зміг відповісти на її питання, якщо вона одна лишилася на самоті. Нікого, нікому, ніяк. Вона одна, вона сама. Нікого не лишилося поблизу, нікого не лишилося поруч; вони всі у спогадах. Нікому не зрозуміти її, нікому не під силу врятувати її; вони всі байдужі. Ніяк тепер не повернутися у минуле, ніяк не повернути життя тих, хто був близьким, коханим, рідним та дорогим; вони всі лишилися у Пустоті. 
Як же їй тепер боротися?! Що їй тепер робити?! Куди спрямуватися?! Скарлет забулася у своєму горі про весь світ. Все стало для неї абсолютно неважливим, забутим, тихим, наче мрійливе волосся на вітру. З відчаєм у серці, з болем на душі мисливиця лягла поруч з меншою сестрою, обійняла її та ревіла, не вимовивши жодного зайвого слова. Забуття довело її до сну, довгого сну, який повинен був залікувати страшенну рану на душі. Забуття стало її поводирем у темному болоті руйнації на розпаду душі. 
Для багатьох, хто подорожі віддав сподівання, вже не знайти місця серед живих. Всі вони вважали, що десь там попереду повинен бути перевал, за яким ховається їхнє майбутнє. Різні обставини, причини, підштовхнули їх йти вперед, не лишатися посеред проклятих, які звикли перебувати на одному місці. Різні шляхи для них були приготовані. Від кожного вчинку мандрівника ці шляхи корегувалися Всесвітом, видозмінювалися, приймали іншу форму. І в кінці-кінців привели їх до того кінця, на який вони заслуговували. Десь невідоме буття закричить: “Не всі заслуговували на такий кінець! Так не повинно бути!”. Ні, вони заслуговували на той кінець, який отримали. Ще не для всіх мандрівників скінчився шлях, і він досі корегується, приймає іншу форму, переплітається з шляхами інших. Так буде продовжуватися, поки мандри не дадуть бажаного результату для Всесвіту.