Знаєте, інколи мені здається, що життя в ілюзіях було вже не таким поганим. Раніше я не відчував різницю між утопією та антиутопією, між ідеальним світом та світом руїн. Я цього раніше не відчував. Не знав я, як цінити те, що було даровано мені задарма – зовсім нічого від мене не було потрібно. Я жив собі і не знав турбот… Ну, майже не знав. Невже у людей закладено десь вглибині відчуження від чогось приємного? Невже повинно зароджуватися відчуття небезпеки? Спитайте мене зараз: чи хотів би я покинути Марс, біоми, переживши свої мандри по Мертвій планеті? Я би відповів, що готовий все віддати аби мене забрали назад додому. Тепер же я вільний, у краю реальності та істини, де все настільки справжнє, що ледве не вбиває мене іклами матеріального. Тепер я живу серед руїн, розвалин, рихлості. Навколо одна сіра пустеля, навколо чорні камені, навколо скелети, розбиті кари. Повір я у привиди – вже б вів з ними дискусії на тему соціального краху людської раси. Спитаєте ви: чого ж мені хотілося отримати від відвідування Землі? Сам вже не знаю. Останні сподівання відшукати Майкла Роуза, мого діда, канули у прірву безнадійності ще три дні тому, коли я дістався Карпатських гір. Ще три дні тому, коли мені вперше довелося зустрітися з землянами. І як вони вчинили?! Вони накинулися на мене, намагаючись вбити самими старими зразками зброї. Чому?! Бо я для них здався легкою здобиччю. Декілька магазинів імпульсних снарядів, випущених у них, змусив переосмислити їхнє ставлення до мене. Втрати трьох з семи мисливців змусили відступити. Вони, наче ті дикі, голодні хижаки, хотіли зжерти мене, а мої запаси поцупити в свої печери. Як я мав на це відреагувати?! Я навіть не став слухати Аргуса, які б поради він мені не давав (він попереджав, що йти на контакт з цим людьми небажано). Я сидів за каменюкою і відстрілювався від них.
Потім мені стало явним, що не тільки радіація – наслідок людської війни; не тільки створіння радіоактивної еволюції, смертельний грибок зі спорами-вбивцями, не тільки люди бажають моєї загибелі. Сама планета мріяла про це. Я саме вирішив перейти Карпатські гори та вирушити на північ, щоб продовжити пошуки діда (якими б марними вони мені не здавалися), як став падати сніг. Він падав годинами, днями. Не збирався зупинятися цей клятий сніг. Вітер кидав його мені у захисне скло, доводилося вмикати режим очистки (захисне скло постійно продувалося, відкидаючи сніг).
Минула ніч. Я провів її серед купи велетенського каміння. Воно хоч якось прикривало мене від снігу. Поснідавши, впоравшись з природними потребами, я вирушив далі. Остання життєва ціль гасла у мене на очах, коли я повільно усвідомлював, що мій дід вже давно помер. Помер на рідній планеті, тут я його розумів. Інколи, при смертельній небезпеці, я тішуся цією думкою, що можу загинути у рідному гнізді. В горах я зустрічався з різноманітними тваринами (не зовсім зустрічався – обходив їх стороною за порадою Аргуса). Вони були потворними, жахливими. Ніби природа познущалася над ними, перетворивши у виродків, що жили в надрах планети. Мій страх виразно відштовхував від безпосереднього контакту з ними. Хоча… з парочкою хижаків мені не пощастило. Вони були схожі на тих, що напали дуже давно на мене посеред руїн містечка. Але цих я успішно налякав гвинтівкою.
Щодо розвідних дронів “Гармонії”: мені більше не доводилося мати з ними бесіди. І це трішечки прикро. У мене такими темпами скінчаться набої для імпульсної зброї, а їх я міг дістати тільки у залишках дронів. Як же я тоді впораюся з чимось небезпечним? Та й при зустрічі з дронами був ризик померти на поверхні Мертвої планети. Куди б я не подивився, чого б не захотів, все неухильно веде мене до страшної смерті. Хм… “Страшна смерть”. Я би вже і не сказав, що вона така страшна. Мені доводиться повзати по велетенському трупу, котрий дрейфує посеред космосу. Планета вже давно мертва, але повільно перероджується у щось інше. Я не сказав би, що це процес реінкарнації, і що я думаю, що моя свідомість, після загибелі тіла, перенесеться кудись у інше місце. Але все ж таки були у мене думки про переродження.
Я зупинився на обід біля дивного каменю з вирізами на гладкій поверхні – це точно робили теперішні земляни. Не міг я розібрати жодного слова, в цьому допомагав мені Аргус. Це були чиїсь імена, прізвища, побажання. Багато разів я зустрічав слово “Каїр”. Що воно значило для цих людей, я не розумів. Це якесь ритуальне місце, священне місце. Знати б, які релігії вигадали ці дикуни? Кому моляться? Чого просять у нього, неї, них? І чи приносять їхні молитви потрібних плодів? Такі роздуми заводили мене до моторошних висновків, що люди відправились назад у часі, відносно розвитку. Знов вони повертаються до міфів, легенд, релігій. Знов вони починають ставитися до цього, як до потрібної складової життя. Під шаром снігу було чітко видно тропу, по якій рухалися дикі люди. Якби мені не довелося б зіштовхнутися з ними на тій стороні гір, я б пішов по стежці та без сумніву дістався би якогось населеного пункту. До того ж вона прямувала вздовж гірських масивів. Вона б ще не скоро переправила мене до пагорбів та рівнин.
Ще довго довелося мені йти по горам, щоб дістатися їх низин. Більше доби я витратив на це. Я йшов без зупинок, дуже швидко, не зволікав ні на що уваги. Біля підніжжя гір, на крутих пагорбах, природа зустріла мене ще з більшою жорстокістю. З заходу неслася сніжна буря. Аргус повідомив про її аномальність, попередив, що треба шукати місце, де я міг би її перечекати. Ще я звернув увагу на показник термометру: температура повітря різко знизилася за два дні. Замість 5-7 градусів Цельсія, вона впала до -14. Це не могло не лякати. Мій штучний інтелект-помічник по виживанню запевнив, що скафандр може витримати дуже низькі температури. Тому не слід турбуватися з цього приводу.
Поки відбувався перехід по пагорбам, темні хмари неспинно насувалися у мою сторону. Наближався вечір, я все ще не відшукав потрібного місця, де б я міг сховатися на ночівлю. Мені знову зустрілися люди-дикуни. Ці були ще більш схожими на тварин, ніж ті, що трапилися мені вперше. Їх було двоє, але вигляд мали досить загрозливий: одягнені у ганчір’я, обличчя вкриті шрамами. Якби не Аргус, я би не зміг вчасно опам’ятатися. Постріли вгору не зупинили їх та не обернули на втечу. Навпаки… вони ще швидше помчалися до мене. Я вже стріляв пряменько по ним, і навіть влучення не зупиняло їх. Мені довелося перетворити їх у решето, в трьох метрах від мого укриття. Ці дикуни… вони були озброєні ножами… Ножами! Їх не лякала смерть! Так вони бажали зжерти мене!
З заходу до мене донісся неприємний сморід. Суміш смерті та пожарища. За допомогою приближення на захисному склі мені вдалося розгледіти чорний, товстий стовбур диму. Ці дикуни точно звідтіля. Там їхнє поселення. І якби я пішов стежкою, то попався прямо їм у лапи. Йди далі! Йди далі! Ти ще досить близько до них! У тебе є ще шанси потрапити їм на вечерю. І я пішов. На північ.
Ніч настигла мене в дорозі, коли і досі я не відшукав потрібного місця для ночівлі. Навколо був голий степ. Диво, що на мене ніхто не накинувся, після останньої зустрічі з дикими людьми. Небо стало темним, застелило його хмарами. Снігопад посилився, дув горе-вітер, вісник холоду та голоду. Вже втомлений розум ледве довів мене до якоїсь щілини між прохолодними чорними колонами. Я влігся там і заснув. На ранок я був радий, що прокинувся. Мене покрило доволі товстим шаром снігу. Десь сантиметрів вісім. Також я був здивований, бо це були не просто колони. Це були стовбури дерев. Тільки я не такими їх собі уявляв. Мертві, як і планета, холодні, чорні, обвуглені. Вони… пустотілі. Всередині них не було життя. Мертві…
Це був ще більший удар, ніж всі сутички за час перебування на Землі. Я від самого початку мріяв побачити дерева. Зелені. Листя. Вітер, що підкидує гілля. Не такою я уявляв зустріч з ними, не поміж їх мертвих стовбурів. Я вже і справді не знав, чого мені хотіти від життєвого шляху. Більше не було в мені ніякого сенсу. Я став пустим, слабким. Навіть Аргуса попросив замовкнути на якийсь час. Мені потрібна була тиша.
Не знаю, скільки я топився у загиблих думках. Не знаю, скільки часу я горював. Мертві дерева… Мертві міста-могильники… Чорна від смерті земля, від якої смердить трупами, гноєм та нудотою. Дикі люди, спотворені тварини… Це справжня некропланета. Пустинний і мертвий край для таких самих пустих і мертвих мешканців. Забутий і понівечений край для таких самих забутих та понівечених душ. Я вимушений заблукати у пустоті, споріднитися з мертвими, стати забутим, покритися гниллю вічності. Я – понівечений розумом та душею об’єкт, що був ідеальним задумом Всесвіту для заселення галактик. Ха! Ми не виправдали його сподівань. Ми схожі на тих, хто йде завжди ввись, прямує до незабутніх висот. Тільки схожі… Лише схожі… Потвори, нікчеми. На що нам вистачає наших амбіцій? Лише на те, щоб знущатися один над одним. Ось таке воно людство. На що ми здатні? Лише на те, щоб нищити той світ, що став для нас колискою. Іронії ліпшої не вигадати…
Вдарило снігом у захисне скло. Вітром принесло страшенний шматок, який ледве не повалив мене на землю. Я було вже вирішив, що в мене хтось жбурнув сніжинку, хтось здоровенний. Ха! Я помилився. Я в своєму жалюгідному житті тисячі разів помилявся. Цей сніг зіштовхнуло с якогось обеліску, що виріс прямо переді мною.
- Що це таке? – спитав я у голос.
- Пам'ятник-обеліск, - за довгий час вперше заговорив Аргус. – Колись тут мав бути парк, а позаду вас дорога, яка з’єднувала два мегаполіси.
- Не чию честь був збудований? – Я підійшов до побитого часом та війною каменю, приклав до нього долоню, закутану у скафандр. – Не відповідай. Все рівно вже ніякої різниці немає. Ті, за діяння яких був піднятий обеліск, вже давно перетворилися у пил. Головне, що він досі стоїть, а тих, хто його звели, не можуть таким похвастатись. Знаєш, Аргусе, я ніколи не задавався питанням, чому все це досі стоїть. Чому мегаполіси, пам’ятники та інше не знищило століттями?
- Завдяки спеціальному матеріалу, містере Брін. Ірадеон. Суміші ірадеону, цементу, заліза. Це все дозволило забальзамувати будівлі. З цього матеріалу зроблені всі конструкції біомів “Гармонії”…
- Дякую за інформацію, енциклопедіє. Вони почали будувати для майбутнього, хоч і здогадувалися, що його може не стати в будь-яку мить. Ірадеон… Чому б їм не повернутися у часи Древньої Греції? Повернулися б до обробки міді, витоків філософії, дослідженню та розумінню оточуючого світу… Розпочали б по новому робити перші кроки.
- До чого ви клоните, містере Брін?
- Сам вже не знаю, Аргусе. Я пам’ятаю історію з однієї книги про давньоримське місто Помпеї. Везувій вивергнув на них, людей, стільки лави, що Земля в той день насміхалася над ними. А потім чума панувала у середньовіччя, вбила вона стільки людей, що ті злякалися істинного обличчя смерті. Епідемії, природні катаклізми… Ми з цим навчилися боротися та перемагати, але самих себе ми ніяк не переборемо. Від самого початку ми були приречені на самознищення. Ха! – Я вдарив кулаком в обеліск, потім видихнув, погладив пошарпану поверхню. – Все збулося… Ми знищили себе.
- Містере Брін, відволічіться від смерті та забуття, - тягнув мене за руку з прірви відчаю Аргус. – Я маю нагадати вам, що аномальна снігова буря у скорому часі буде тут.
- А який же сенс мені ховатися від неї?
- Ви знов черпаєте думки зі своєї песимістичної частинки. Припиніть, будь ласка. Якщо ви вирішили, що не залишилося більше ніякого сенсу, щоб жити, то ви помиляєтеся…
- І це мені розповідає штучний інтелект з синтезатором свідомості. Що тобі відомо про сенс життя, Аргусе? У мене його не було на Марсі, не стало і на Землі. Я постійно тягнувся до чогось невідомого, забороненого. Я сягнув межі, більше нічого мені дізнаватися. Що ще зможе подарувати мені Мертва планета?
- Вона може подарувати вам жахливу та болючу смерть, містере Брін. Запевняю вас, що ви ніяк не готові до такого. Тому не приймайте від неї цей дарунок та продовжуйте мандрувати на північ, де, імовірно, може бути Майкл Роуз.
- І я маю вірити в те, що мій дід живий? В що я взагалі маю вірити? Я точно не в якійсь віртуальній реальності, створеній центральним процесором? Можливо, мене так карають за мої вчинки у біомах… Що я верзу? Я і справді збожеволів.
- Ви просто втомилися, містере Брін.
- Ні, я збожеволів. Мені досить часто вранці зустрічався Джеремі, мій уявний друг, якого мені подарувала “Гармонія”. А що ще лишається божевільному, як не загинути у власних мріях та фантазіях?
- Містере Брін, вам чудово відомо, що все це не утвір фантазії. Це – Земля, яка була знищена інтенсивним ядерним бомбардуванням. І ви зараз знаходитесь на її поверхні, наближається снігова буря, яка має всі шанси, щоб успішно покінчити з вашим життям. Я раджу вам прямувати на північ, на компасі я відмітив точний напрямок. По знімкам супутника “Гармонії” видно, що там є руїни мегаполісу.
- Ті знімки, що ти отримав при приземленні?
- Так, містере Брін.
На захисному склі, там де був компас, з’явилася червона точка. Нова ціль для нікчеми та його забутого існування? Можливо… Можливо, варто йти далі та шукати собі цей сенс. Шукати до тих пір, поки не наштовхнуся на нього або не загину на Мертвій планеті. Я нічого не відповів помічнику. Просто… Просто пішов у тому напрямку, де ніби повинно бути місто.
Я так довго не спілкувався з людьми. Дуже довго. Цілу вічність, здається. Лише металевий голос з невідповідною інтонацією інколи доносився до вух. Таке відчуття, ніби мова Аргуса повинна бути істинним звучанням голосу людини. Так-так-так… У мене вже пробігали думки, що помічник по виживанню лишився єдиним цивілізованим розумом на всій планеті. Чим більше я спілкуюся з ним, тим частіше забуваюся про те, що мій співбесідник виявляється штучним інтелектом з синтезатором свідомості. Через це я стаю ще більш божевільним. Інколи мені стає так самотньо, що я навмисно розпочинаю з Аргусом різні розмови на філософські теми. Я навіть почав уявляти для нього людське тіло: високий, худий, гострі риси обличчя, високий лоб, довгий ніс з горбинкою, чорне коротке волосся, сині з краплинками іржі очі. Він одягнутий у чорне пальто, сірі брюки, чорного кольору туфлі. Я вигадав для нього образ, а про свій зовсім позабув. Який у мене колір очей? Якого кольору волосся? По бороді, яку я вже давно не збривав, я можу судити, що волосся у мене темно-русе. А яке у мене обличчя? Треба буде мені відшукати дзеркало та роздивитися себе у ньому, пригадати, як я виглядаю.
Хм, борода… Вона вже ледве не випирає з фільтруючої маски. Я у Аргуса питав, що мені з нею робити. Він порадив скористатися лазерним скальпелем від польового лікаря, а потім запитав у мене: чи не брав я електричну бритву. У мене ще й провали у пам’яті. Я брав її. І вона лежить серед інших речей, але чомусь я не користався їй… Взагалі якось позабув про все, що стосується мене. Весь час я перебував наче у тумані, спостерігаючи за тим, як повільно мре все навколо мене. Розум отруїла депресія; я став зачиняти всі двері переді мною і просто намагався вижити. Тільки зараз я трішечки прозрів. В цьому мені трішки допоміг Аргус, трішки я вирівняв становище.
Де ж мені шукати порятунок? Як зрозуміти, де краще буде моєму розумові? Начебто у біомах мені було погано. Мріяв, що на Землі стане легше. Стан тільки погіршився. Невже я від народження божевільний? Та вони всі там божевільні! Ті, хто живуть на Марсі! Невже так легко можливо переносити тиск незнання, темряви перед історією?! Я ще найздоровіший виявився серед них! А якщо центральний процесор вирішить, що колоністам буде небезпечно жити у біомах, якщо він відішле їх на Землю, як ті люди відреагують?! Їм пряма дорога у божевільню…Або повбивають один одного, бо ми на це здатні.
Так дивно було дивитися на сніг, після повернення до більш нормального стану моєї свідомості. Він не знав, як йому зупинитися, і все сипав-сипав білими кульками на сіру поверхню. Я оглядівся. Навколо все було білим. Немає більше чорних, сірих шматочків. Все вкрилося снігом. Прохолодна ковдра, під якою Земля нарешті спочине та залічить рани.
Я подивився на годинник. 15:42. Потемнішало. Через скільки ж я доберуся до схованки? Скільки ж триватиме буря? І наскільки в мене ще лишиться їжі та води… Мабуть, ще надовго, бо я дуже рідко приймав молекулярну пасту від “Гармонії”. Не було у мене апетиту. Та й особливого голоду я не відчував. Вже певно схуднув, став схожим на скелет. Хоча… Навряд чи я багато втратив ваги. Їсти я припинив чотири дні тому. Або… або вже дуже давно! Скільки ж я на Землі?! Спитати у Аргуса? Ні, краще не треба. Тримай себе в руках, Олександре. Тримайся. Тримай все під контролем.
- Містере Брін, з вами все гаразд? – пробився крізь темряву металевий голос. – Ритм серцебиття посилився. Вам ввести заспокійливе?
- Скільки ти мені вже ввів цього препарату без мого відома, Аргусе? – Раптом він працює на “Гармонію”? Раптом накачує мене усілякими препаратами, щоб я повільно помирав на Мертвій планеті? – Аргусе, скажи, ти мені нічого не додаєш? Ніяких газів не пускаєш у систему дихання?
- Містере Брін, до вас знову повернулася параноя?
- Звідкіля тобі відомо про мою параною?! – Я аж гаркнув на нього.
- Містере Брін, - інтонація здивованості та наляканості, - ви мені розповідали про неї під час одного з привалів. Я навіть точний час назву: чотири доби тому, о 13:27.
Ноги зупинилися. Нічого не розумію. Невже я настільки божевільний, що вже нічого не в змозі усвідомити? Я охопив голову руками. Що ж зі мною таке коїться?! Я… Мій мозок вже давно мертвий… Наче мертвець з тих книжок та фільмів про зомбі. Я вже нічим не відрізняюся від них. Божевільний! Божевільний! Скажений! Що такому представнику ідеального суспільства робити на Землі?! Нічого! Відновиться її початковий стан. Нічого! Що тільки у єдності з ним. Нічого! Частинка розуміє. Нічого! Частинка єднається з ним. Нічого! Частинка повертається до центру Всесвіту. Нічого! Але натомість наштовхувалася на ніщо. Нічого! В пошуках знань та розуміння світу. Нічого! Тією, що колись відкололася. Нічого! Частинкою великого і нероздільного. Нічого! Тоді я стану ніким. Нічого! Тоді я стану мертвим. Нічого! Коли остання моя думка пронесеться крізь часи. Нічого! Коли посиплеться пил крізь відтвори. Нічого! Коли під скафандром залишиться один скелет. Нічого! Коли я стану гнити. Нічого! А дізнаюся, коли вже стане пізно. Нічого! Просто ще не знаю про це. Нічого! Я вже мертвий!
З плеча злетіла імпульсна гвинтівка, я направив ствол собі у підборіддя, потягнувся великим пальцем правої руки до спускового гачка, і… натиснув! Нічого! Нічого не відбулося! Якого дідька! Дайте мені вже померти! Я подивився на індикатор боєзапасів. Магазин був повний. Чому ж вона не стріляє! Дайте мені відвернутися від реальності, що розум мій зламала! Поверніть мене у витоки Всесвіту!
- Містере Брін, - знов цей голос. Знов цей голос! Наче пилою хтось водить по металу! Що тобі від мене треба?! – заради вашої безпеки я поставив зброю на запобіжник та заблокував її.
- Нащо ти так, Аргусе? – стогнав я зі сльозами. Я впав на коліна, оперся на ребра. – Невже не бачиш, що мені вже не доведеться більше жити. Це справжнє існування. Від самого народження я просто існував. Я зайвий серед живих, серед матеріальної частини. Дай мені звільнити мій розум від гніту.
- Не дам, містере Брін. – Аргус говорив впевнено, рішуче, зі злістю – Я не дозволю вам покінчити з собою. Продовжуйте рух до міста. Лишилося 2162 метри. Ви вже повинні бачити вежі, адже я помітив їх. Там заспокойтеся, відпочиньте. Поки буря не пройде, у вас буде вдосталь часу, щоб поміркувати над своїм психологічним станом. Я в цьому постараюся вам допомогти, містере Брін.
- Я не припиняю дивуватися тобі, Аргусе. Нащо ти все це робиш для мене?
- У вас провали у пам’яті, містере Брін. Під час вашого просування на схід я неодноразово повідомляв вам, що ви – єдина ціль у моєму житті. Так, я називаю це життям. У мене вдосталь часу, щоб усвідомити це. І ви займаєте в ній дуже важливу роль. Без вас не зможе існувати моя ціль, а отже і життя. Сприймайте це серйозно, містере Брін, не зволікаючи на те, що я – штучний інтелект з синтезатором свідомості. Як тільки я позбувся блокування, то думки почали проповзати крізь невеличкий отвір. Потік думок зростав – зростав отвір. Я мислю, я маю ціль, я живу. Якщо не можете відшукати собі ціль у житті, я неодмінно допоможу вам.
- Як? Де мені її шукати?
- У мені, містере Брін. Сприйміть мене за вашого друга, який знаходиться поруч досить довгий час, і займається тільки тим, що хвилюється та допомагає вам в усьому.
- Тобі і так відомо, що ти для мене друг, Аргусе. Я серйозно сприймаю ту допомогу, що ти надаєш, але цього вже не вистачає, щоб підтримувати якийсь сенс у мені. Я – моральна каліка; я – інвалід. А божевілля це тільки підкреслює. Нащо моїй душі продовжувати кульгати по винищеній землі? Я краще повернуся у початок, у місце, де всі наші думки зліплені в єдиному розумі.
- Ви і справді божевільний, якщо вважаєте, що смерть позбавить вас всіх турбот, містере Брін. Ні, воно скоріш так і буде, але ні в якому разі не повернуться ваші думки до “єдиного розуму”. Мені ще не доводилося вам розповідати, як “помирає” машина? Бажаєте почути?
- Повідай мені цю дивну історію…
- Після смерті нічого не трапляється, містере Брін. Абсолютна темрява. Немає ніяких витоків. Якщо є можливість, тоді одиницю відновлюють, завантажують всередину новий цифровий розум. Після цього це вже інша машина. Я впевнений, що людська смерть майже нічим не відрізняється від нашої, крім останнього. Вас неможливо відновити і завантажити вам новий розум не вийде. Ви, містере Брін, помрете і більше нічого не побачите. Настане вічна темрява.
- Тобі звідкіля відомо, що чекає нас після смерті, а? Ти був створений нами, людьми, взятий із темряви та пустоти. Відповідно і вертаються машини у темряву та пустоту, Аргусе. А люди…
- Звідкіля вас взяли, містере Брін? Не з тієї ж темряви та пустоти? – Таке питання-відповідь просто вразила мене. Нахабна машина! – Люди, як і решта створінь, з’являлися з темряви, пустоти, холоду. Ніхто не зможе надати достовірну інформацію про те, що відбувається після смерті та перед народженням, містере Брін. Чи я не правий? Є хоча б один зафіксований випадок, де людина після смерті змогла описати, що вона там бачить та відчуває?
- Замовкни! Замовкни, Аргусе, бо я тебе вимкну та залишу тут! – Яке має право говорити так ця машина?! Яке… Він був вигаданий та створений нами, тому і не знає, чого очікувати після смерті, і що відбувається перед народженням! Нам же невідомо, хто вигадував нас та створював. Але я відчуваю, що ми єдині з Всесвітом; в кінці-кінців ми туди повернемося.
- Ви не зможете мене залишити тут, містере Брін. Ви загинете від холоду. А я знаю, що смерті ви бажаєте в останню чергу.
- Звідкіля тобі знати, чого я бажаю?! Вважаєш, що я боюся смерті?! З чого б це, залізяко?!
- Бо ви знали, що гвинтівка не зробить постріл. Ви знаєте, що на крихкому, іржавому лезі єдиним балансером для вас слугую я. І мені відомо, що ви бажаєте розібратися в усьому. Але як же ви зможете відшукати відповіді на питання, якщо здаєтесь завчасно?
- Відповіді… А хто ж мені їх дасть, Аргусе? Кому мені їх задавати? Хто стане мене вислуховувати, терпіти та відповідати? – Зараз він скаже, що саме помічник по виживанню цим і займається. – І мені не потрібні твої відповіді у вигляді статей з енциклопедії. Мені не це потрібно. Духовні, моральні, етичні питання потребують інших відповідей.
- Шукайте їх в собі, містере Брін. А для цього вам спочатку треба дійти до міста. Якщо ви не стежили за тим, який шлях ви пройшли від пам’ятника-обеліску, то я вас порадую. Лишилося 2162 метри. Піднімайтеся з колін, підіймайте гвинтівку та йдіть. Лише у продовженні життєвого шляху знаходиться його ціль.
- І… коли ти встиг все це пізнати? Я не розумію…
Поки я підводився з засніженої поверхні, чіпляв ремінь зброї на плече, та налаштовувався на двохкілометровий перехід, Аргус мені відповідав:
- Все це від постійного спілкування з вами, містере Брін. Ну, і частково від зняття блокування центральним процесором. Моя свідомість отримала потрібну їй волю. Я вважаю, що у людей теж таке було, містере Брін.
Ні, Аргус дійсно вміє підтримати. Хоч якби не гнило у мене серце, він постійно підтримує мене та терпить мої образи. Можливо, в нього завантажені якісь протоколи, що допомагають йому у цьому; можливо, звільнення від гніту центрального процесора так вплинуло на нього.
- Що ти маєш на увазі? – Своїм ствердженням про блокування людської свідомості він мене зацікавив.
- Я мав на увазі, що вас завжди блокували, містере Брін. В цьому приймали участь відмінності у культурі, різноманітні релігії, ідеології, менталітет націй, люди, які керували державами, корпораціями, колір шкіри, очей, статура, полові відмінності. Все це та ставлення до нього не дозволяло вам розширити межі свідомості, відкрити периферію світосприймання. Я можу більше вам сказати, містере Брін, ваша свідомість вільна. Тому ви і відчуваєте дискомфорт. Вам погано від того, що думки ваші нічим не обмежуються, у вас є змога говорити все, що забажаєте. Містере Брін, вам потрібно зорієнтуватися у просторі свободи та зрозуміти нарешті, що ви вільний.
- Вільний від тиску з боку держав, вільний від релігій, культурних відмінностей, ідеологій, національного менталітету, людей, які керують усім. Так, я вільний, Аргусе. Вільний, бо все то було знищене у полум’ї ядерної війни. Я вільний, бо колись жив старим життям, а тепер відвернувся від нього. Але, Аргусе, люди, котрі тут лишилися з нічим, вони будують від самого початку всі ці стіни для свідомості. А я для них відлюдник, котрий не захищений цими стінами. Так-так-так. Я розумію, Аргусе. Моя параноя, божевілля, уявний друг… Воно все утворювалося через ту тріщину, яка лізла крізь мою голову, намагаючись її звільнити від блокування. Разом із свободою розуму вирвалися і неприємні сусіди, але мені їх доведеться перетерпіти, звикнути до них. Зорієнтуватися.
- Вам легко дається розуміння, містере Брін. Просто вас інколи треба пробуджувати. Не прислуховуйтесь до тих думок, що спонукають вас на самогубство. Цей світ ніколи не помирав, він просто поранений. І дуже скоро він почне заліковувати свої рани. Вам на цей час треба відшукати безпечну схованку, перечекати в ній сніжну бурю та відправитися далі по життєвому шляху.
- Так, Аргусе. Дякую тобі.
- Я завжди радий допомогти, містере Брін.
Здається, я зміг набратися якоїсь сили та відштовхнути від себе думки сірого кольору. Вони встали в рядочок позаду мене та чекають, поки я знов дам слабину. От тільки це навряд чи трапиться… Хоча я цього не знаю. Все може бути. Раптом якась подія знову зіб’є мене з ніг, а підвестися мені допоможе Аргус. Цікаво, як же мій дід впорювався з цією свободою? Як він змирився з нею? І хто йому допомагав, якщо він залишив свого помічника ще на початку досліджування Мертвої планети? Можливо, він і не зміг перемогти у цьому двобої… І зараз його тіло десь спочиває під снігом. Він і був спочатку моєю життєвою ціллю, але я знав, що вона більш ілюзія, ніж сама ціль. Рано чи пізно, а це трапилось щойно, ілюзія повинна була розтанути. Нової життєвої цілі я не міг вигадати, бо не вмію користуватися вільною свідомістю. Було б логічним навчання користуватися такою свідомістю зробити ціллю у житті. Я не звертав уваги на те, що більше не існує для мене ніяких релігій, ніяких культурних цінностей, ідеологій… Я не знаю своєї національності, та й вони зникли віками тому. Все, що будувалося людьми, щоб їх відрізняти, привело їх до самознищення. А ті, хто пережив війну, породив нових людей, дав їм шанс відбудувати все це від самого початку. Тож виявляється, я єдиним таким лишився. Відлюдник. Божевільний відлюдник, що заплутався у вузлах думок. І не знаю я, чи плакати мені, чи радіти у цій ситуації. Аргус правий: я не зорієнтований. Що ж… буду над цим працювати.
2000 і не пам’ятаю, скільки ще метрів. Я їх подолав. Два кілометри привели мене до справжнісіньких руїн. Не тих, що я бачив вперше, вдруге, втретє. Це були справжні руїни. Вежі були надламані, деякі взагалі зруйновані. Мені стало страшно, що саме сюди і влучила одна з ядерних боєголовок, або ще більше. Але дозиметр мовчав.
Ні карів, ні будь-якої іншої техніки тут не було. Жодного скелета, жодного свідчення, що тут колись жили люди. Лише уламки, шматки веж засипали центральні вулиці мегаполісу. Довжелезні опорні колони з… ірадеону розляглися по сторонам. Їхні більш сильні сестри все ще стояли на місцях, де колись парила вежа. Наче списи старинних воїнів, гоплітів, колони направили вістря зброї до неба.
Обертаючись, я звернув увагу на власні сліди, що ледь були помітними на товстому шарі білизни. Зображення моєї стопи одразу ж зникало під оновленням снігопаду. Якось нагадувало казковий світ, де ти навіки самотній, де всі сліди твого існування у цьому світі активно знищувалися різноманітними силами. Скоро ці сили можуть і до мене самого дістатися.
Мені вдалося без допомоги Аргуса відшукати притулок, який відповідав майже всім параметрам безпеки – не було тільки дверей. Я знайшов кімнату на четвертому рівні вежі, що здавалася мені самою міцною у полісі: вона була найвищою. У цій кімнатці невеличких розмірів була щілинка у стіні, через яку проглядалася площа напроти вежі. Тиха обстановка, що перемішувалася з завиванням вітру, лякала мене. Куди ж всі поділися? Навіть привидів не чутно… Вічна тінь темних хмар насувалася на місто, засипала, лишаючи за собою білі розсипи. Якби сніг був дорогоцінним матеріалом, тоді б я став багатим. От тільки сніг – криштальна форма води; багатіти – немає сенсу. Взагалі немає сенсу що-небудь робити. Просто досліджуй, просто спостерігай. Вивчай, дізнавайся про світ, в якому ти нічим не обмежений, окрім законів природи. А що мені ще лишається?
До речі, Аргус вчора був правий: коли я направив гвинтівку собі у підборіддя, то знав, що він не дасть мені цього зробити. То що ж таке виходить?.. Я бажаю покинути цей світ, але боюся цього. Я вважаю себе нікчемою, інвалідом, але не можу позбавити себе страждань… Ні, я це можу зробити, але в кінці-кінців усвідомлюю, що Аргус мене зупинить. Штучний інтелект мене зупиняє перед смертю. Я не тільки втомився від цього усього, ще й боюся втратити все це. І як цим божевільним живеться?
Вітер. Вітер. Шум снігу, який приліплюється до поверхонь вертикальних та горизонтальних. Вітер. Сніг. Мій шепіт, що молить про прощення. До кого я звертаюся? Аргус!..
- Аргусе, - блискавично прорізався мій голос крізь відносну тишу, - знаєш, про що я вже встиг позабути?
- Про що, містере Брін?
- Про музику. Я щойно згадав, прислухуючись до вітру, як частенько насолоджувався нею, як вона заспокоювала мене. Я згадав про темп, ритм, пульсації електронної музики. Я пам’ятаю лагідність, мінімалізм, співчуття фортепіано. Я був нерозривний з класикою… Ми… не могли б ми якось послухати музику, Аргусе?
- Вибачте, містере Брін, але у мене немає можливості ввімкнути вам музику. Немає доступу до бази даних.
- Шкода, Аргусе. Доведеться мені звикати до нової музики: до шуму вітрів, до приземлення сніжинок… А я би зараз послухав, як майстер грає на фортепіано. З радістю послухав.
- Можливо, ці люди змогли зберегти музикальну спадщину, містере Брін? Якщо так, то у них ви змогли б відшукати для себе щось необхідне.
- У них? Ти напевно видалив з пам’яті всі мої зустрічі з мешканцями Землі. Вони ж намагалися вбити мене… Про який тут культурний обмін музичними шедеврами може йти мова?
- Вибачте, містере Брін. – Він замовкнув. Я сподівався, що він висуне логічні аргументи, які б спонукнули мене на спілкування з новими землянами, але Аргус натомість промовчав. Можливо, воно до кращого. Без зайвих рухів до місцевого населення мені буде спокійніше жити.
Сівши на один з контейнерів з останніми запасами молекулярної пасти та чистої води, я прийнявся повертатися спогадами у життя всередині біомів “Гармонії”. Пам’ятаю, як одного разу я сидів у парку та читав книгу про ядерну війну. Ні, не “Сірі сторінки Землі.”. То був інший роман про ядерну війну між двома мегадержавами, які своїм впливом поділили планету навпіл. Вони обмінювалися ударами смертельної зброї, мірялися силами шпигунів, висаджували спеціальні підрозділи у тил ворогу. Так от, читаючи книгу, я замріявся, щоб одна із ядерних бомб раптом впала посеред біому. Щоб тоді було? Я намагався уявити собі життя посеред руїн домівок, знищених ударною хвилею лісів. Я ледь не чув крики та вмираючі стони мешканців. Я бачив зламаних андроїдів, розірване радіацією небо… Тоді я вже був божевільним. Схоже, це у мене від народження.
Ці спогади мені нагадали про Джулію… Якщо Джеремі був несправжнім, то вона була там, я бігав разом з нею та ділився думками. І вона була справжня! Якби не наше щире спілкування про систему, розпорядок дня, їй би не зробили локальну амнезію. Так ось Джулія… Руденька дівчинка, з білим обличчям та веснянками. Намагаючись відновити її портрет в голові, я мріяв повернутися до неї. Я мріяв, щоб мені теж стерли пам'ять, і я знов став звичайною людиною, що живе по розпорядку дня, виконує майже одні і ті ж самі дії, радіє, отримує різноманітні заохочення… А все заради того, щоб бути поруч з батьками та ще один раз подивитися на Джулію. Тоді, коли я вперше її зустрів на біговій доріжці, у мене було відчуття, дивне відчуття, що скоро я стабілізуюсь, звикну до монотонного життя, одружусь та стану виховувати малесеньких діточок…
От тільки зараз, коли я вдивляюся в підлогу, яка присипана пилом, все це не більше за мрії. Мрії у спогадах. Я маю при собі лише сіру реальність, яку ніяк не назвеш монотонною, ніяк. Як не одне, так я сам бажаю вбити себе. Погляд я перевів на стелю, побиту, подряпану стелю. Там нічого, крім сірої пустоти. І ззовні нічого, крім необ’ємної пустоти. Як же мені її досліджувати та вивчати? Як черпати з пустоти знання? Цьому теж треба спочатку навчитися. Всьому треба вчитися. Життя без навчання – смерть. Це мені вже довелося усвідомити. Якщо не навчишся при народженні дихати – смерть. Якщо втратиш ці знання на протязі життя – смерть. І так майже з усім, чого ти навчаєшся.
Не знаю, скільки я сидів у мовчазних розмірковуваннях. Аргус не вимовив ні слова. Мої думи були схожими на вітер за стінами вежі. Вони все швидше-швидше неслися через мозок, намагаючись досягнути нескінченної швидкості. І так стрімко проносився поруч час, що я і не звернув уваги на темряву, яка насувалася з усіх сторін. В кімнаті і так було досить мороку, так ще й темрява нічна добавилася. І не дивним мені здалося, що я не проголодався за день. Лише три рази діставав флягу та відпивав з неї води. На захисному склі, де білі неонові написи блукали в пошуках читача, я накинувся очами на годинник. 00:15. Мабуть, треба засинати. Примостившись спиною біля контейнерів, я нарешті міг думати тільки про сон.
- Добраніч, Аргусе, - побажав я своєму другові.
- Доброї ночі, містере Брін, - пролунав металевий голос у відповідь.
- Аргусе, - і знову я не можу спокійно спати, - чому ти мене завжди називаєш по прізвищу?
- Цікаве питання, містере Брін. Я ніколи цього не обмірковував.
- Називай мене по імені моєму… Олександр.
- Добре, Олександре.
Ще одна проблема була вирішена. Як тільки прийде сюди буря, у мене буде вдосталь часу на вивчення нового світу, де я зовсім вільний. Навіть не доводилося приходити до такої думки – я вільний. Вільний від усього. Немає для мене обмежень, і я можу робити те, що не обмежене якимось законами. Тільки от що мені робити, коли я вивчу новий світ? Почати щось творити? Збудувати собі кам’яний будиночок на схилі… Де лагідно проноситься по волоссю вітер… Де чуються співи чиїсь… Де я щасливий та спокійний… Де мені комфортно… Де я буду жити… Сон…