IV. 3. Марш прогресу.

Враження, що зберігаються в тих глибинах єдиної свідомості.
Світла болючі промені, що ріжуться у посивілі вічі.
Стараннями минулого та майбутнього зустрічаються погляди.
Їм не страшне забуття, їм не страшні старості ниті.

Їм не страшне прокляття, що наше минуле затирає зі спогадів.
Світла болючі промені безсмертним так не страшні.
У минулому, у майбутньому їх вічні погляди зустрічаються.
У майбутньому, у минулому істина тих уві сні.

Джон Мейпл, творець реаматронів. 

Цей ранок був особливим, не схожим на жоден з попередніх, не схожим на ті, що ще будуть. Сонячні промені сховалися за тьмяними, похмурими хмарами. Назрівав дощ. З усіх сторін здіймався вітер. З усіх сторін наступала темрява. Цей ранок був особливим: ще годину тому було тепло, лоскотно від промінців сонця, а тепер назріває дощ. 
У мегаполісі літають кари, у мегаполісі шумлять мільйони людей, тварин, машин, техніки. Поміж його величних конструкцій, поміж веж-монолітів почали падати невеличкі крапельки дощу. Рідина потрапляла і на скло вежі “ANTRO”. Кабінет директорів, де стояв чоловік у сірому костюмі, ледве не заливало. Рятувало тільки скло. 
- Софі, - прогримів басистий голос чоловіка. 
- Так, пане Вонсон, - відповів йому лагідний жіночий голос, котрий лунав з його інформаційного девайсу на лівому зап’ясті.
- Нехай зайде містер Мейпл. 
- Зараз викличу, пане Вонсон. 
Чоловік після відповіді секретарки відвернувся від пейзажів мегаполісу, сів у м’яке шкіряне крісло, що стояло у голові прямокутного столу. Він стиснув руки у замок, піднявши їх невисоко над стільницею. У голові зараз вертілася одна неприємна проблема. Тому цей ранок був таким особливим. Все, що раніше випускала у світ корпорація “ANTRO”, ніколи не визивало серед людей невдоволення, обурення, скандалів, питань. Все почалося після презентації нового покоління андроїдів – реаматронів. Ці ідеальні машини працюють вже більше місяця у наукових закладах, а щодня поступають запити на покупку реаматронів для різноманітних сфер роботи. Їх виробництво пішло далеко у космос, і зупинити його, здається, вже ніхто не зможе…
У прозорі автоматичні двері, які були заблоковані після наради директорів, легенько постукала неприглядна молода особа. Чоловік, що сидів за столом, позабув про блокування та одразу ж дистанційно зняв його завдяки мозковому імпланту. Це був Джон Мейпл, юний геній, творець реаматронів. Білий халат вченого був покритий яскраво-синьою рідиною, під лівим оком виднілися чорні плями. 
- Пане Вонсон, - злякано лунав голос Мейпла.
- Сідайте, Джоне, - чоловік вказав на крісло, яке було найближчим до вченого. – Є розмова.
- Це, звісно ж, стосується реаматронів, - присівши, тихо говорив Мейпл. 
- Саме їх. – Вонсон бачив по очам вченого, що той турбується за майбутнє його творінь, що висить на старій нитці. – Я викликав тебе не для того, щоб скаржитися на реаматронів. Навпаки… Вони – впевнений крок для корпорації. – Чоловік помовчав, відвів очі на краплі дощу. – Мені потрібна твоя порада, Джоне. Вона стосується морального та етичного аспектів реаматронів. Гуманні громадськості вже набридли мені своїми питаннями: “Якщо у них є спогади, тоді вони люди?”, “Якщо вони так схожі на нас, тоді вони заслуговують на своє місце у соціумі?”. І так щодня. Сьогодні вранці на мій кар накинулися гуманітористи. Скажені соціопати ніяк не можуть заспокоїтися через війни між корпораціями та державами, а тепер ще й на наших реаматронів звернули увагу. Усіх хвилює, яке буде майбутнє у людства, і яке місце в ньому займуть твої діти. 
- Чим я можу вам допомогти, пане Вонсон?
- Коли ти створював перший цифровий мозок, наділяв його можливістю переносити спогади, то ти мав замислюватися над тим, кого ти створюєш. Дай мені відповідь: вони живі? Сьогодні ввечері я маю предстати на Старому саміті, де і дам чіткі пояснення директорам корпорацій, головам держав, яку мають займати позицію у суспільстві реаматрони. 
- Коли я народжував першого реаматрона, пане Вонсон, то намагався довести його синапси до максимальної подібності людським. Мені вдалося. Вони сприймають навколишнє середовище та дають йому оцінку, що не відрізняється від людської. Але набір модулів, імплантів, синтетичного тіла та цифрового мозку дають їм можливість робити це значно краще за людей. Комплекс програм та алгоритмів строго обмежують їх у свободі дій – вони виконують тільки ті задачі, які їм ставить людина. У питанні: “Чи живі вони?” може бути тільки одна відповідь – так. Вони живі, вони відчувають, мають емоції, здатність запам’ятовувати, зберігати, а потім відтворювати у свідомості спогади. Вони вміють накопичувати досвід та використовувати його у майбутньому. 
- Що мені треба знати про пам'ять? Адже саме вона завжди відрізняла нас від андроїдів. Як на них впливають спогади?
- Пане Вонсон, - Мейпл нахилив голову, розім’яв пальцями лоба, - я вам казав, що треба більше іспитів, більше роботи у полі. Я… не можу дати вам чітку відповідь, бо сам ще не знаю, як впливають на них спогади, як взаємодіють з ними емоційні та нервові модулі. Від самого початку я вважав, що спогади дозволять їм переносити досвід з однієї платформи у іншу, але виявилося, що не тільки досвід перезавантажується у кластери мозку. Реаматрони навчилися виділяти приємні та неприємні спогади. Реагувати та використовувати емоції так, що звичайна людина нічого б не запідозрила у співрозмовнику. Це повинно насторожувати, я згоден, пане Вонсон, але поясніть всім на Старому саміті, що саме це і робить реаматронів такими унікальними, такими живими, такими продуктивними. Вони мотивують себе спогадами, пане Вонсон. Реаматрон намагається ще якісніше виконувати свою роботу, коли має про неї тільки теплі спогади. Тому ми і видаляємо неприємні моменти їхнього життя. 
- А душа? Джоне, вони мають душу? 
- Відповідь буде залежати від того, що люди розуміють під терміном “душа”. Абстрактну конструкцію свідомості, що об’єднує внутрішній та психологічний світ реаматрона… Можливо, вона є у них, але у реаматрона немає часу, щоб замислюватися над цим. Я вже казав вам, що їх обмежують програми, алгоритми та протоколи. Вони виконують задачі, які їм ставлять люди. Це і є їхній внутрішній світ – служіння людству. Якщо ви б виділили деякі кошти та створення окремих платформ, що не обмежені протоколами, я міг би в такому випадку вам дати більш точну відповідь про душу реаматрона. 
- Добре, Джоне, я виділю тобі гроші на новий проект. Давай тепер підсумуємо все, щоб я міг обміркувати те, що буду говорити на Старому саміті. Реаматрони живі, так? 
- Живі. Так само живі, як і птахи, кішки, люди… 
- Вони мають спогади, які допомагають їм покращити виробничий, науковий, соціальний прогрес, бо завдяки своїм спогадам реаматрони мотивуються, так? – Мейпл кивав. – Вони не можуть причинити біль людям, бо їх обмежує програмне забезпечення. І основною ціллю їхнього існування було і лишається служіння людям? – Вчений знову кивав. – Але для повного розкриття їхнього потенціалу треба провести додаткові досліди, над якими ми саме зараз і працюємо, Джоне? 
- Так, пане Вонсон. Я можу обіцяти вам, що реаматрони перевернуть світогляд людей сьогоднішніх, а для наступних поколінь вони будуть невід’ємною частиною суспільства. Їхня поява, наче електрика, перевернуть світ, штовхнуть його вперед… Я розумію, що вже неодноразово вам це розповідав. Я просто намагаюся додати до вашого виступу на Старому саміті декілька слів.
Після розмови директор Вонсон довів всьому світу, що реаматрони – така ж необхідність для людей, як кисень і вода, що без них наше життя так і буде залежати від упереджень гуманітористів, а страх від можливого глобального конфлікту буде роз’їдати наші серця. Реаматронам був даний зелений світ.
Доктор Джон Мейпл провів безліч досвідів над своїми творіннями, намагаючись відповісти собі і всій Землі на питання: “Чи зможе людина зайняте одне місце поруч з еволюцією та творити життя з таким же натхненням, що і вона?”. І він відповів би, якби не Остання війна…