IV. 1. Таємниці самотньої вежі.

З ким поділитися своєю божевільною уявою? Як пояснити оточуючим, що ти бачиш істину, що загрожує їм? Мабуть, ніякого сенсу немає пояснювати сліпим, глухим, небажаючим. Вони не повірять у дійсність твоїх думок та досвіду, поки самі не зіштовхнуться з подібною ситуацією. В ту мить вони пожалкують, що не послухали божевільного, уява якого талановито упереджала час. 

- Як думаєш, що там може бути? – прогримів у тишині темряви голос одного із чоловіків. – Які скарби там ховали древні люди? 
- Сяйво його знає, - крехтів другий чоловік, намагаючись піддіти величезний люк. – І ми не дізнаємося, поки я один намагаюся його відчинити. 
- А ти тільки уяви, як зрадіють у Лімені, - усміхаючись, чоловік взявся за лом. – Ми розбагатіємо, а Лімену дамо новий подих. Дивно, що мешканці Каїру, знаходячись так близько до вежі, не розгледіли тут цей люк. 
- Можливо, - другий чоловік вчепився ломом у якусь щілину натиснув, начебто піддавалося, - воно їм і не потрібно. Ти ж сам чув, як караванники розповідали про їхню відмову від технології древніх людей. От тому і не чіпали цей люк. 
- Дідько, мене мрії аж роздирають. Я вже не можу дочекатися, коли ми туди потрапимо.
«Так» - клацали їхні ломи. «Так» - били вони різними інструментами об люк, намагаючись відшукати в ньому слабке місце. Біонічний ліхтар освітлював ділянку роботи. Тут, в підвалі самотньої вежі оселилася тиша, яка ніколи не любила, коли її дратують. За люком був її єдиний сусід, що розділяв її бажання і ідею. Йому потрібна тиша та спокій. Йому потрібна вічність та самотність. Його не хвилює зовнішній світ, з яким він знайомий вже досить давно. Але коли зовнішній світ зі своїми бездумними мешканцями починає дратувати його, тоді він відкликається та йде на зустріч… Але яку і з якою ціллю? 
Чоловіки били-били, били-били, але їхні старання здавалися їм марними. До тієї секунди, поки не зашипіла пневматика, поки не загуділи десь двигуни, поки не загурчали замки на люку. Їм здалося, що все пройшло успішно, що це їхніми зусиллями вдалося пробити собі хід до скарбів, але все було трішки інакше…
Як тільки люк відчинився, то перед ними встала нова темрява, в якій ховалася старинна тиша. Звісно, першим забажав відкрити таємниці підвалу мрійливий чоловік. Він вхопив біонічний ліхтар та ринувся вперед. 
- Зачекай, - зупинив його напарник, який більше за всіх прикладав зусиль до відчинення проходу. – Давай я спочатку принесу зброю та ще ліхтарів. Раптом там ціла мережа, раптом там ще залишилися ці аутоматрони.
- Припини, - заусміхався мрійливий. – Аутоматрони – казки від нашого батька клану. Вони не існують. А от про ліхтарі ти влучно сказав. Тягни їх сюди, а також тягни піч. Бо я щось проголодався. 
Хоч зі сторони могло здатися, що наполегливий працівник – лідер групи шукачів, але все виявилося інакше. Мрійливий і був тим, хто відшукав вежу з таємничим люком, організував безпечний перехід із торгівельним караваном, купив інструменти. Тому він і визначився головним у цій експедиції. Наполегливому довелося прислухатися до нього та відправитися на останній рівень вежі за речами.
- Поки ти будеш ходити за речами, - усміхався від уяви про багатства мрійливий, - я схожу на розвідку. 
Підлеглий розвернувся та покинув свого начальника. Тепер у підвалі лишився тільки він зі своїми мріями і загрозлива холодна тиша, в якій ховався володар бункеру. Чоловік перейшов через перемичку, опинився з іншої сторони, що раніше була зачинена від зовнішньої. Слабенький біонічний ліхтар не міг повністю освітити підземну галерею, де опинився цей мрійник. Він йшов по холу, десь далеко відлунювалися його кроки… або не його. Від самого початку його просування у підземному комплексі за чоловіком стежили два яскраво-рожевих ока. Мрійливий начальник і думку якусь народити не встиг, як щось схопило його за плече та вдарило гострим предметом у живіт, потім у груди, а потім у шию, що і стало останнім для нього ударом. При мрійливому був старий пістолет, який він зміг виміняти колись на старинні “реліквії”, знайдені ним у руїнах мегаполісів. Ці руїни стали для нього останніми. Володар тиші та темряви відшукав цей пістолет та вирушив зі своєї схованки за другим чоловіком. 
Тим часом товариш мрійника дістався до останнього рівня самотньої вежі. Він ввійшов у кімнату, де вони нещодавно поховали свої сумки. Він тільки збирався їх витягувати зі схованки, як помітив біля стіни щось схоже на драбину. Обдивляючись приміщення, наполегливий працівник намагався розгледіти отвір, для якого була створена ця драбина. І він відшукав його. Невеличка діра маячила у стелі напроти вхідних дверей. Дуже довго намагався чоловік примостити її так, щоб можна було вилізти на погледіти на краєвид Пустот. Так довго йому це не давалось, що чоловік лишив драбину біля діри, а сам повернувся до сумок. 
Він рився у майні, намагався відшукати сумку з ліхтарями. Під супровід лайливих висловлювань в свій бік, він здогадався, що міг лишити її у каравані. Тому доведеться їм розслідувати підвал за допомогою одного ліхтаря. З коридору до нього доносились чиїсь розмірені кроки. Невже то йшов його начальник? Але навіщо? Він же повинен зараз бути за люком, роздивлятися та шукати скарби. 
- Самому боязко лізти далі? – спитав з насмішкою наполегливий працівник, виходячи з кімнати зі схованкою. Але відповіді він не хотів чути, бо на нього був націлений пістолет. 
Без зайвих питань чоловік зрозумів, що йому треба тікати. Але куди тікати? Єдиний вихід з рівня був загороджений барикадою, через яку він не кортів пробиватися. Що йому робити?! Куди тікати?! Відповіддю був постріл. Куля пролетіла поруч. Розміреними кроками загроза продовжувала наближатися. Наляканому до смерті наполегливому нічого більше не лишалося, крім як вибиратися через драбину на вершину самотньої вежі та сподіватися, що там буде знайдений шлях порятунку. 
Нога. Рука. Нога. Рука. Нога зісковзнула з драбини, але чоловік втримався та продовжив подолання висоти. Дуже скоро він опинився на верху. Розмірені кроки все ще лунали у коридорі. Загроза йшла так повільно, що від цього наполегливому ставало ще страшніше. Небезпека створювала відчуття неминучості. В думках про скору смерть шукач скарбів побіг до протилежного краю. Він спинився за метр від прірви, нахилився та не побачив нічого, крім страшенної висоти. Стрибнути звідси – вірна загибель. Залишитися тут – така ж сама загибель. Але він може хоча б молити про пощаду… Навряд чи. Пролунав ще один постріл, куля в сантиметрі від голови пролетіла. Загроза навмисно стріляла таким чином, щоб залякувати незваних гостей. 
Чоловік схопився за шматок металу, який лежав біля нього, підніс його до тіла, думаючи, що це його врятує. Він став повільно підходити до того, хто смерть йому обіцяє. Він бажав домовитися, якщо його зрозуміють:
- Вибачте, - наполегливий впав на коліна у центрі вершини, він все ще прикривався листом металу, - я не знав, що тут хтось живе. Я не хотів у вас нічого красти. Просто… вийшла помилка… Повірте мені, не бажав я вам та вашому майну зла.
Коли чоловік розпізнав пістолет свого напарника, тоді вже надія на порятунок взагалі зникла з його голови, в яку через мить прилетіла куля з того-самого пістолету. Так володар пітьми та тиші у своїй домівці знову навів порядок. Йому пригледівся сірий плащ, у якому прийшов до нього грабіжник, йому пригледівся весь одяг чоловіка. Вони хотіли обікрасти володаря, натомість віддали йому своє майно. 
І знову він покине зовнішній світ, повернеться у домівку, з якою не розстається вже багато століть. Володар – один із тих, хто пам’ятає старий світ, його закони, його принципи. Володар, мабуть, єдиний на Землі, хто не може зрозуміти, як дії людства привели до такого. Що змусило планету помститися її дітям? 
Тепер він зможе далі відправлятися на покій, поринути у роздуми, володарювати темрявою та тишею серед сотень кімнат, коридорів, галерей, холів. Володар буде відпочивати, поки щось знову не порушить його спокій.