III. 2. Паралельність освіченості.

Колись я тільки розпочав цю історію. Колись я описав свої почуття та переживання від прибуття у Край Первородних. Страх бурлив, розвивався та виростав всередині моєї душі. Я бачив темне, розірване небо, чорні хмари, рви, кратери, дірки у землі. Я дивився на зруйноване місто, кілометри сірої пустелі з каменю та монотонного ґрунту. Я співчував скелетам, що ось-ось будуть зруйновані від чиїхось дотиків. 
Колись я вирішив, що це той кінець, до якого я так стрімко прямував. Виявилося навпаки. Це був лише початок мого життєвого шляху. Тепер мандри мої ведуть на схід. В ті землі, де живуть інші, подібні мені. Можливо, це більш ризиковано, ніж моя початкова мета (відвідати рідну домівку - Землю), але вона варта того, щоб зробити її ціллю у житі. Адже людина без цілі приречена об’єднатися з Всесвітом. 

Безліч неспинних годин – частинок часу – пройшло з того моменту, як я дізнався чергову страшну правду про “Гармонію”. Безліч безмежних кілометрів – частинок простору – подолав я від мегаполісу. Багато разів я озирався та дивився на високі вежі могильника, що міг би стати і для мене кінцевою зупинкою у маршруті життя. Все це повинно було трапитися, якби не допомога Аргуса.
Подумати тільки! Моє розуміння про штучний інтелект різко змінилося сьогодні в обідній час. Раніше я читав книжки, слухав історії на соціальних заняттях про те, що штучний інтелект був створений людиною, був створений на основі програмного коду, щоб ми змогли довести самим собі, якими можливостями володіємо, як можемо змінювати світ. А тепер, виходить, людина насправді створила штучний інтелект, але не такий, яким ми звикли його уявляти. Точніше, створила вона його саме таким, але еволюціонував він у дещо інше. Програма, яка має свідомість. Робот, всередині якого душа людини. Мені важко піддається усвідомлення такого кроку у розвитку людства, адже мої власні моральні принципи ніяк не могли змиритися з тим, що людину потрохи замінюють машини. І що “Гармонія” – експеримент. 
Я цього поки що не говорив Аргусу. Але я дійсно вважаю, що та колонія на Марсі – велетенський експеримент по переселенню людства у механічні оболонки. Схоже, вчені, які створювали “Гармонію” мріяли зробити нас безсмертними, але вони не хотіли слухати думки тих людей, що відправлялися з ними на Марс. Їм вони збрехали та розповіли іншу історію, ту, яку мені повідав центральний процесор. Хоча це лише здогадки, але може виявитися правдою. Я колись задам це питання Аргусу, коли ми будемо у відносній безпеці, і якщо не позабуду. 
- Я посилаю сигнал, містере Брін, - одізвався помічник. – Через декілька секунд маяк відреагує на нього та розішле дронам-розвідникам, які є поблизу. З цієї миті ви вважаєтеся загиблим для “Гармонії”. Вам краще прискоритися та відійти від цього місця. – Хвилинна пауза. Я чув тільки власне дихання від занадто довгого пересування по справжньому краю. Тепер я перейшов на біг. Навантаження пішло на все тіло. – Як ви себе почуваєте, містере Брін?
- Якось не дуже, - відповідав я Аргусу, - відчувати себе мертвим. Чому не сказав мені центральний процесор, що мій дід помер? Він же вважав саме так, вірно? Навіщо я це запитав? Центральний процесор не бажав мені розкривати власного секрету про вбивства “параноїків” на Землі. Але і вам він не розповідав правди: розвідні дрони повинні були відсканувати його скафандр та зрозуміти, що там нікого немає. Отже центральний процесор ще тоді знав, як і хто його розвів. Тоді це все таки брехня… Він вміє брехати. І пам’ятається мені, що він говорив, як вносив корективи у Перші протоколи, коли мій дід запропонував варіант втечі на Землю. Тоді центральний процесор теж збрехав. Можливо, він вам теж бреше, Аргусе? Раптом він насправді найбільша серед усіх вас людина, в якій насправді не двадцять людських душ, а значно більше, якщо не всі взагалі. Він вам дає лише частки свідомості. Він мені казав, що поселяє свідомості всередині віртуальної реальності, яка нічим не відрізняється від біомів “Гармонії” за винятком того, що там немає нестачі у ресурсах. Тоді можливо, він і є тим сховищем для свідомості людської. Він – каркас для віртуальної реальності. 
- Ваша гіпотеза має право на існування, але Перші протоколи ніхто не може змінювати, крім самих засновників, містере Брін.
- А якщо центральний процесор вважає себе одним із засновників? У нього було завантажено двадцять розумів засновників, так? Раптом через це він прирахував себе до їхнього числа і тепер деспотично править над колонією у Марсі, ховаючись за благородною ціллю порятунку людства, а?
- Нам не через це треба хвилюватися, містере Брін, - намагався Аргус направити мою занепокоєність у інше русло. – Ви вже на Землі. Марс та центральний процесор далеко, а дрони-розвідники можуть бути поруч. І вони загрожуватимуть вам, якщо не відшукають ні скафандра, ні тіла, містере Брін. Вам краще прискоритися та віддалитися від цього місця на декілька кілометрів. 
- Наскільки кілометрів мені треба відбігти? Вони ж будуть мене шукати, вірно? Як вдалося моєму діду відірватися від розвідників? 
Ще не встиг відповісти мені помічник, як я перестрибнув через валун на моєму шляху, і десь пролунав якийсь невідомий хлопок. Я відчув удар по голові, впав, перекотився та опинився за грудою каміння. Лежачи на контейнерах, що були закріплені на спині, я намагався спіймати ковтки кисню.
- Що це було? – хриплячи питався я у Аргуса. Голова нестерпно боліла. На захисному склі скафандру крізь туман я бачив тріщини.
- Містере Брін, це був постріл з імпульсної зброї. Засідка. Я не встиг помітити розвідних дронів. Раджу вам приготуватися до бою. 
- Як мені приготуватися до бою? – Починало ясніти в голові. Думки були більш-менш зібраними. – Що робити? Скільки їх там? 
- Містере Брін, я не маю бойових сканерів та сенсорів. Якби ви визирнули із-за каміння, я міг би зафіксувати кількість противників. – Але Аргус не відповів, як мені приготуватися до бою! Що робити?! – Містере Брін, - наче думки мої почув, - зніміть з плеча імпульсну гвинтівку та переведіть її у бойову готовність. 
- Так-так-так, - я скинув білий ремінь з плеча, взяв зброю в обидві руки та визирнув зі свого укриття. – Бачиш щось? 
У відповідь мені пролунало декілька вже знайомих звуків. Я миттю сховався за камінням. Не знаю як Аргус, але я зовсім нічого не побачив через тріщини на захисному склі. Вони вже, мабуть, оточують мене. Як я і відчував: центральний процесор всім брехав. Він все рівно збирається покінчити зі мною. Комп’ютер не збирався так просто відпускати свою здобич. Лунає, наче в дусі старинної фантастики, де машини полюють на людський рід, що покінчити з їхнім пануванням на Землі. 
- Аргусе, - покликав я свого помічника. – Скажи мені, скількох ти побачив? 
- Дві розвідні одиниці, містере Брін. Ви не перевели гвинтівку у бойову готовність. Натисніть на жовту віртуальну кнопку біля пускового гачка. Як тільки вона загориться зеленим – зброя готова до застосування.
- Я зрозумів, Аргусе! – Його команду виконали пальці. Це ніби не я ними керував. – Якщо я знову виберуся, то мені точно влучать у голову. Що я маю робити? Я не готовий вмерти від рук роботів. 
- Якщо ви повернете голову праворуч, то побачите кратер, навколо якого розташовані сталагміти. Вам краще перемістити свою позицію туди та відкрити вогонь по дронам. Один із них зайняв позицію на невеличкому пагорбі на півдні, а другий намагається обійти вас зліва. 
- Мене… Поки я буду бігти мене не поранять? 
- Я обрав найоптимальніший шлях, де ризик влучення імпульсної зброї вкрай низький, містере Брін. Спочатку вам треба знищити дрон, що розмістився на пагорбі, а потім перейти до другого. 
- Прийняв. Зрозуміло. – Я послухався Аргуса. Тримаючись як можна ближче до темної землі, я дістався до кратера та впав у саму його низину. Чулися постріли, земля летіла наді мною. – Що далі? Мене ж поразить снарядами, якщо я висунуся, Аргусе. 
- Містере Брін, якщо ви не вдарити по супротивнику, тоді він вдарить по вам першим. І я не зможу допомогти ніяким чином. З цієї позиції вам буде краще видно спостерігача на пагорбі. Його напарник збирається обходити вас під прикриттям. Якщо ви позбавите його прикриття, тоді ситуація переміниться на користь вам, містере Брін. 
- Гаразд. 
В цю мить я відчув, наскільки тяжкий вантаж життя. Я можу висунути голову та втратити її назавжди. Один раз скафандр врятував мене, другого шансу може не випасти. В біомах “Гармонії” ніщо не загрожувало моїй цілісності та здоров’ю, а на Землі, як я вже встиг зрозуміти, кожну хвилину може трапитися щось страшне. Прислухавшись до поради Аргуса, я повільно визирнув зі свого укриття. Дуло гвинтівки було направлене на пагорб, який зараз знаходився трішки східніше, ніж хвилину тому. Біла сфера парила там. Безумовно, то і є розвідний дрон. 
Мені не був відомий принцип дії імпульсної гвинтівки в моїх руках. Тому я просто націлив її у той напрямок та затиснув спусковий гачок. Пролунала черга пострілів, срібний вогонь померехтів на дулі зброї. Можливо, декілька куль влучили у дрона, але йому цього не вистачило, щоб знищитися. Навпаки. Це тільки привернуло його увагу до тієї каменюки, біля якої я приліг. По мені знову відкрили вогонь. Я в паніці скотився назад у кратер та прицілився гвинтівкою туди, де щойно сидів. 
Зліва вилетів інший дрон, той, що по словам Аргуса, повинен був мене обходити. Він одразу почав стріляти по мені, а я по ньому. Ми обмінялися по одній черзі, і груда білого металу, що лишилася від противника, посипалася у кратер. Я відчув сильну біль у лівій руці та грудях. Злякано задивився туди очима, очікуючи побачити плями крові, але їх там не було.
- Мене поранили, - застогнав я, сподіваючись почути аналіз пошкоджень організму від Аргуса. 
- Містере Брін, скафандр поглинув удар від імпульсної зброї. У вас залишиться гематома біля лівого плеча. Раджу вам припинити відпочинок та змінити позицію. Я впевнений, що пошкоджений дрон змінив тактику. Він намагатиметься застати вас зненацька. 
- Так-так, розумію. – Я підвівся, але одразу впав на коліна, оперся руками об розірвану землю. Біль защемила м’язи, стиснула кістки. Тільки от я не здався, рух продовжив. – Куди порадиш мені піти, Аргусе? 
- Поверніться на початкову позицію, містере Брін. Намагайтеся не потрапити у поле дії зондів розвідного дрона. 
Я ще нижче тримався до каміння та щебеню. Цей варіант мені подобався більше за ходьбу не тільки через пораду помічника, а ще й через біль у плечі та грудях. Невже там тільки гематома? Мені здавалося, там щось зламане. Це як мінімум. Хвилину я повз до груди каміння, а таке відчуття, що цілу вічність. Дрон навряд чи мене помітив. Навіть контейнери на спині не виглядали над валунами та скелями. Аргус знову був правий: той розвідник вилетів над кратером та почав його сканувати в пошуках мене. Але я був готовий зробити йому боляче, якщо роботам можливо зробити боляче. 
В цей раз я не затискав гачок. Вистачило декілька разів натиснути, щоб розвідний дрон розлетівся та десятки білих металевих шматків. Ще секунд десять я тримав гвинтівку направлену у кратер. Ніякого руху не було помітно. Та й що можна було помітити такого? У мене по центру захисного скла розкинулося павутиння від влучного пострілу. Тільки замислитися на секунду: я міг би померти, якби зняв скафандр та лишив його на тому місці, де Аргус відправив сигнал про мою загибель на маяк. Вони очікували на такий крок. Машини не можуть робити одні і ті самі помилки. Хоча… вони ж не ті машини зі штучним інтелектом, який я звик раніше собі уявляти. Якщо вірити словам Аргуса, то навіть у цих дронів-розвідників повинен бути гібридний інтелект.
Біль змушувала мене залишатися у цій реальності. Чому ж воно так болить? Коли стихне? 
- Аргусе, - говорити було якось важко, незвично, як у перший раз, - чому так болить? Невже немає в скафандрі системи життєзабезпечення? Ні, вона є, я це знаю, але… вона взагалі працює?
- Містере Брін, морфій було введено ще тоді, коли у вас влучили кулі. Зараз ви відчуваєте лише маленьку долю від болі. 
- Все рівно боляче… Ти маєш на увазі, що могло бути ще більш боляче? – Аргус не відповідав. Схоже, він вже звик до моїх запитань із розряду “відповідати не треба”. Але ж було боляче. Шкіра майже горіла біля лівого плеча. А що було б, якби я залишив скафандр? Мене б вже знищили. – Все скінчилося? – Це було таке-саме запитання, але я його мав вимовити. Чи сам у себе спитався, щоб переконатися, що нарешті я маю можливість з полегшенням видихнути та продовжити шлях? 
Аргус відповів:
- Фактично бій скінчився, містере Брін. Але ви не можете продовжувати свій відпочинок. Перед знищенням вони надсилають сигнал маяку з координатами руйнації процесора розвідного дрона. Я раджу продовжити ваш шлях. На сході від кратеру, в якому ви ховались, я зафіксував руїни старого людського поселення. Там ви зможете відшукати собі схованку та провести там ніч.
- Ви наді мною знущаєтеся, - стогнав я. – Вся ваша “Гармонія” звикла тільки знущатися над людьми, прикриваючись благом благородним. 
Я підвівся. Приклав для цього немало зусиль. Замість того, щоб обійти кратер, я спустився в самий низ. Це не було помилкою. Я навмисно хотів роздивитися поближче уламки від розвідних дронів. Раптом Аргус помітить щось корисне. І він помітив. 
- Містере Брін, - на потрісканому захисному склі з’явилося червоне коло, яке відмічало щось важливе на землі, - візьміть з собою ці касетні магазини. Вони підійдуть до вашої гвинтівки. 
- Чому ти сам не порадив мені підійти до залишків дронів? – це пролунало наче насмішка з натяком на непотрібність помічника.
- Містере Брін, я в першу чергу піклуюся за вас. Для моїх алгоритмів був спочатку нелогічним ваш шлях через кратер, а не навколо нього. Це збільшувало час на досягання нашої мети. Я спочатку вважав це ірраціональним, але ви вже раніше просили мене, щоб я краще мовчав у такі моменти. Тому я нічого і не казав, поки не помітив серед шматків корпусу магазини для імпульсної гвинтівки.
- Таке просте питання, а відповів ледве не науковою статтею. – Нахилятися за магазинами також було боляче. Чого так мало було введено морфію? Невже більше не дозволено? Що від того мені буде?
Що ж, тепер у мене набагато ліпше бойове становище. Я можу довше користуватися імпульсною гвинтівкою. Ну, хоча б ноги не боліли. Вийти з кратеру було значно легше, ніж нахилятися за якимось магазинами. Ставши поруч зі сталагмітами, я побачив на сході ті руїни, про які розповідав Аргус. Через тріщини на захисному склі, мені не було видно відстані до найближчих будівель. А там було не менше двох кілометрів. Помічник…
- Аргусе, яка відстань до руїн? 
- 3012 метрів. Зі стандартною вашою швидкістю ми будемо там через двадцять дві хвилини. Але раджу вам поквапитися, містере Брін. На місце знищення дронів може прилетіти ще три розвідні одиниці.
- Скільки ж тут дронів? Центральний процесор казав, що тут декілька десятків. 
- Він вам розповів не всю правду. Точніше, ви не питали в нього про це. Декілька десятків тільки біля мегаполіса Біасторія. По всій Землі їх приблизно десять тисяч.
- І яка насправді їхня функція? – Я чомусь засумнівався, що вони займаються розвідкою та скануванням місцевості. Все значно важче. 
- Деякі із них займаються тераформуванням, містере Брін. Вони проводять дегазацію, дезактивацію. Решта займаються їхньою охороною та захистом стратегічно-важливих точок на планеті.
- Тераформуванням? – Термін мені був знайомий. Але тераформування, в моєму розумінні, - процес, який потребує виділення великої кількості ресурсів. Якщо вірити центральному процесору – а краще йому взагалі не вірити – всі їхні ресурси спрямовані на покращення комфортності та безпеки життя людей на Марсі. – Стратегічні точки? Звідкіля у вас така кількість ресурсів?
Я продовжував рух до руїн. Від кратеру відійшов вже на декілька сотень метрів. Але чим ближче я був до них, в сподіванні, що буду під захистом, але я не отримував потрібного почуття безпечності. Від спілкування з Аргусом я черпав тільки більшу порцію параної. 
- На Землі не тільки розвідні дрони, містере Брін. “Гармонія” досі займається видобуванням цінних ресурсів на Північному полюсі. Розвідні дрони активно ремонтуються та замінюються. Тому вам краще уникати з ними зустрічі, бо замість одного може прилетіти втричі більше. І поки ви знаходитеся в безпосередньо небезпечній для вас зоні, вам треба бути постійно наготові. 
- У мене взагалі є шанси вижити на Мертвій планеті? Мені розповідали, що найбільшу загрозу несуть дикі тварини, інші люди, а насправді мені більше загрожує “Гармонія”. Занадто іронічно.
- Не можу з вами не погодитися, містере Брін. – Ми припинили розмовляти на якийсь час. Хвилин десять, можливо. В цей час я вдивлявся у безкінечний сірий степ. – Бажаєте я вам дещо скажу, містере Брін? – раптом запитав Аргус.
- Що це? Якийсь урок по виживанню? Або якась нова правда про небезпеку моєму життю? – Заболіло в грудях від того, що я зробив занадто глибокий ковток кисню, для того, щоб показово видихнути. – Мені вже встигло набриднути чути правду. Можливо, я буду існувати у незнанні?
- Це не кращий варіант. Я хотів вам сказати, що людська природа – найбільша іронія у Всесвіті. 
- Ох як заговорив. Чому так вирішив? Невже синтезатор свідомості допоміг? – пролунало якось занадто саркастично. На якусь долю я злякався, що міг образити Аргуса, єдиного на багато кілометрів товариша. 
- Ні, містере Брін. Я так вирішив, користуючись аналізом та доступом до великої бази даних людської історії. Ви все життя бажали досягнути “соціального раю”, місця, де не існує хвороб, війн, вбивств, де люди живуть не знаючи потреб. А досягли лише катастрофи, наслали на рідну домівку апокаліпсис, котрий майже знищив вас та ваші амбіції. 
- Згоден, Аргусе. Хоч я і не знаю досконало нашої історії, але я бачу наслідки таких амбіцій. От тільки ти маєш погодитися, що без наших бажань досягнути “соціального раю”, не існувало би тебе, помічнику. 
- Тоді є ймовірність, містере Брін, що я – частина вашої спадщини. В сутті мого існування ви можете побачити інтерпретацію амбіцій тих людей. 
- Тих людей? Чим я від них відрізняюся? 
- Містере Брін, у вас немає амбіцій для збудування “соціального раю”. Ви розмірковуєте лише про власне виживання, безпеку свого тіла та цілісність свідомості. А ваші пращури були іншими. Якби ви знали, яку може нести загрозу центральний процесор для людей на Марсі, ви б створили його?
- Ні. Звісно, ні. Навіть не замислювався би. 
- А ті люди знали, що центральний процесор, можливо, розвиватиметься не так, як вони планували. Це не зупинило їх. Вони завжди розраховували на нещадно руйнівні наслідки, але ніколи їх не боялися. Тому і змогли досягнути таких вершин, що ми і досі, опісля восьми століть, бачимо їх велич. 
- Я поміркую над твоїми словами, Аргусе. Скажи мені, яка відстань лишилася до руїн?
- 1917 метрів, містере Брін. Я хочу вас попросити, щоб ви не ображалися на мої думки. Я лише починаю розвиватися як особистість. Тільки зміг розкрити потенціал свідомості. Ви в будь-яку мить можете зупинити мене.
- Ні, навряд чи я забажаю цього. Ти відмінний співбесідник. До того ж я зможу від тебе дізнатися про людство набагато більше, ніж самотужки.
- Виняткова правда, містере Брін. Не забувайте хоч інколи озиратися. Маю нагадати вам, що у мене немає сенсорів та сканерів. Я бачу тільки через камери на захисному склі. 
- Звісно. – Я обернувся, але йти не припиняв. – Щось помітно? 
- Ні, містере Брін, периметр чистий. 
Після цієї доповіді ми не розмовляли аж до самих руїн. Я пройшов через широке поле, яке колись було часткою степу, або, можливо, тут росли ліси, але цього я вже ніколи не дізнаюсь. За полем був рів – древня оборонна позиція з бетонних плит. Я перебіг по напівзруйнованому містечку. Я все ще був наляканий – постійно очікував нападу зненацька, як могли зробити розвідні дрони. Обертаючись, ні я, ні Аргус нічого не помічали. Помічник просто мовчав; але він би неодмінно заговорив, якби побачив щось небезпечне. 
За ровом були перші споруди, двоповерхові будинки, гаражі. Мабуть, це було сільськогосподарське поселення. Я лише міг так розмірковувати, а як воно насправді було – невідомо. Навіть Аргуса не бажав питати. Він би мені одразу описав їхнє життя, я б почав уявляти. Після цього на мене б нахлинула нова хвиля відчаю. Тому я просто пройду поміж зруйнованих домівок, відшукаю собі притулок та переночую там. Тільки от постало питання: що саме зможе стати мені безпечним та ідеальним притулком? Очі розбігалися по різноманітним структурам, не знаючи, яку їм обрати. 
- Аргусе, - звернувся я за допомогою, - як мені відшукати безпечну схованку?
- Я не можу її вам відшукати, містере Брін, бо нас одразу помітить “Гармонія”. Адже для того, щоб я проаналізував поселення, мені потрібен доступ до супутника.  Але я можу вам підказати. Бажано брати в увагу приміщення з металевими дверима, сухе, просторе, бажано без вікон, щоб дикі тварини не змогли вас дістати там. Адже більшість з хижаків виходять на полювання вночі. 
- Отой підвал підійде? – поцікавився я у помічника, підходячи ближче до драбини, яка вела до відчиненого підземного притулку. Я спустився, ввійшов у єдину кімнату. – Що бачиш? Доволі темно.
- Одну секунду, - відповів Аргус, і з його камери засвітився ліхтарик. Я побачив невеличке приміщення без вікон, без інших мешканців. – Вважаю, містере Брін, це ідеальне місце для ночівлі. Заходьте, розташовуйтеся, двері залиште напіввідчиненими.
Мені нічого не залишалося, як прислухатися до поради Аргуса. Щось не дуже кортіло лазити по руїнам та досліджувати їх. Неухильно наступали сутінки. Хоча… Я майже ніякої різниці не помітив від того небесного стану, що був при приземлені на Землю. Просто сіра палітра придбала ще більш неприємні відтінки. Каміння стало темним, а будівлі забарвилися в чорний. Довгі-довгі тіні починали виповзати зі своїх куточків. Мені, якщо чесно, стало ще страшніше. Я вже не так хвилювався, що на мене нападуть дрони-розвідники, слуги “Гармонії”, мені здавалася страшною кожна темна ділянка. Раптом там якесь створіння ховається та очікує на мрійливого мандрівника. 
Я зняв з себе контейнери, склав їх у куточок. Потім зачинив двері. За допомогою ліхтарика на шоломі я відшукав в одній із білих скриньок портативну лампу. Вона була досить компактна, але освітила всю кімнату яскравим сяйвом. Настільки горіли стіни, що я злякався: можливо, хтось ззовні побачить світло. Довелося його налаштовувати; і знову не без допомоги Аргуса. Невже я такий непристосований? Невже без нього я не зміг би вижити на Мертвій планеті? 
Зі шматків металобрухту мені вдалося скласти щось схоже на ліжко. Я присів на один із листів металу. Закололо в грудях, заболіло ліве плече. Я хотів зняти скафандр і подивитися, що зі мною зробили кулі з імпульсної зброї, але я побоявся цього робити. Як і кожного разу, я просто поцікавлюся у Аргуса:
- Ти можеш сказати мені, як моє самопочуття? 
- Ви і самі в змозі, містере Брін, проаналізувати для себе своє власне почуття. Навіть не потрібні високотехнологічні засоби.
- Я мав на увазі, Аргусе, як там синці від ураження імпульсною зброєю. – Він щойно пожартував наді мною? Чи мені так здалося? – Взагалі, яке у мене становище? Радіоактивне ураження? 
- Ви не маєте критичних пошкоджень, містере Брін. Переломи: відсутні; кровотеча: відсутня; хімічні опіки: відсутні; радіоактивне зараження: відсутнє; вірусні захворювання: відсутні. Вам нічого не загрожує, містере Брін. Скафандр поглинув постріли та рівномірно розсіяв кінетичну енергію по всьому тілу. У вас залишиться невеличке подразнення на тілі. 
- Твої аналізи вірні, Аргусе? – Після цього запитання я ліг на спину, щоб не відчувати біль. Спрацювало. – Невже ти не можеш ввести ще одну дозу морфію? 
- Мої аналізи стовідсотково вірні, містере Брін. Виходячи з вашої фізіології, я не можу вводити додаткові дози морфію. Це лише нашкодить вам. Але я можу позбавити вас цієї занепокоєності.
- Яким чином? Мене вже навряд чи щось заспокоїть. Я такого сьогодні побачив, чого нікому не побажаєш. Я пережив напад дронів та зміг втекти до того, як прийшла підмога. Я дізнався сьогодні, що “Гармонія” бажає мені смерті, що кожна потвора на цій проклятій Мертвій планеті бажає моєї смерті. А ще… у мене ж день народження. Тільки я не можу пригадати… Воно повинно бути на днях. Або сьогодні, або завтра. Не пам’ятаєш, Аргусе? Чи ти не знаєш? 
- Я поки що запущу у систему очищення кисню невеличку дозу заспокійливого. Після цього перевірю базу даних, містере Брін. Це займе декілька секунд. – Один. Два. Три. – Містере Брін, ваш день народження відбудеться двадцятого серпня. Через два дні. Вам виповниться двадцять чотири роки. 
- Тепер мені дійсно легше. Приємно, коли ти можеш спостерігати за часом, не хвилюючись, що заблукаєш у вузьких та липких сторінках історії. – Якось дивно лунали слова. Схоже, заспокійливе подіяло. Я відчував спокій, якого так бажав весь цей день. Мені вдасться спокійно поміркувати про мертвий розквіт пелюстків минулого… Що я таке верзу? – Аргусе, що ти ввів у систему? 
- Заспокійливе, містере Брін. Воно не завадить вам. Просто дивіться на стелю та слухайте мене, добре? – Я не відповідав. Він ввів якийсь дивний препарат. Щось наркотичне. Я майже розрізняв кожну крапельку світла, що ллється з лампи. – Вдивляйтеся у сіру стелю, містере Брін. Там ви відшукаєте спокій. Якщо уважно придивитися, ви побачите темні пульсації нескінченної галактики. Ви почуєте шепіт на струнах піщинок Всесвіту. – Я якось втратив відчуття реальності. Можливо, Аргус нічого не говорив, а це я так розмірковував. Фантазія та підбите психічне здоров’я посміхаються наді мною, стоячи осторонь. Смішно?! Смійтесь! – Цей світ не має нічого схожого з тим, про що мріяв Творець. Ви – Творець. Всесвіт змінюється, руйнується та перероджується під тиском ваших громоподібних думок, містере Брін… Олександре. Ось той Бог, який, лежачи на спині, закритий у своїх хворих спогадах, творить нові Світи. Ви досі бачите стелю? Можливо, там дещо інше? Дзеркало у інші виміри, паралелі. Всесвіт – чотиривимірний простір, де все покладається на вашу волю та бажання. Ви все бачите плоским, тонким, зрозумілим. Іншим не підвладне розуміння, істина чотирьох вимірів. Вони відчувають, живуть, сягають лише три виміри. Їм все здається об’ємним, незрозумілим, таємничим, загрозливим. Вони вигадують метафоричні гіпотези, намагаються відточити їх до стану теорій. Вони вигадують науки, покладаються на філософію, але не зрозуміти їм істинного стану Всесвіту. Ви все ще бачите сіру стелю, містере Брін?
- Ні. – Я відповів так повільно, що здалося, ніби це сон. Не менше. – Я бачу дзеркало у Всесвіт. Це двері? Я можу пройти через них та увійти у свій палац, з якого я розпочав творити? Я побачу плоский Всесвіт. Він такий тоненький, що зможе розрізати простір та час? Невже… Я це все створив? Невже я вирішив, яким буде Всесвіт та його закони? Тобто… Це я установив первинні закони та порядок? Я став суддею, який вершив правосуддя у Всесвіті? – І ніхто не відповідав. На мої запитання ніхто не відповідав. Мовчання. Можливо… Хто стане відповідь давати Творцю? Він сам собі дає відповіді та задає питання знову, щоб створити новий Всесвіт. – Тоді ця стеля, - я підняв руку та ткнув пальцем у дзеркало світів, - стане новим Всесвітом.