II. 2. Майбутнє, долею мальоване.

Що воно таке – життя? Питання з ряду високих дилем. Воно потребує обґрунтування, що свідомо пролягає крізь мільярди галактик, зоряних систем, обирає потрібну планету та створює там життя. Воно – чітке відображення бажань того, хто однією лише думкою прорвав матерію, щоб зародилися трьохвимірні світи, де зараз існує це життя.
І яку відповідальність несе на собі Творець? Він відповідає лише за окремі галактичні раси, які домінують; за кожну окрему істоту, що проживає у створених ним умовах? Як пояснити його мотиви? Що він бажав таким чином довести? І кому? І кого по праву найменувати Творцем? Час та Простір? Безмежну Пустоту? Темний Космос? Чи все це також займає піщинку в Царстві створеного? Адже Йому потрібна тільки думка, щоб зародилося життя? 
Яким взагалі потрібно бути самовпевненим виродком, щоб взяти та оминути всі закони відповідальності – створити життя? Де криється та гординя, яка спонукає Творця висмоктувати душі та кидати їх у Час та Простір? Замість вічного існування в Безмежності вони кинуті на гниття у своїх фізичних оболонках. Раптом відповідь відшукати можна у його творіннях? Вдивляючись у вічі створінню, є можливість зрозуміти, яким насправді є Творець. Адже створений бере у спадок думки та діяння, які Він продовжує втілювати у Часі та Просторі.

Блідий ранок. Чутно завивання вітру за вікном. В кімнаті морок, прохолодно. Теплий поцілунок, який був залишений їй півгодини тому, вже охолонув. Іон вийшов на розвідку і повернеться вже після обіду. Скарлет лишилася одна у ліжку. 
Під ранок їй стало зле, але коханому вона не виказувала це, вирішивши, що скоро їй поліпшає. Але так не трапилося. Скарлет все ще погано себе почувала. Якась невідома слабкість впала на її плечі. В голові мерехтіло світло, яке впиралося через металеві ставні в кімнату. Її нудило. Вона списала все це на батькову вечерю, якою він накормив сестер. Ліра, напевно, теж зараз лежить у ліжку та готується знудити супом з пустотних личинок. Вона почуває себе вдвічі гірше, адже сьогодні ввечері будуть святкувати її проходження Мерзлого шляху. 
Думки нарешті зібралися воєдино. Якесь зрозуміле бажання сплило в голові. Скарлет повинна повернутися додому. Як можна швидше; вона ж не сказала батькові, куди пішла (хоч він і здогадувався), не сказала, як довго її не буде. Зараз їй треба було прийняти душ, помитися. Іон повинен був нагріти зранку води для неї, бо так пообіцяв, коли йшов на вилазку. 
Босими ніжками Скарлет ступила на холоднючу кам’яну підлогу. Мурахи побігли по шкірі. Руками вона нащупала приблизно весь свій одяг, який вони з Іоном вчора хаотично розкидали по спільні. Зібравши все в купу, дівчина вийшла у хол. Пічка в центрі кімнати була ввімкнена, темно-рожеві спіралі підсвічували в радіусі півметра від пічки ділянку підлоги. “Якщо вона була ввімкнена, тоді чому так холодно в домі?”, - стурбувалася Скарлет. 
Металеві двері в душову заскрипіли. Мисливиця впустила весь одяг, що був у неї в руках, та впала на коліна перед унітазом. Настільки стало погано від батькового супу, що дівчина не втримала його у шлунку. Її знудило. І зараз слабкість ще більшою хвилею накрила її. Скарлет сіла на підлогу, глянула на темну кам’яну стелю. Прийти їй зараз додому та лягти спати, щоб до вечора стало ліпше? Або ж направитися у майстерні та висказати Койту, який він чудовий приготував суп, а вже потім лягати у ліжко? 
Друге одразу змусило засоромитися дівчині. Батько тут не при чому. Вона і сама могла здогадатися, що краще не з’їдати всю вечерю. Але ж вона була така голодна… Приклавши деяких зусиль, Скарлет підвелася на ноги, злила в унітаз майже крижану воду з бочки, що стояла поруч. Вона зайшла у душ, прокрутила обидва вентилі, декілька секунд полетіли на налаштування комфортної температури потоку. Іон не збрехав, як завжди. Воду він нагрів. Але навіть під примарними парами задоволення Скарлет відчувала слабкість. Треба лише перетерпіти. Дійти додому, лягти у тепле ліжко, прилинути до подушки та поспати. 
Принаймні, Скарлет розраховувала на це. Не хотілось би їй сьогодні на святі бути блідою, знеможеною, отруєною. Якась доля співчуття пробудилася в ній до молодшої сестри. Сподівання, що вона оминула злої участі, наростало в душі. 
Здавалось би, вона вже довгий час стоїть під гарячими потоками води, але пройшло всього-навсього декілька хвилин. Їй вже досить. Скарлет вийшла з кам’яного душу, витерлася, одягнулася. В холі вона сіла біля пічки, щоб просохнути повністю та дати залишкам вологи покинути волосся. Дівчина присіла, прийнялася обмірковувати вчорашні відверті розмови, сьогоднішній ранок. Вона знала, що Іон Гвієн наймужніший у клані Каїр, але все рівно не треба мати багато розуму, щоб йти всупереч батькові, який бажає іншого для доньки. До того ж Койт був здоровенним, сильним, відомим майстром домівки клану. З його словом багато народу погодиться. І все рівно вона не втрачала надії, що батько зрозуміє старшу доньку та дасть дозвіл на їхнє сумісне життя. 
“І чому це сьогодні Іон так рано пішов на вилазку?”, - знов пролунало в думках схвильоване запитання. Занадто рано її коханий підвівся сьогодні. А перед тим, як покинути свою супутницю, Іону хтось нервово стукав у двері. Можливо, щось трапилося? І тепер Скарлет ще більше почала хвилюватися. Їй пригадалися вчорашні події на мосту, розмови караванників, думки батька клану. Невже його викликали так рано через цих дикунів зі Східних Пустот? 
Не встигла помітити дівчина, як волосся її висохло. Їй вже час топати у власний дім. Скарлет вимкнула піч, смикнувши рубильник на стіні. Темно-помаранчеве сяйво повільно згасло. З гачка вона зняла шкіряний плащ, одягнула. Там же, на гачках, вона відшукала запасний ключ від дому Іона. Скарлет вийшла на вулицю, сунула ключ у замок, провернула три рази та вийняла. Лише в ту мить, коли вона клала металеву дрібничку у карман, дівчина відчула той страшенний холод на вулиці. Не просто холод, а смертельний холод. 
І сніг ще не припинив падати. Він приносився з неба разом зі скаженим вітром. Спеціально виділені воїни та деякі помічники майстрів розчищали вузенькі вулиці від снігу. 
Як могла, Скарлет закуталася у пальто, накинула капюшон на голову. Дикий холод приїдався до кісток, приторкався органів. Таке відчуття, що за ніч зима попрацювала в три зміни над Каїром, лишивши його мешканців боротися з її вибриками. Шия дівчини ледве не зникла від того, як вона намагалася втягнути голову у тіло, щоб зберегти більше тепла біля себе. 
Вулицю за вулицею старша донька Койта дісталася до власного дому. Двері були відчинені, в холі в повну силу працювала пічка; прути були майже кривавого кольору. Біля плити, приспівуючи, щось готувала Ліра. По голосу сестри мисливиця могла судити, що настрій у тієї гарний. Отже, її не торкнулося отруєння. Чи можливо, Скарлет захворіла, поки лазила по вечірнім вулицям Каїру. Менша озирнулася на гупання дверей:
- Біле Сяйво, - усміхалася Ліра. – Де ти була, Скарлет? Батько сильно хвилювався. 
- Блукала домівкою клану, - відповіла Скарлет, знімаючи шкіряний плащ. Старша сіла поруч з пічкою, щоб поновити тепло у тілі. – Що казав батько? 
- Що ти знову вештаєшся до свого фаворита, про якого боїшся йому розповісти, - бадьоро говорила менша.
- Навіщо йому прикидатися, що він не знає, з ким я проводжу ночі? – Скарлет тільки зараз помітила, що голос у неї досить втомлений. Слабкість не відходить від неї. – Він же чудово знає, до кого я ходжу.
- І до кого ти ходиш? Сестрі не розповіси? 
- А Біле Сяйво не забороняє своїм послідовникам спілкуватися про таке, Ліро? Мені інколи здається, що ти якось невірно розумієш вчення піклувальників Сяйва. 
- Тобі тільки здається, сестро. Я лише бажаю тобі добра і від цього бажання я цікавлюся, чи може загрожувати щось твоєму – як каже батько – “фавориту”.
- Нічого не буде йому загрожувати. І коли в нашому клані траплялося, щоб чийсь батько йшов проти волі рідної доньки? Ти такого не пам’ятаєш? – Менша не відповідала. – І я такого не пам’ятаю. 
- Не знаю, як тобі, але союз з Айгером буде лише на користь Спільноті майстрів. А зустрічі з Іоном до добра не приведуть. 
- Так ти все таки знаєш, Ліро, так? – Скарлет хотіла зробити ображене обличчя, але їй було так зле, що про ніяку мімічну діяльність і мови бути не може. – Тобі яка різниця, сестро? Я вже тобі казала вчора, що без Сяйва та його вчення доведеться самому будувати свій життєвий шлях. І я не збираюся втрачати задоволення від цього будівництва, перекладаючи все на релігійну долю. 
- Я це розумію, Скарлет. І не збираюся тебе звинувачувати чи направляти по дорозі Білого Сяйва. Це марна трата сил, я це теж зрозуміла. Просто… я хочу, щоб ти подала цю новину – яку батько і так знає – без агресії та злоби по відношенню до його бажань та сподівань. 
- Постараюся, Ліро. Я і справді не бажала йому робити боляче, але моє майбутнє залежить лише від мене, вірно? Я постараюся достукатися до нього. Сьогодні ввечері. Під час святкування. – Настала мить мовчазна. Ліра не відволікалася від плити та готування, але весь час уважно слухала старшу сестру і була готова слухати далі. Але Скарлет поки що мовчала. Йшли хвилини. Дві. Три. Чотири. – Що ти готуєш? – нарешті поцікавилася старша.
- Батько сказав, що мені потрібно до обіду приготувати воїна пустотних личинок. Панцері в нього були досить тверді. Навіть не знаю, скільки він буде варитися. 
- А мені батько не залишав ніякої роботи?
- Ні, він нічого не говорив. А чому ти не йдеш з мисливцями? Чи сьогодні немає полювання? 
- Полювання є кожного дня, Ліро. Просто… сьогодні в тебе свято. Я вирішила, що вожак мисливців не буде проти, якщо я побуду поруч з тобою. 
- Дякую, сестро. Знаєш… Я все хотіла спитати, але через Сяйво… якось не набиралася сил, Скарлет.
- Що тебе турбує? 
- Якщо я пройшла Мерзлий шлях і стала повноправним мешканцем клану, то я можу шукати собі супутника життя, так? Але… хто ж буде поруч зі мною? Хто візьметься піклуватися за хворою дівчиною? Навіть в тому випадку, коли Сяйво само повинно направити моє кохання та подарувати супутника… Той супутник навряд чи зможе мене кохати…
- Ліро, - старша піднялася з гарячої кам’яної підлоги, накритої ковдрами, - ти не забувай про мене та про батька. – Скарлет стала поруч з меншою, обійняла її за плече. – І повір мені: в тебе ще стільки часу попереду. Ти знайдеш багатьох супутників життя. Їх буде так багато, що навіть доведеться обирати когось серед них. Сьогодні на святковій вечері в Великому домі всі очі молодих чоловіків будуть звернені до тебе. Ти не втрачай сил та віри. Коли батько бачить нас таких, він сам інколи втрачає сенс. Сама знаєш. 
- Мабуть, це заздрість, Скарлет, - тихо мовила Ліра. – Моя віра не така сильна, як всім здається. Я не можу спокійно спостерігати за тим, як мисливці, розвідники та воїни блукають за тобою в сподіваннях, що ти звернеш на них увагу. Мені ж доводиться з блідним обличчям ходити на площу та направляти мешканців клану по начертаному їм Білим Сяйвом шляху. 
- Ліро, - старша гладила сестру по спині, - навіть якщо вони блукають за мною, я віддаю серце тільки одному. І мені начхати на інших мисливців, розвідників чи воїнів. Мені не потрібна їхня увага. Від неї я не стаю тою, хто я є насправді. І ти це чудово знаєш. Ти просто не звертаєш уваги на тих чоловіків, які оточують тебе. Не один десяток дивиться на Майю Ліру Койт в надії, що вона, сіроока красуня, відвернеться на мить від Сяйва та зазирне їм у душу. Сподіваюся, ти розумієш, про що я кажу, сестро.
- Розумію. На сьогоднішньому святкуванні… - замислилася молодша. – Батько попередив, що всі заходи святкового вечору будуть виконані, не дивлячись на погоду. 
- А погода кепська, сестро. Вона стає гіршою з кожною годиною. Ти бачила, скільки снігу навалило? Відчула, як холодно стало? Тепер треба ще тепліше одягатися. Тим паче, сестро, тобі. Бо святковий вечір – традиційний вечір. І ніхто не має права порушувати традиції, як каже батько клану. Тому випий побільше терпкого напою, відпочинь та приготуйся як слід, добре? 
- Я налаштована пройти сьогоднішній іспит. Не знаю тільки, як до цього приготувалася хвороба, але я буду стояти до останнього. Не хотілось би, щоб молоді чоловіки відвернулися від мене. 
- Вірно, Ліро. – Скарлет поцілувала сестру в щоку. – Щось я не пам’ятаю, щоб на мій святковий вечір довелося мені готувати воїна пустотних личинок. Навіщо тобі це сказав батько? 
- Підношення Сяйву. Він знав, що ти не станеш робити будь-яке підношення, через відсутність віри в тобі. 
- Я пригадала. Він щось розповідав мені про подарунок Білому Сяйву, але я не стала його слухати. 
- Можливо, так краще, - Ліра ледве посміхнулася. 
- Що саме? 
- Відсутність в тобі віри до Сяйва. З тебе вийшла б дуже агресивна піклувальниця. Мешканці в тому випадку були б вимушені шукати собі іншого бога. 
- Ха, - усміхнулася Скарлет. Слабкість на мить відступила. – Вірно кажеш. - Старша повернулася до пічки, сіла на ковдру. – А де батько? Невже він відправився сьогодні в майстерню? 
- Ні, - бадьоро відповіла Ліра. Вони з сестрою підняли настрій одна одній. – Він казав, що піде у Великий дім розмовляти з батьком клану. Щось з приводу організації святкування.
- Давно він пішов? 
- Рано вранці. 
- І про що вони так довго можуть спілкуватися? Скоро ж обід. Можливо, він знову засів у Штоханів. Мабуть, налаштовує Айгера, що я все-таки не стану його супутницею. 
- Нічого гадати, Скарлет. 
Скарлет і самій вже набридло торкатися теми з Айгером Штоханом. Навіщо взагалі розмірковувати про це? Якщо Іон сьогодні зможе переконати батька в тому, що він гідний бути супутником старшої доньки Койта, тоді їй більше не доведеться слухати від батька про юнака-майстра. 
Зеленими очима дівчина хотіла провести по дому. Дивлячись на всі ці камінчики, Скарлет пригадувала щасливе дитинство, теплі літа, прохолодні зими, проведені в сімейному колі. З мамою, батьком, дідом, бабусями, сестрою. Біля стіни, під батьковою гвинтівкою, лежала її похідна сумка. Чому вона її вчора не розібрала? Та й сьогодні не було в неї бажання розкладати все по шафам та поличкам. Сьогодні ж свято. Завтра вранці. 
За вікном так дико завив вітер, що Скарлет відчула шкірою його злі дотики. Що взагалі відбувається з погодою? Ще ж занадто рано. Ще не час холодам приходити в Каїр. Вони повинні якийсь час затриматися у Східних Пустотах. Якщо так рано прийшла зима, тоді мисливцям буде важче виконувати свою роботу та забезпечувати домівку клану м’ясом. Більше виробничих об’ємів перепаде на парники та ферми личинок. Важче стане на вилазках розвідникам, хоч і легше буде знаходити сліди… Все буде впиратися в тепло. Адже ніхто не бажає замерзнути посеред Пустот. 
Якщо температура ззовні буде продовжувати знижатися, тоді батькові і решті хазяїнам доведеться поміркувати над утепленням домівок. А цей сніг… Раніше він так довго не йшов. Хотілось би, щоб він припинив свій наліт на землю, бо з такими темпами засипле Каїр так, що і жодного сліду не буде видно. Навіть Велику домівку, що стоїть на пагорбі, сховає під тонною білого шару.
- Про що мислиш? – глянувши на старшу, спитала Ліра.
- Турбує мене погода… - єдине, що встигла відповісти Скарлет. В домівку ввійшов батько. Він поглянув на старшу, але погляд не був розгніваним, як то було в дитинстві, коли дівчина щось коїла. – Мої вітання, батьку. – Старша підвелася, підійшла до Койта.
- Знаю, де ти була, Скарлет. Якщо сьогодні цей молодий чоловік не підійде до мене, я буду дуже злий на нього та забороню вам зустрічатися. – Хоч очі і були сповнені добра, але у голосі звучала погроза і надія на розуміння доньки. 
- Він обов’язково сьогодні підійде. – Не відводячи погляду, мовила Скарлет. – На святкуванні. Я би хотіла і раніше розповісти, тату…
- Не треба, Скарлет. Твоя мати також втекла не з тим, за кого бажали видати її батьки. Мені головне: зазирнути у вічі Іону та відшукати в них сили, які захищатимуть та вбережуть тебе, дівчинко. Адже іншого шансу у тебе вже і не буде, можливо. Доведеться тобі з ним все життя провести. І жодна традиція клану не передбачає вашої розлуки. Тільки якщо смерть розлучить вас, і ти ще будеш досить молода, щоб шукати собі іншого супутника. – Батько притиснув старшу до грудей, обійняв її велетенськими ручищами. – Більше нічого не кажи. Краще допоможи сестрі налаштуватися на важкий для неї вечір, добре?
- Так, тату. – Від цієї розмови, а точніше попередження Койта, Скарлет стало важкувато на серці. Вона відчула відповідальність за вибір, який змінить все її життя. Тому їй ще більше хотілося, щоб ввечері Іон підійшов до батька та поговорив з ним.
Наступні декілька годин сестри витратили на підготування до свята. Дійсно, це святкування було найважливішим днем не тільки для Ліри, а й для всіх мешканців домівки клану. В цьому році вона сьома юна особа, що пройшла Мерзлий шлях, але був один, який не зміг подолати його, бо з ним ніхто не визвався йти, щоб показати довіру клану. Той хлопець, сирота, був помічений в крадіжках провіанту. Тому йому довелося самому йти у Гідові гори. Можливо, і не згинув той, а пішов до іншого клану або став бродягою. Такі випадки траплялися досить рідко. Нікому немає бажання їх пригадувати.
Проходження Мерзлим шляхом вважається другим народженням людини, переродження її. Час, коли вона покидає дитинство; час, коли вона несе відповідальність за кожного в клані. Тому і вечір влаштовується такий, що словами неможливо передати його атмосферу. Збираються всі мешканці Каїру навколо Великого дому та виконують ряд традиційних обрядів, майже в кожному приймає участь новонароджений брат або сестра клану.
Скарлет допомогла Лірі приготувати воїна пустотних личинок. Як тільки підношення Сяйву було готове, сестри відправилися обирати наряд на вечір. Великого вибору в них не було. Ліра вирішила одягнути білі штани, сірий светр та шкіряний плащ. З взуття вона обрала високі чоботи, що колись належали її матері, Майї. Старша майже не відрізнялася у виборі одягу від Ліри: чорні штани, білий светр, світло-сірий шкіряний плащ. Так як у Скарлет ніжка була більша від сестри, то вона і не заперечувала, коли Ліра взяла Майїні чоботи. Старша обрала свої похідні шкіряні ботфорти. Вони були в ідеальному стані – Скарлет їх ще ні разу не одягнула. Їх подарував дівчині Іон.
Навіть батько прихорошився: підстриг бороду, вмив обличчя від слідів роботи у майстерні. Замість робочого фартуху він одягнув на себе темно-зелені штани, пояс з маленькими шипами, товстий чорний светр. З верхнього одягу він обрав шкіряну куртку, а поверх неї накинув темну, полосату шкіру дикої потвори, котру Скарлет вбила на першому полюванні. Вона плащем лягла на кремезні плечі майстра. 
Разом вони сіли та відвідали терпкого напою, насолоджувалися пряними ароматами лікувальної рідини. Тільки от рано ще було їм виходити на вулиці, де вже зібрався натовп в очікуванні молодої душі. Під сутінки вечірні, під завивання вітру та снігопад зібралися члени родини Койт біля пічки. 
- Знаю, - заговорив батько, - ви не дуже полюбляєте такі збори, дівчата. Але перед будь-якою важливою подією ми повинні згадувати всіх тих, хто був з нами та покинув через різні причини. Давайте зараз звернемо наші серцебиття до Майї, вашої люблячої мами, моєї коханої супутниці.
- Звернемо, - кивнула Ліра, взяла за руку Скарлет та батька. Старша теж взяла батькову долоню. – Я знаю, що Сяйво стало її новим домом. І в домівці Білого Сяйва її душа спостерігає за нами. Радіє, сумує, бажає нам вічного щастя та кохання. 
- Звернемо, - вторив Койт. Він міцно тримав руки доньок. – Колись вона обіцяла мені народити могутніх воїнів, неперевершених розвідників та слідопитів. Вона дотрималася свого слова. І зараз я дивлюся у сірі очі могутнього воїна віри та слова, у зелені очі неперевершеного мисливця та слідопита. 
- Звернемо, - невпевнено заговорила через якусь мить Скарлет. – Вона просила мене, щоб я зберегла віру в своєму серці, але я не змогла виконати її прохання. Вона просила мене, щоб я любила Сяйво, але і цього не дотрималася я. Я самостійно обрала свій шлях, не зважаючи на той маршрут, який накреслила мені матір. Але ніколи я не зраджу родину, не здамся та буду боротися до останнього, щоб вберегти близьких та рідних. 
- Я пишаюся вами дівчата. Радий, що у мене лишилися ви. Ну, тепер час вийти на вулицю та прийняти на себе увагу всіх мешканців Каїру. Ти готова, Ліро? 
- Нікуди діватися, тату. 
- Тоді ходімо. 
І відчинивши металеві двері, родина Койт вийшла на вузеньку вулицю Майстрів. Зацікавлений народ (в своїй більшості молоді чоловіки) вже чекали біля їхньої домівки. Всі дивилися на молодшу серед сестер, чиї сірі оченята ледве не злякано ковзали по збудженим обличчям. Її святковий наряд виділявся серед чорного одягу мешканців, її зачіска та макіяж, які допомагала зробити Скарлет, збивали з пантелику юні серця. 
Вулиці горіли. Ліхтарі на кожному стовпі були запалені. Від снігу вулиці прибрані, але білі кристали не припиняли експансію. Вони припадали на русе та чорне волосся сестер та батька. Всі тисяча сімдесят шість мешканців Каїру, не враховуючи малесеньких діточок, стояли на центральній площі, вулицях, чекали, поки на пагорб, по кам’яним ступеням, підійметься до Великого дому Майя Ліра Койт. Збуджені від святкового вечору люди співали різноманітні пісні, що були пов’язані з процвітанням домівки клану, здоров’ям кожного мешканця. Вони вигукували ім’я героїні, яка подолала Мерзлий шлях. 
На темно-сірому, закритому майже чорними хмарами небі, виднілися червоні плями від Сонця, яке ховалося за небокраєм. В далечині пишалися своєю величністю та білими піками Гідові гори. Довгі тіні лягали на Каїр, вони були передвісниками холодної ночі та часу Кривавого Льоду. Мешканці клану вийшли на Тонкий Лід, вони самі ще не знають про це. Скоро буде голод, скоро будуть гинути від холоду люди. Але сьогодні їм було не до цього. Сьогодні вони приймають в велику родину поповнення. 
Всю дорогу Скарлет видивлялася в натовпі Іона. Де ж він подівався? Чого ні разу не зайшов сьогодні? Чому вона досі не бачить його у натовпі? Можливо, він зараз десь чекає. Стоїть в очікуванні, поки вийдуть з Великого дому родина Койт та повідає всім, що Ліра стала однією з них. Чомусь у неї знову було неприємне відчуття. Як би то щось трапилося.
Нарешті вони дійшли до площі. Родина встала напроти кам’яної драбини. Послідовники Сяйва, що стояли поруч, читали молитви, благали у Білого Сяйва благословення для молодої дівчини. 
- Ходімо, донько, - зазираючи у сірі очі, говорив Койт. Він бачив в них хвилі страху та незнання перед шляхом, який чекає, поки Ліра ступить на нього. – Не бійся нічого. 
- Не боюся, - шепотіла менша серед його доньок. – Ходімо. 
Ступила на першу сходинку дівчина. Слідом за нею йшла Скарлет, а позаду – батько. Так вони підійшли до металевих дверей у Великий дім. Воїни, що стояли по обидві сторони, не сказавши ні слова, пропустили їх у хол. Батько клану сидів у центрі, біля печі. Праворуч від нього стояла матір клану, ліворуч – його старший син, який після старого займе місце володаря Каїру. У холі також знаходилися писці та вожаки майстрів, мисливців, воїнів, фермерів, каменярів та їх дружини. Стояли Величні піклувальники Сяйва, виспівували тихенько молитву.
- Майя Ліра Койт, - загримів голос батька клану, - предстань перед мешканцями клану, предстань перед ними та розповідь подаруй про Мерзлий шлях, що за плечима твоїми лишився. Предстань перед Сяйвом та його піклувальниками.
- Вожді, Величний піклувальник, батько та мати клану, - набравшись духу, голосно заговорила Ліра, - перед лицем могутнього Сяйва, Білого Сяйва, дівчина, ім’я якої Майя Ліра Койт, стає перед лицем правди та говорить голосом своїм. Той шлях був важким. Шлях від народження до становлення мешканцем Каїру був пройдений. Мерзлий шлях був подоланий. Було доказано, що я, Майя Ліра Койт, проявила силу і віру. Мешканці клану мають до мене довіру… 
Поки молодша серед Койт розповідала свою історію, нісся від крайніх дозорних веж посильний. Він ніс страшенні новини, загрозливі. Добіг до брами, воїни пропустили його, щоб той як можна швидше донісся до Великого дому та розповів батькові клану. Самі воїни призвали всіх дозорних всередину кам’яного частоколу, потім вибралися на стіни в очікуванні володаря клану. 
Посильний проривався крізь лікуючий натовп. Задихаючись, біг по ступеням. Воїни біля металевих дверей на мить затримали його, але потім впустили в хол. Він прорвався крізь писців та вождів, впав на підлогу, перериваючи мову Ліри:
- Батьку! – задихався посильний. – Батьку! Зі сходу до нас наближається якийсь невідомий натовп! Батьку!..
- Заспокойся, - заговорив вождь воїнів. – Що ти таке розповідаєш? 
- Я не знаю, хто вони, - нарешті відновив ритм посильний.
- Що скаже вождь розвідників? – звернувся вождь воїнів до свого товариша. – Чому нам нічого не відомо про цей натовп? 
- Дві групи розвідників не доповідали про своє повернення, - відповідав той. У холі почався гул десяти вождів. – Я вирішив, що то через свято вони…
- Наведіть тишу, будь ласка, - заспокоювала їх мати клану. – Дайте батькові поміркувати. Дайте старшому подумати. Це досить важко, поки ви тут сперечаєтесь.
Настала неймовірна тиша. Від неї Скарлет стало ще більше не по собі. Куди ділися дві групи розвідників? І чи був серед них Іон? Що за натовп? Чому саме зараз? Як себе почуває Ліра? Чому всі мовчать?
- Чому не розповіли про розвідників? – нарешті спитав батько у вождя розвідників. Питання було риторичне. – Ось що ми тепер маємо…
У Великий дім ввірвався ще один посильний. Він був з воїнів, які охороняють браму.
- Батьку! – твердий голос прорвався крізь натовп. Це був досвідчений воїн, що бачив не одну смерть, що врятував багатьох мешканців Каїру. Це був Аартур Дейрон – старший серед воїнів брами. – Батьку, до воріт наближається невелика група людей, яка відірвалася від орди. Один із них розмовляв на нашій мові. Казав, що він бажає вести розмову з батьком клану. 
- Чую тебе, Аартур, - мовив батько, підвівся, спираючись поглядом на родину Койт. – Ходімо, дізнаємось, що то за натовп такий йде. 
Батько клану пішов з Великого дому, направився до брами Каїру. Вожді, піклувальники Сяйва прослідували за ним. Скарлет, Ліра, батько Койт також були у тому числі. Старша йшла за ними, дивилася на злякані обличчя мешканців клану. Вони не знали, що коїться, але інтуїція підказувала їм, що назріває щось страшне, непідвладне їхньому розумінню. Адже нічого не загрожувало раніше їм, ніякі орди, ніякі дикі потвори не наближалися так близько до Каїру. І що тепер? Як їм перенести цю страшну новину? Що коїться там за стінами? Хто викликає на розмову батька клану? По людським масам прокотилася панічна хвиля, але вони не розходилися по домівкам. Вони знали, що батько клану щось вигадає, щось розповість їм. І тому люди чекали на площі перед Великим домом. 
Спогади про бродяг зі шрамами свіжою раною проїхалися по серцю Скарлет. Вона боялася, що могла бути правою щодо них. Душа холонула, бо серед тих розвідників, що не прийшли з вилазки, міг бути Іон. Невідомо, що зробили з ними ці дикуни.
Старша стала здійматися по кам’яним ступеням вежі біля брами, які ведуть прямісінько на стіну частоколу. Від зелених очей відбивалися іскри тисячі вогнів. Світлячки заполонили всю видиму територію навколо Каїру. Силуети невідомих людей, що стоять в очікуванні. Вона запримітила якийсь невідомий транспортний засіб, що рухався до них: коляска з двома металевими колесами була прикріплена до двигуна. У колясці було троє людей, одягнутих у металевий одяг зі шкірами тварин за спинами.  Непримітний чоловік у ганчір’ї стояв неподалік від воріт. Схоже, це він визивав батька клану. На головах металевих людей були шоломи з черепів диких потвор. Вони спинилися за двадцять кроків від брами, біля пустої стоянки караванів. Останні торгаші поїхали сьогодні вранці. Їм дуже пощастило.
Двоє вийшло з коляски, лишився лише той, хто керував нею. Майже не відходячи від свого транспорту, заговорив один із них на якійсь невідомій для мешканців клану мові. Він говорив недовго. Відповіді зі стіни ніякої не пролунало.
- Аартур, - звернувся до воїна батько клану, - на цій мові він з тобою говорив?
- Ні, батьку. Не він зі мною розмовляв. Он той чоловік, - показав Аартур на худющого в ганчір’ї. – Він на нашій розмовляв.
Після декількох секунд мовчання та пильного спостереження воїни у металевому одязі штовхнули чоловіка у ганчір’ї та кинули його біля самих воріт Каїру. Вони щось загрозливо крикнули йому. Через секунду заговорив той:
- Слухайте, - почав голосно кричати чоловік. – Слухайте, мешканці клану. Через вашу слабкість та нерозуміння мови агунійців, я буду говорити від імені їхніх лідерів. Великий похід незламного народу розпочався далеко на сході. Їм довелося подолати море Мороку, їм довелося подолати Темні скелі, Скарганові степи, що усіяні снігом та охоплені морозом. Холод став для них найлютішим ворогом, який змусив їх продовжувати похід все далі захід. І кожний народ, що вони зустріли, прийняли їх за гостей, а потім приєдналися до агунійців, бо їх сила безмежна, військо незламне, воля кам’яна. Були і ті, яких довелося силою змусити прийняти їхню віру, але ні в кого не було іншого вибору. Прийміть і ви, мешканці Каїру їх як гостей, і тоді агунійці стануть вашими друзями. Прийміть їх як ворогів, і тоді ви відчуєте на собі дихання смерті. В знак доброї волі вони передають вам подарунок, - чоловік обернувся до воїнів у металевому одязі, сказав щось на агунійському. 
Вони подали сигнал ліхтарем з коляски, на якій приїхали. Батько клану та вожді уважно спостерігали за всім, що відбувається перед брамою. Одне їм було ясно зі сказаного: до них прийшла загроза. За командою воїнів до коляски приїхала крита повозка, прикріплена до трішки більшого двигуна, за яким сидів водій. З повозки повиходили один за одним розвідники клану. Їх погнали до брами агунійці. 
- Це дар від лідерів, - заговорив знову чоловік. – Він зроблений в незалежності від вашого вибору: зробити гістьми вільний народ чи ворогами. Прийміть їх. 
- Батьку, - звернувся Аартур, - впускати розвідників? 
- Впустіть їх та зачиніть за ними браму. Міцно закрийте ворота. Розвідників, - говорив батько до вождя розвідників, - опитайте. Дізнайтеся, що з ними робили, про що питали. Що агунійці дізналися.
- Як вчинимо з їхньою пропозицією? – запитав вождь воїнів. – Вони не стануть нам друзями, якщо ми їх просто так пропустимо у домівку клану, батьку.
- Знаю я це. І я скажу їм нашу відповідь. – Батько вдихнув в повну грудь, набрався невиданої сили. – Скажи своїм лідерам, - мовою він звертався до посланця, - що народ Каїру не стане приймати вас гістьми чи друзями. Ви прийшли сюди з військом, взяли нашу домівку в кільце. Такими діяннями ви заслуговуєте лише зневаги нашої. Тому передай своїм лідерам, що ми будемо чекати за стінами, ховатися від лютого холоду зими. Скажи їм, що військо не витримає морозів, їм доведеться шукати їжу та воду в іншому місці. Краще вертайтеся назад у Пустоти та не загрожуйте клану Каїр. 
- Хай буде так, - поклонився посланець у ганчір’ї. – Я передам кожне ваше слово лідерам. Маю попередити, що це був перший та останній раз, коли агунійці посилають до вас людей на розмову. Ваші стіни візьмуть силою. Готуйтеся. Нехай ваші мужі попрощаються з жінками та дітьми. Вранці воїни вільного народу візьмуть своє. 
Він повернувся до людей, закутаних в металевий одяг. Щось передав їм на агунійській. Воїн, що стояв попереду голосно крикнув на своїй мові, розвернувся та пішов до коляски. Слідом за ним поплівся чоловік у ганчір’ї та другий воїн. Коляска і фургон розвернулися та поїхали до світлячків, що засіли серед засніжених пагорбів навколо Каїру. 
В цей час полонені розвідники, яких передали додому, пройшли через відкриті ворота. Скарлет спустилася зі стіни в пошуках того-самого. Іон стояв серед них. Обличчя було побите, одяг порваний, а руки порізані. Дівчина підбігла до нього та обійняла в сподіванні, що так йому хоч трішки стане легше.
- Що вони з тобою робили? – ледве дихала від переляку Скарлет.
- Нічого страшного, - шепотів Іон, обійнявши кохану. – Нічого страшного. 
- У тебе страшенний вигляд…
- Найстрашніше було, Скарлет, усвідомлювати, що я більше не побачу тебе. Але все минуло, ті люди відпустили нас. Тепер я знову нічого не боюся.
Інших розвідників зустріли родини, супутники життя, діти. Їх накрила хвиля нерозуміння. Адже їм не було відомо, що трапилося з їхніми чоловіками, жінками, батьками. Вони обіймали їх та раділи, що ті повернулися від страшної небезпеки. Вождь розвідників особисто перевірив, що повернулися всі, стояв та заспокоював родини. 
Вождь воїнів передав Аартуру, щоб той організував посилене чергування на стінах, посилив дозор та охорону брами. Після декількох хвилин мовчання та розмірковування батько клану зібрав всіх вождів. Саме зараз вони будуть вести раду посеред площі, і кожний мешканець клану буде їх слухати та готуватися до того, що скаже їм володар. За батьком пішов Койт та Ліра, яка, вдивляючись на вогонь велетенської орди, що почала будувати табір, розуміла, що все – це час Кривавого Льоду, і тільки Біле Сяйво зможе допомогти їм. 
Койт підійшов до Скарлет. Вона стояла з Іоном перед воротами та обіймала його з усієї сили. Батько підійшов ближче, зазирнув у безстрашні очі молодого розвідника. Його старша донька схвильовано заговорила:
- Що нам робити, тату?
- Зараз батько клану збирає раду на площі. Нам треба йти туди та слухати його. Неодмінно він забажає почути від кожного розвідника, що вони бачили та чули у таборі ворога. – Койт поклав здоровенну долоню на плече Іона. – Бачу я, що страху в тобі немає. Тому і ввіряю я тобі старшу доньку. Захисти її, щоб сьогодні чи у будь-який інший день не трапилося. Зрозумів мене Сабріан Іон Гвієн?
- Я зрозумів вас, - кивнув розвідник. 
- Добре, чоловіче, - вираз обличчя Койта був таким серйозним, що вселяв у Іона мужність, а у Скарлет спокій. Вони ніби бачили по його очам майбутнє Каїру, котре було світлим та щасливим. – Ходімо на площу, - лунав басистий голос. – Батько клану знає, що треба робити. 
Вони (Койт, Скарлет, Ліра та Іон) йшли серед останніх. Все населення Каїру скопилося навколо площі, де стояв батько клану, а навколо нього вожді та Величний піклувальник Білого Сяйва. Люди мовчали в очікуванні слова володаря. І він подарував їм свої думки:
- Нехай вийдуть розвідники, що потрапили у полон агунійцям. – Ті чоловіки та жінки вийшли з натовпу та підійшли до батька клану. – Розкажіть мені, що бачили, що чули? Що говорили вам ті люди та чого вимагали? 
- Батьку клану, - з розвідників вийшов маленького зросту чоловік, худий, непримітний, але голос у нього був потужний, чоловічий, - мою групу схопили вранці. Нас зв’язали, били, а потім відвели у табір, де з нами ніхто не розмовляв довгий час. Після того, як сонце пройшло півшляху, до нас принесли другу групу розвідників. Тоді з нами вперше заговорили, але ми не розуміли їхньої мови. Тоді вони привели якусь жінку, яка знала нашу мову. Вона нам і пояснила, що то є Велика агунійська орда, а ми знаходимося у Рухомому таборі – домівці багатьох тисяч з їхнього народу. Вони вже тоді знали, де знаходиться Каїр, як до нього дійти. Єдине, для чого ми потрібні були їм, - знак доброї волі лідерів орди. – Розвідник перевів дихання, приготувався говорити далі. – Нам розповіли, що агунійці пройшли довгий шлях від невідомих земель, що знаходяться за Мертвим морем. Вони його називають морем Мороку. Вони дійшли до нас від самого краю Східних Пустот. – Батько клану уважно слухав, розмірковував над кожним словом. Оцінював рівень загрози. – Агунійці покорили багато кланів, про які ми навіть не знали. Тепер їх шлях зупинився перед нашими воротами. І вони будуть битися, бо їм потрібна наша їжа, одяг, зброя. Їм потрібні жінки, щоб ті займалися господарством та дарували їм дітей. Їм потрібні наші діти, щоб тих виховати та зробити з них воїнів-агунійців. Чоловіки їм не потрібні. Вони вбивають їх всіх, не зважаючи на те, чи спроможній чоловік тримати зброю в руках. 
- Ти кажеш, вони подарували вам свободу, наче знак доброї волі? – недовірливо питався вождь воїнів. – Чи можливо, у них була інша причина? 
- Ні, вождю, - відмахнув розвідник. – По словам тієї жінки: агунійці – воїни, які б’ютьсяу чесному бою. Вони звикли мірятися силами зі своїми ворогами. Тому і відпустили нас, щоб ми теж стали на захист домівки клану. Посланець говорив правду: вранці вони будуть співати пісні та готуватися до битви і виступлять всім військом на наші кам’яні стіни.
- Я почув твої слова, Гармаре, - донісся до всіх голос батька клану. – Народе Каїру, - звертався від до слухачів, - ви чули, що загрожує нам. Нічого подібного ще не відбувалося за час життя клану Каїр. Були випадки, коли дикі потвори тримали нас за стінами, чекали, поки ми здамося. Були часи, коли зустрічалися ми в бою з іншими кланами. Але ніколи не траплялося, щоб таке велетенське військо оточувало домівку клану. Вони не стали би нашими друзями, якби ми їх пустили добровільно. Вони не стали би тоді лишати нас в спокої і не відправилися би собі далі у подорож по Пустотам. Я знайомий з історією людей до Древньої війни. І вона повторюється. Їхня орда буде поглинати поселення за поселенням, поки не залишиться вільних людей, або не зустрінуть вони більш сильного супротивника. Більшість з вас бачила, що не перелічити їхнє військо, а тому і встигли зрозуміти, який чекає на нас бій. Але ми будемо захищати наші стіни та наші домівки, поки не випустить з рук останній воїн рушницю. Будемо боротися, бо над нами Біле Сяйво, що захищає від Тонкого Льоду та часу Кривавого Льоду. Саме такий настав зараз час . Вони прийшли зі сходу, будують табір, готуються до бою. Тому і я говорю вам: приготуйтеся до бою. Вожді, - батько повернувся до них, але говорити голосно не припинив, - приготуйте всі засоби, які захистять Каїр. Майстри, приготуйте мисливські пастки. Розвідники, прощупайте вночі слабкі міста ворога та спостерігайте, щоб їхні люди не підкрадалися до нас. Воїни та мисливці, готуйтеся до захисту стін. Піклувальники Сяйва, зберіть всіх дітей, старих та хворих. Збережіть їхні життя за стінами домівки Сяйва. – Своїми словами батько клану вселив в людей впевненість та надію. Тепер вони знали чим займатися, знали, що ніхто не буде здавати місто. Їм було відомо, за що вони будуть боротися та з ким. – Нехай Біле Сяйво захистить вас і вдень і вночі, мешканці Каїру. 
Вожді прийнялися віддавати накази, готуватися до завтрашнього бою. Люди налаштовувалися на важкий двобій. На вулицях горіли вогні. Майстри підготовлювали до дії різноманітні пастки, які вони будували для полювання на диких потвор з Пустот. Воїни та мисливці збирали зброю та набої, каменярі своїм ремеслом посилювали оборону, піклувальники сяйва ходили із дому в дім та відводили дітей і старих до домівки Сяйва. Розвідники (ті, що були в Каїрі, а не повернулися з полону, крім Іону) відправилися за стіну дивитися за ворогом та його діями. 
Те, що бачив батько клану зі стіни, лише голова Великої агунійської орди. Решта ще тільки підтягувалася до основного табору. А ті, кого бачили Скарлет та розвідники, були мисливцями, які йшли попереду та шукали здобич і поселення, що можна було б захопити. Дивним для всіх вождів та батька клану здалося те, що вони раніше нічого не чули про агунійців. Велетенська орда підійшла до домівки клану, і тільки дозорні на вежах помітили її. Ні караван, ні мисливці та розвідники інших кланів, ніхто. У батька клану склалося відчуття, що вони лишилися одні посеред велетенського моря снігу. 
Ніч їх чекала довга. Така ясна вона була, освітлена вогнями Каїру, що зрівнялася з днем. Підготовчі роботи були виконані під самий ранок. Тоді настала голодна тиша, яка бажала зжерти їхні голоси, тоді настала важка тиша, яка тиснула на їхні думки. В смертельній тиші воїни, розвідники і мисливці, які стояли на стінах, чули гомін та шум з табору агунійців.