II. 1. Шлях Життя.

Для неї сніг був чудом. Хоч він і пішов вперше за її життя, та вже встиг прирівнятися до джерела Білого Сяйва, що оточує все живе. Він загрозливо лежить собі на гострих скелях, нагадує, що він – небезпека, що його обійми смертельні. Але в ту саму мить він захищає клан від гострих скель. Під його товстим шаром вони не сіють смерть, ховаються, чекають, коли настане час Кривавого Льоду. 
І все рівно вона не забуває, що для неї сніг – чудо. Не тільки в образі безстрашного, мовчазного бога, який забезпечує їх водою. Він їй подобався, бо, дивлячись на біле полотно, вона бажала жити далі, досліджувати. Сніг буде вічним товаришем для неї. 
І на шляху своєму, на Мерзлому шляху, лише він супроводжував її. Захищав, оберігав. Мерзлий шлях був позаду, Тонкий Лід не зміг погубити її. Час вертатися у родину, стати перед батьком клану, розповісти про подорож крізь сотню кілометрів. Час вертатися додому.

Знов пішов сніг. З сірого небокраю, закритого блідими хмарами, падав пухнастий, холодний сніг. Ледве помітна стежка, протоптана між скелями, повільно засипалася білим шаром. 
- О, Біле Сяйво, - прошепотіла дівчина, що йшла стежкою. – Знов пішов сніг, знову накриє скелі, захистить нас від Кривавого Льоду. Біле Сяйво. Сестро, хіба не диво трапилось? 
- Диво трапилось, що наша дорога була спокійною, - відповідала на запитання її супутниця, яка йшла попереду. – Оце справжнє диво. А те, що сніг випав, це не більше природного явлення. 
- Вибач, Скарлет, - радість сестри притихла, здивування зникло через байдужість близької людини. – Нехай направить тебе Біле Сяйво, захистить від Тонкого Льоду.
- Припини. Сама знаєш, як мені стає погано від постійного нагадування про Біле Сяйво та його безмежну святість. Я рада, що ми майже дійшли додому, що ти скоро станеш перед батьком клану та розповіси про важкий перехід через Морозний шлях. 
- Ти радієш лише матеріальному. Не треба забувати і про духовне. – Скарлет обернулася, на її білому байдужому обличчі не було присутнє бажання, яке б мотивувало на продовження діалогу. Вона втомилася. Вона хвилювалася за сестру та її безпеку під час подорожі. І їй ніяк не хотілося зараз базікати про Біле Сяйво. – Добре, Скарлет. Я помовчу.
За їхніми спинами величалися гірські хребти, піки яких були вічно-білими. Клани вірили, що саме там бере початок Сяйво. Воно відображувалося в серці та очах кожного, воно ставало або Білим, або Темним. Мерзлий шлях (Морозний шлях) – не назва дороги, не найменування маршруту або подорожі. Це великий іспит, що проходить кожне дитя клану, намагаючись довести свою силу, віру, показати, що клан їй довіряє. Скарлет була інтерпретацією довіри до юної дівчини, віра ні разу не покинула її фортецю духу, сил вистачило, щоб стерпіти страшенні та небезпечні підступи. 
Сірі очі дивилися з болем на мертві дерева, що проросли колись на підніжжі гір. Скелі, немов ікла дикого звіра, стирчали з сухої, мертвої землі. Інколи стежка перетворювалася у сходи, вирізані у скельній породі, потім знову непомітно порівнювалася з ґрунтом. Валуни та кратери розбавляли сіру місцевість, вони підкреслювали ті неймовірно тяжкі рани, нанесені колись Землі. 
Стежка плавно повертала праворуч. Вона ковзала над пологими скелями. Праворуч були сухі пні, розірвані від вибухів пагорби; ліворуч - погрожувала їм прірва з височенними стовбурами, створеними з попелу старовинного світу. 
А сніг все йшов і йшов. Він налягав все більшими і більшими купами на стежку та сіре оточення. Окрас землі ставав ще більш неприємним для Скарлет, але її менша сестра тільки із задоволенням оцінювала дарунок Білого Сяйва. Не було більш приємного в Мерзлому шляху для неї, як повернення додому під супровід сніжинок. Вона вже уявляла, як припаде на кланову домівку білий-білий дар. 
Ось мандри і вивели їх з гірських долонь у Сірий ліс. Тут навколо клубились тіні забутих привидів, сморід древнього. Дерева. Вони начебто були кремезними, могутніми, сильними, але всередині нічого не мали. Вони пусті, крихкі, сухі. Валяться від одних лише думок.
Хоч привал був декілька годин тому, але Скарлет бачила, що її молодшій сестрі потрібен відпочинок. Шлях розпочали сестри давно, рано вранці. І за цей проміжок часу цей привал буде третім. Вона чула, як та важко дихала позаду. Помітивши оком купу валунів, яка зібралася поміж повалених стовбурів, вона звернулася до молодшої:
- Відпочинемо? Ліро? 
- Так, Скарлет, - хрипіла їй у відповідь сестра, - відпочинемо. 
Насип валунів утворював невеличку щілину, схожу на печеру. Першою ввійшла старша, щоб переконатися, що там безпечно, що там на них не чекає якась дика, страшенна потвора. Так воно і було – тихо, спокійно, відчувався природній затишок. Печера була маленька, пустенька. Вгорі свистів вітер, під ногами шуміла щебінь, яка невдоволено бурчала від поступів Скарлет та Ліри. 
Скарлет зняла з правого плеча гвинтівку, що їй віддав батько. Зі спини вона скинула похідну сумку, в ній були всі їхні речі, кинула її на холодні камінчики. З одної з кишень сумки вона дістала біонічний світильник, поставила його на середніх розмірів камінь, ввімкнула. Срібне світло охопило печерку. Далі з сумки вона дістала спальний мішок. Скарлет поклала його змотаним поруч зі світильником.
- Сідай, - кивнула вона Лірі на мішок. – Відпочивай. Я накип’ячу води, зроблю терпкого напою, добре? 
- Добре, сестро, добре. Благо Білому Сяйву, що по Мерзлому шляху зі мною пішла ти, а не хтось інший з клану. – Ліра задивилася на старшу сестру сірими очима. – Ніхто б інший не став за мене піклуватися.
- Мабуть, - Скарлет вийняла з сумки пристрій, який вона відшукала в руїнах здоровенного міста. Точного призначення вона не знала, але якщо його налаштувати на повну потужність, то він нагрівався так, що на ньому можна було за декілька хвилин закип’ятити воду. – Ти, якщо на це дивитися очами логіки, не повинна йти Морозним шляхом. 
Ліра у відповідь промовчала. Вона покашляла, прикрила обличчя шарфом. Очей від сестри дівчина не відводила. Скарлет ввімкнула пристрій та поклала його на щебінь, якісь дивні лампочки замерехтіли темно-зеленим, він видавав монотонне гудіння та час від часу пікав. Пласка поверхня без жодної кнопки вкрилася червоними плямами. Старша сестра поставила невеличку каструльку на пристрій, залила туди води зі шкіряної фляги.
Її молодша сестра, Ліра,чимось хворіла. Сама Скарлет не розумілася в медицині, але хвороба була пов’язана з легенями. Їй важко було дихати, великі навантаження на організм доводили до того, що Ліра ледве не задихалася, кашляла. Тому їй доводилося пити по декілька разів на день терпкий напій, що дала їм матір клану. 
Сама суть проходження Морозного шляху хворою, слабою дівчиною буда безглуздою для Скарлет. Але так того вимагали традиції клану. Кожен, хто досягнув другого десятку, має пройти через гори, піднятися на вершину та лишити свій слід на Камені Сяйва. Друга людина йде з молодою не просто, щоб показати, що у неї є довіра. Вона свідок того, що людина пройшла Морозним шляхом та лишила по собі слід. 
Так, Ліра докаже всім, що вона сильна, але хвороба не виліковується. Принаймні, так каже матір клану. Ліра завжди буде хворіти, і кланові вона нічим не зможе допомагати. Не зможе полювати, будувати, виконувати важку роботу. Навіть у парниках, де вирощують овочі, де робота зовсім неважка, Ліра виснажується. Навіть пройшовши Морозний шлях, молодша сестра не стане повноцінним членом клану.
Та хіба ж вона винна в тому, якою народилася? В чому її провина? Але Ліра не здається, вона вірить, посвятила життя Білому Сяйву. Батько клану каже, що їй відшукається місце серед піклувальників Сяйва. На це і сподівається Скарлет. Що її менша буде дарувати людям надію, присвячувати їм мудрі слова Сяйва. 
Вода закипіла. Прозорі бульбашки лопалися, шуміли. Скарлет закинула у каструльку жменьку трав. Аромат дивний та заспокійливий через декілька мить заполонив печерку. Цей аромат одразу нагадав дівчатам про рідну домівку, в якій чекає на них батько. Він хвилюється і за старшу, що сильна духом, розумом та тілом, і за меншу, що надією на краще життя сповнена. 
- Тримай, - Скарлет залила напій у металеву кружку. Ліра охопила її двома руками, які були сховані під рукавицями. – Тільки обережно. Дуже гарячий.
- Дякую. – Менша повільно вдихала пари з кружки. Їй ставало легше від кожного вдиху та видиху. – Я здогадуюся, чому ти так хвилюєшся за мене, Скарлет. 
- Чому? – Старша і собі налила терпкого напою. Вдихнула пари. 
- Бо ти бажаєш довести всім у клані, що я – сильна. Що я зможу впоратися з будь-якою проблемою. Я правильно думаю? 
- Якщо і так, то мені все рівно ніхто не повірить, Ліро. До того ж всі знають, що без допомоги ти не пройшла би Мерзлий шлях. Вибач за таку правду, але я пішла з тобою, щоб ти змогла повернутися додому. Щоб батько не впав у відчай, не закрився у собі. 
- Все рівно дякую, Скарлет. Нехай все не так, як я сподівалася. – Молодша потягнула перший ковток. – Люди будуть знати, що я пройшла Мерзлий шлях, що я рівня їм. Навіть в тому випадку, якщо всі труднощі ти допомогла мені пройти. 
- Воно так і буде, Ліро. Тільки от прийди якась біда у домівку клану, ти чим допоможеш? Проповідями про Біле Сяйво? 
- Тільки воно і захистить від часу Кривавого Льоду. Скарлет, звідкіля в тобі стільки негативного? Чому ти завжди думаєш про погане? 
- Бо якщо звикнеш до приємного, то невдача тобі нанесе смертельний удар. Але якщо завжди тримати себе серед негативного та поганого, тоді чергова невдача буде здаватися тобі лише слабким поривом вітру, розумієш? Я завжди готова до чогось поганого. І ця готовність повільно виштовхнула будь-які думки про Біле Сяйво, бо воно нічим не допоможе мені. Можливо, тим, кому в домівці клану не вистачає сил та духу, слова піклувальників Сяйва приносять необхідну для них позитивну нотку в житті. Але кожен із воїнів, мисливців, розвідників, які полюють та захищають мешканців, знає, що Біле Сяйво в бою не допоможе. 
- Не буду з тобою сперечатися, сестро. Нашим відношенням це ніяк не допоможе. 
- Вірно кажеш, Ліро. Допиваємо терпкий напій, відпочинемо деякий час. Сірий ліс вже майже скінчився, а там, дивись, рукою подати до домівки клану, до Каїру. 
Як тільки терпкий напій в обох кружках скінчився, Скарлет впевнилася, що пристрій охолонув, сховала його у похідну сумку, сховала в неї каструльку, кружки і біонічний світильник. Ліра піднялася, потягнулася, вдихнула приємний аромат, котрий все ще не вивітрився з печери холодними вітрами. Старша сестра склала і мішок у сумку. Вони були готові продовжувати мандри. 
З похмурої печерки у старий Сірий ліс. Скарлет обдивилася місцевість. Начебто, все було тихо та спокійно. Ніхто за весь час Морозного шляху не порушив їхнього спокою. Здавалось би, всі дикі потвори, ворожо налаштовані клани відчували, що Лірі і так важко, тому не втручалися в їхні справи. 
Вони повернулися на стежку та продовжили маршрут, накреслений тисячею. А сніг все йшов і йшов. Падав, кружляв над ними. Припадав приємними дотиками до одягу мандрівниць. Він залишався на невеличку мить, сидів на їхніх шкіряних плащах, а потім плив далі, мостився на темний, холодний ґрунт.
Ось і Сірий ліс скінчився. Позаду лишилися кремезні, пустотілі стовбури. Але їхні менші брати не покидали Скарлет та Ліру. Поруч з ними гіллям крихким та сухим лежали малі дерева. Вони присипали каміння, розриви від вибухів Древньої війни, рви та кратери. 
Тропа зникла у старої побитої дороги з бетонних плит. Тепер по ній буде продовжуватися шлях дівчат. Дорога була майже пуста. Лише інколи зустрічалися побиті часом купи металобрухту. Хтось з клану називає їх карами, транспортними засобами, якими люди користувалися до Древньої війни. Ні принципу їхньої роботи, ні, взагалі, сенсу існування цих “карів” Скарлет зовсім не розуміла. Адже будь-яку дистанцію можна подолати своїми ногами. 
- Як себе почуваєш? – поцікавилася старша сестра, коли дорога почала здійматися вгору по невеличкому пагорбу.
- Все добре, Скарлет. Все нормально. Мені стає все краще від думки, що Каїр вже поруч. Ти пам’ятаєш ті історії, котрі нам розповідав батько клану, про ті літаючі машини, на яких люди літали до домівок? 
- Пам’ятаю, Ліро.
- Нащо вони тоді будували ці дороги, якщо усюди літали? Нащо було правити на землі, якщо вони володіли небом? Краще б залишили землю Білому Сяйву, щоб він залікував її за ними. 
- Я не знаю, нащо вони будь-що будували у цьому світі. Краще б нічого не чіпали. Мабуть, десь за відповідями на твої питання, Ліро, криється сенс Древньої війни. Як би ми зараз не гадали, всі дії тих людей привели до того, що ми маємо зараз. До всіх цих розвалин, металевих карів, побитих доріг. До Сірого лісу, котрий колись був зеленим, як і кожна рослинка у наших парниках. Земля вкрита ранами, розривами. І нам її вже не залікувати, Ліро. Ми тільки те і зможемо, що продовжувати своє виживання на її понівеченому тілі. 
- Виживати… Декому важче від інших виживати.
Нарешті дорога змінила нахил. Вона знову була рівною. Попереду був старезний міст, що висів над іншою дорогою. Він ледве витримував натиск часу, але все ще стояв та нагадував про могутніх людей-будівельників, що жили до Древньої війни. В центрі зіяла страшенна діра. Довелося Скарлет та Лірі йти по краю. Вже на середині шляху старша відчула щось неприємне. Щось загрозливе висіло над ними. Сніг та вітер, які обіймали їх, лише посилювали це відчуття. 
Інтуїція не збрехала Скарлет. Праворуч пролунав постріл. Глухий, далеко від них. Сестри одразу впали на холодний бетонний міст, присипаний снігом. Куля пролетіла десь над ними. 
Через секунду Скарлет поклала батькову гвинтівку на бетон, зняла похідну сумку. Крізь потрісканий оптичний приціл вона проглядала дорогу, що йшла під міст. Пролунав ще один постріл. Куля вбилася в перила поруч зі Скарлет.
- Ліро! – крикнула старша. – Ховайся за тим каром і не висовуйся! Швиденько!
В ту мить, коли Ліра сховалася, пролунав ще один постріл. Скарлет приблизно зрозуміла, в якому напрямку ховається стрілок. Крізь оптичний приціл вона бачила невідомий силует, який ховався за карами, перебігав, зменшував дистанцію між ним та сестрами. Напевно, нападник вирішив, що вони звичайні мандрівники, які ходять між домівками кланів. Вирішив, вони легка здобич. Але це не так…
Скарлет націлилася, вдихнула. Натиснула на спусковий гачок. За лічені наносекунди спрацювали пневматичні механізми, штовхнули сталеву кулю, і вона покинула дульний канал. Старша сестра почула знайомий звук пневматики. Постріл був майже безшумним. Дівчина влучила в нападника саме в той момент, коли він перебігав від однієї купи металобрухту до іншої. Силует незнайомця повалився на дорогу. 
- Ліро! – знову закричала старша. – Ліро, чекай на мене! Не вилазь звідтіля! 
Менша мовчала, притиснувши голову до засніженого бетону. Скарлет піднялася, пробіглася до іншого краю, спустилася по пагорбу до дороги. Вона була в двадцяти кроків від нападника, котрий лежав, не рухаючись. 
Ще ближче. Ще декілька кроків. Скарлет нахилилася до тіла, глянула у скляні очі. Чоловік з бродяг, які живляться мандрівниками. Брудне обличчя, шрами на підборідді, лобі, щоках. Вони якось дивно усипали його лице. Сам він був одягнений у якесь лахміття, і його було дуже багато. Древня гвинтівка лежала неподалік, а в правій руці був стиснутий зазубрений ніж. 
- Дивина, - говорила під ніс дівчина. – Порохова зброя. Де ж ти її дістав? Де патрони відшукав? Тепер мені зрозуміло, чому ти побіг з ножем на нас. Пощастило, що зміг зробити хоча б декілька пострілів. 
Скарлет почула тихесенькі, невпевнені кроки позаду. Навряд чи вони належали  напарнику бродяги. Старша навіть голови не повернула:
- Я ж просила тебе: не вилазь зі схованки. Ліро, чому ти мене не слухаєш?
- Злякалася за тебе, сестро. Стало так тихо, і тебе немає вже декілька хвилин. Хотіла впевнитися, що з тобою все гаразд. 
Старша досі не повертала голови. Не зважаючи уваги, вона прийнялася перевіряти кармани бродяги. Скарлет підозрювала, що його схованка повинна бути десь неподалік. Там всі його пожитки, але шукати їх старша сестра не бажала – марна трата часу. Вкрай рідко у бродяг може бути щось цінне для клану. 
- Хто він? – розірвала думки старшої Ліра. – Чому напав на нас? 
- Ти ж, нібито, вже доросла, Ліро, - пасивно відповідала Скарлет. Вона підвелася, схопивши старинну гвинтівку. – Це бродяга або ківарський мисливець. Друге мені здається менш вірогідним. Бо вони не ходять поодинці. Чому напав? Їсти хочеться. Холодно. Такі відлюдники майже не слухають розум. Вони майже дикі, не відрізняються від потвор.
- Ти щось відчула, коли пристрелила його? 
- Що це за розпитування? – невдоволено хмикнула Скарлет. – Ти мене звинувачуєш, Ліро? – Старша підійшла до молодшої і глянула в її сірі очі. В них панувала дитяча невинність. – Скажи, ти мене звинувачуєш? 
- Адже його можна було не вбивати, - тихо мовила Ліра. – З ним можна було домовитися. 
- Ти, мабуть, не чула постріли, так? Він стріляв у нас. А цим ножем, - Скарлет ткнула рукою на зазубрене лезо, - перерізав би нам горлянки. В кого ти така наївна? Ходімо. Дивись, ще можуть наші речі вкрасти, поки ми тут обмінюємося пустими словами. 
Старша розвернулася та направилася до мосту. Ліра ще якихось п’ять секунд дивилася на обличчя бродяги, що було вкрите дивними шрамами. Їй все рівно не вірилося, що Біле Сяйво дозволило би цьому чоловіку нанести їм шкоди, не вірилося. Вона все ще вважала, що з ним можна було домовитися, дати йому їжі, розповісти про Каїр, провести до домівки клану, показати, як живуть нормальні люди. Цьому відлюднику можна було дати шанс, а не пристрілювати його як ту дику потвору. Злість та агресія по відношенню до кожного на планеті від Скарлет їй здавалася невиправданою. Хоча… якщо то була воля Білого Сяйва… Сестра зробила це по його волі. 
Настільки Скарлет була зла на Ліру, що навіть ні разу не обернулася на шляху до мосту. Не обернулася на пагорбі. Вже біля самої сумки, коли закинула її за спину, старша глянула на молодшу, котра повільно ступала по побитому бетону:
- Не ображайся на мене, Ліро, але інакше ми не могли вчинити. – Скарлет закинула на ліве плече гвинтівку бродяги, на праве – батькову. – Біле Сяйво не допомогло нам, якщо я би не зробила той постріл. Тоді б ні наш батько, ні батько клану нас не побачили би більше. 
- Я вже мовчу, сестро. Немає вже сенсу обмірковувати події, що вже трапилися. Я поважаю твій вибір, бо він був дарований тобі Білим Сяйвом. Якщо воно так бажало, то цей чоловік не заслуговував на життя. 
- Забагато тлумачень у Білого Сяйва. Щойно воно тобі каже, що ми могли б не вбивати бродягу, а тепер, що на то була воля його. Не поясниш, що воно говорить тобі? 
- Припини насміхатися над Сяйвом, сестро. Воно бажає лише одного – безпеки для тих, хто його шанує. Тобі цього не зрозуміти, бо ти давно втратила віру в нього. Віру, якої тобі не вистачає. 
- І як ти вважаєш, Ліро, чому я втратила віру? Правильна відповідь на самому видному місці: мама померла, а Біле Сяйво не допомогло. Навіть не збиралося допомагати, - голос у Скарлет залишався спокійним, настрій пасивний. – Тому і не розраховую я на допомогу Сяйва. І без неї впораюся. Ходімо додому. Погода стає кепською. 
- Гарна погода. Сніг прикрасить нашу дорогу.
Скарлет не ділила з сестрою почуття по відношенню до снігу. Вона хотіла вже швидше потрапити в домівку клану, довести молодшу цілою та здоровою, представити її перед батьком клану та стати свідком її сили. 
Спускаючись з гір, старша вважала, що їхня подорож так і закінчиться без небезпечних подій. Вона помилилася. Але… якби вони пройшли там на десять хвилин пізніше, бродяга би розвернувся та потопав до схованки. Через того, що погода погіршувалася, він би не став ризикувати. Повернувся би без здобичі. Принаймні, так здавалося Скарлет. Вона б теж не хотіла його вбивати… Людей залишилося занадто мало, щоб вони ще й стріляли один в одного. 
Бетонна дорога привела їх у маленький, покинутий населений пункт. Залишки від нього. Руїни. Скільки часу вже пройшло після Древньої війни? Немало століть, а сліди старих володарів Землі все ще застеляють її своїми залишками. Коли зникнуть ці гнилі, побиті кари? Коли зруйнуються їхні будівлі? Коли посиплеться пилом все навколо, гігантські міста? Мабуть, ніколи. Скоріш вони залишать життя, а сліди колись могутньої цивілізації так і лишаться нагадувати про древніх людей. 
На високій колоні з невідомого для Скарлет надміцного матеріалу висіли древні літери, що найменували це містечко. Двоповерхові будиночки, величезні приміщення. Хвилин за десять вони пройшли головною вулицею крізь містечко, вийшли з іншої сторони колись населеного пункту. 
Цими землями володіє їхній клан. Більшість з них звикли не чіпати матеріалів старинного світу. Метали та каміння, зброю та інструменти. Майже все клан майстрував самотужки. Одним із винятків була пневматична мисливська гвинтівка, яку їй віддав батько. Він відшукав її на якійсь військовій базі та приніс додому. Звісно, він нікому з клану не розповідав про неї. Та ніхто і не звертає особливої уваги. 
Справжнім прикладом відрази клану від творінь древніх людей лежав прямо у них на шляху. Велетенський літальний пристрій, про призначення якого мешканці Каїру могли тільки здогадуватися. Ще до їхнього приходу у ці землі з машини зняли майже все приладдя. Лишилися тільки каркаси та металеві листи. І те що лишилося, діти клану не чіпали, боячись повернення людського прокляття, яке лишилося після Древньої війни.
Арочний прохід, утворений ударом машини об землю. Під ним йшли Ліра та Скарлет. Пил століть змішався зі снігом, який проковзав у щілини літального пристрою. Менша з захопленням дивилася на каркаси, що величалися над її головою. Вона усвідомлювала, що Біле Сяйво вчить не втручатися в минуле та не ворушити кістки старого світу, але милуватися монументальністю творінь древніх людей не могла припинити. 
Тим самим займалася і старша. Скарлет намагалася згадати, скільки разів батько ремонтував їхню домівку, скільки інструментів ламалося в нього, а ці велетенські міста все ще стоять на своїх місцях. Кари лежать на дорогах, не руйнуються природою, не розпадаються, не перетворюються на пил. Вочевидь, древні люди вивчили майстерство будівництва і конструювання так, що ніщо вже не здатне знищити пам'ять про них. Навіть час не владний над ними. Древні люди збудували все це, щоб колись прийшли їхні нащадки та пробудили все від багатовікового сну. 
Крізь іншу пробоїну сестри вийшли зі старовинної машини. Вдалині виднілися вогні Каїру, домівки клану. Старша з полегшенням видихнула, знаючи, що тепер вони в повній безпеці. Молодша теж зраділа приближенню до стін домівки. З кожним кроком вони ставали все ближче до стоянки торгівельних караванів. Ось перші спостережні вишки. Дозорні радо вітали їх та махали руками. Раділи вони, що клан прийняв у свої ряди чергового повноправного мешканця домівки. 
Стоянка караванів була попереду. Біля них Скарлет сповільнила ходьбу, прислухалася до схвильованих розмов. Ліра ж тим часом обмінювалася з іншими мешканцями клану привітаннями та обіймами.
- Так, - підтверджував слова вождя каравану один із його охоронців, - їх було небагато, але вони десь набралися сміливості та напали на нас. Озброєні якоюсь дивною зброєю, і мова їхня для нас була незнайома. А обличчя… були вкриті шрамами. Якимось символічними шрамами.
- Я ж казав, - приєднався торгаш, - приход снігу не несе з собою захист від часу Кривавого Льоду. Біле Сяйво скоро зніме ореол святості, що висів над нами, що захищав нас.  Нам доведеться самим вирішувати свої проблеми. Більше не буде Сяйво втручатися.
- Припиніть ви, - відмахувався інший торгаш, - звичайні дикуни нападають, бо стає занадто холодно. Їм ніде ховатися, ніде шукати спожитку. От вони і відчаялися. Намагаються зустріти свою смерть. 
Розмова між караванниками стала дуже цікавою для Скарлет. Вона намагалася поєднати з їхніми історіями сьогоднішній напад бродяги. На мить вона позабула про Ліру, котра майже дійшла до брами Каїру. 
- У мене були інші думки з цього приводу, - знову заговорив охоронець. – Це якийсь невідомий нам клан. Їхні розвідники. Сам клан намагається відшукати собі іншу домівку. Бо там, звідкіля вони йдуть, стало занадто небезпечно. Кажуть, на сході Пустот ховаються такі потвори, що можуть людину розідрати одним кігтем. І від того вони, дикуни, тікають, бо потвори почали прокидатися.
- Нісенітниця, - заперечив релігійний торгаш. – Це все воля Сяйва. Ми будемо покарані, бо забуваємо про традиції. – Більшість учасників полілогу невдоволено коментували його висловлювання. Хтось сміявся, хтось бурмотів, що йому краще йти зі своїм караваном далі на захід. – От побачите, все це кара Сяйва.
- Скарлет! – гукнула молодша, яка вже стояла біля брами в домівку клану. Старша сестра прихопила від торгашів декілька ідей для роздумів. Коли вони розповідали про дивну зброю, порохова гвинтівка стала набагато важчою та нагадала про свою присутність. 
- Іду-іду, - проговорила ледве чутно Скарлет. 
Добре, що майже в кожній домівці клану є стоянка караванів, де можна почути новини з далеких країв, дивні казки про все ще діючі технології древніх людей, про користь, яку вони приносять кланам, що не відмовилися від спадщини. 
Скарлет підійшла до Ліри. Дівчата стали напроти кам’яного частоколу, біля металевої брами стояли воїни Каїру. Старший воїн підійшов до сестер:
- Вітання сестрам Койт. Радий бачити, що ви повернулися з Мерзлого шляху цілими та здоровими. 
- І тобі вітання наші, Аартур, - заговорила з воїном Скарлет. – Я чула дивні розмови караванників про дикунів, що йдуть зі Східних Пустот. Наші мисливці не зустрічали їх? 
- Поки ні, Скарлет. Тобі відомо, які вони ті караванники. Їм завжди хочеться розповісти якісь казочки, щоб приманити більше народу до свого товару. Поки що немає ніяких дикунів. 
- Дякую, Аартур. Тоді ми підемо до батька клану. Треба предстати Лірі та розповісти про труднощі Мерзлого шляху. 
- Не затримую вас, сестри Койт. – Старший воїн подав сигнал дозорному, який стояв на частоколі, той передав сигнал воїнам з іншої сторони воріт. Через секунду метал заскрипів, прохід для сестер відчинився. – Хай буде з вами Біле Сяйво, - промовив їм у слід Аартур. 
Каїр прийняв дівчат. Він не змінився за час їхньої відсутності, а не було сестер досить довго. Сім днів мандрували вони по гірським хребтам до Каменю Сяйва та назад. Населення в декілька сотень бродило по вулицям кам’яного міста. На площі зборів піклувальники Сяйва проповідували дітям історію Землі. Вони були як раз на Древній війні. І не лякав людей сніг, котрий без кінця нісся з мильного неба. Мешканці клану раділи, збирали сніг, щоб його обробити та отримати питну воду. 
Каменярі зустрілися сестрам по дорозі до Великого дому, де сидів батько клану. Вони будували комусь оселю. Все таки щось змінилося у Каїрі. Або прийняли якусь нову родину, або зруйнувався чийсь дім. І та родина була вимушена шукати собі новий дах. 
Ще одна група воїнів привітала з радістю сестер біля дверей Великого дому. Вони обмінялися теплими словами, після чого Скарлет та Ліра ввійшли у хол будинку. Батько клану сидів біля пічки, змайстрованої рідним батьком сестер Койт. Він вдивлявся в прути, котрі червоніли та дарували тепло височенним кам’яним стінам. Такі радіатори стояли в кожній домівці, а енергію черпали з біопалива.
Він вдивлявся крізь морок холу на дівчат мудрими старими очима. За спиною обмінялося не одне десятиліття. Розумом та досвідом батько клану дарує Каїру процвітання. Добрі, спокійні карі очі. На сивих густющих бровах лежали зморшки. Чорний светр прикривав тіло старого воїна, мудрого батька клану. Міцні руки лежали на колінах. Він підняв підборіддя, погляд просочив крізь Великий дім та врізався у Ліру:
- Майя Ліра Койт, - звернувся до молодшої сестри батько клану, - повідай мені про шлях важкий, про Мерзлий шлях. Розповідай свою історію, розповідай, які тяготи долі випали на твій шлях. Розповідай, а я слухатиму. 
- Батьку клану, - Ліра нервувала через символічність традиційного моменту, - я пройшла Гідові гори, відшукала Камінь Сяйва, лишила на ньому по собі слід. Мерзлий шлях був важким та нестерпним, але я витримала всі випробування Сяйва, поклялася перед Каменем в вірності Каїру та його мешканцям, здобула довіру братів та сестер клану, заручилася підтримкою та силою близької мені людини. Батьку клану, я стала повноцінним каїрянином.
- Бачу, Майя Ліра Койт, що Сяйво наситило тебе вірою ще більшою, ніж була в останню нашу зустріч. – Батько клану перевів погляд на старшу. – Що скаже мені Майя Скарлет Койт? Що повідає мені свідок сили та віри юної мешканки Каїру? 
- Я, батьку клану, була обрана юною, як символ довіри, а також свідком її сили та віри. Я стану своїм іменем за її ім’я. Я стану своїм домом за її домівку. Я стану часткою її сили та віри, а вона стане часткою моєї сили та віри. Я, батьку клану, стала свідком становлення нового мешканця Каїру. 
- Це дуже добре, дівчата, - старий ледве усміхнувся. – Церемоніальна частина скінчилася. Сідайте поруч зі мною та розкажіть, що бачили та чули під час Мерзлого шляху. Які небезпеки очікували на вас? 
Скарлет та Ліра сіли по обидві сторони пічки, поруч з батьком клану. Ліра не хотіла розповідати про труднощі, які старому і так були відомі. А про бродягу, який накинувся на них, коли ті йшли по мосту, молодша чекала, що то Скарлет повідає. Її очікування виправдалися:
- Батьку, - старша зняла з лівого плеча дуже стару порохову гвинтівку, - на нас майже біля Каїру напав бродяга, який був озброєний цим. Я чула, що колись люди користувалися такими, але то було ще до Древньої війни. Я також чула розмови караванників. Вони розповідали про так само озброєних дикунів, що нападали на торгівельних шляхах. Чи може це бути переселенням якогось клану, про який ми не чули досі?
- Ти вже не перша, хто звертається до мене з такими новинами, Майя Скарлет Койт. – Батько клану взяв гвинтівку у руки, придивився уважно до металевого корпусу. – Вранці приходили мисливці, принесли два тіла та зброю, яка спалахом виштовхувала кулі. Сказали, що вони напали на них біля північних кордонів Сірого лісу. Я спочатку вирішив, що пара бродяг спустилася з гір в пошуках їжі, але в обід до мене звернулися караванники з такими самими новинами. Тепер ти, Майя Скарлет Койт. Це – невідомий для нас народ, який йде зі Східних Пустот. І несуть вони поки що тільки загрозу. Ви додали мені тривожних дум, заселили їх у Великий дім, сестри Койт. Але я не можу не радіти тому, що ви змогли впоратися із небезпекою та повернутися цілими та здоровими, дівчата. Вертайтеся до батька, який вже зачекався на вас. Завтра ми відсвяткуємо завершення твого Мерзлого шляху, Майя Ліра Койт. Поки що відпочивайте, позабудьте про дикунів та бродяг зі сходу. Цими проблемами займуться воїни клану. 
- Так, батьку клану, - повільно кивнула Скарлет. – Ми раді повернутися до Каїру, раді твоєму теплому та мудрому слову. 
- Дякуємо, - кивнула Ліра. – Батьку клану, дякуємо, що зустрів нас.
- Молодці, сестри Койт, - усміхнувся старий. – Відпочиньте сьогодні. Завтра влаштуємо святкування. Всі будуть дуже раді за тебе, Майя Ліра Койт. За вас обох. Ідіть до батька Койт, залиште старого з його думками. Залиште його обмірковувати майбутнє для Каїру. 
Дівчата поклонилися, піднялися, покинули хол Великого дому. Воїни зачинили двері, розпрощалися з Лірою та Скарлет. Вулиці найбільшої домівки клану знов зустрілися з ними. Засніжені, вузенькі, людяні. 
- Ходімо додому, - пролунала пропозиція від Скарлет. – Батько, напевно, вже знає, що ми прийшли. Чекає на нас. 
- Він Сяйву радий, що його дівчата повернулися. І я Сяйву рада, що ми повернулися, сестро.
- Так, - показово видихнула Скарлет. – Всі дуже раді Сяйву, що ми повернулися. – Старша почала відходити від Великого дому. – Для мене більшої радості немає, що я не злякалася сьогодні на мосту та змогла нас захистити. 
- Завжди ти так, Скарлет. 
- Ти теж так завжди, Ліро. Кожного разу ти дякуєш Білому Сяйву, яку б роботу не виконала. Ти собі повинна дякувати. 
- Я б не впоралася без Сяйва, сестро. Я б не змогла пройти Мерзлий шлях без твоєї допомоги. Сама б я вмерла, не дійшовши до Сірого лісу. Вам обом я повинна дякувати. 
Дім родини Койт стояв за площею, на вулиці Майстрів. По дорозі до рідних дверей Скарлет та Ліра пройшли поруч з біофермою, де вирощували пустотних личинок. Маленькі створіння служили джерелом величезної енергії. Для дівчат було незрозумілим, як фермери навчилися виділяти з личинок таку силу. Без них нікуди не підеш, якщо бажаєш вижити у Пустотах. Навіть біонічний світильник Скарлет працював завдяки двом личинкам, котрі повзали всередині. Майже кожний пристрій, зроблений майстрами, у домівці клану потребує енергію. Спеціальний резервуар, де пустотні личинки плодяться, з’єднаний проводами, котрі сягають у кожну кам’яну домівку. Таким чином всюди є енергія, всюди горять вогні та радіють мешканці.
Через декілька кварталів стояв архів Каїру. Писарі та їхні помічники намагаються зрозуміти, як жили люди до Древньої війни, що привело до неї. Вони також пишуть історію клану від самого початку його існування. А від того часу минуло вже два століття. Писарі також служать порадниками батькові клану. Найстаршим писарем є мати клану.
В кінці вулиці сестри звернули направо. Вони вже бачили свій дім, під дверима та через металеві ставні на вікні прорізалося тьмяне світло. Перед будинком ходили інші майстри та їхні помічники, які тягали інструмент та матеріали. Вони втоптували сніг у брущату дорогу.
Інколи Лірі здавалося, що вся домівка клану – це велетенська каменюка. Куди не кинь свій погляд, всюди камінь. Кам’яний частокіл, будинки, дороги. Вони розмінюються з металевими ставнями, дверима, брамою. 
Скарлет підійшла до дверей дому, тихенько постукала. Батько, так здалося, чекав на них біля самих дверей, бо вони миттю відчинилися. Кремезний, бородатий, з довгим чорним волоссям. Обличчя брудне від роботи в майстерні. Добрі зелені очі, круглий товстий ніс. Густі чорні брови. Він майже ніяких своїх рис не передав дівчатам, над ними попрацювала мама. Але очі у Скарлет були його, її колір волосся належав батькові, її характер, її сила волі. Ліра в усьому була схожа на Майю, їхню матір. 
Батько мовчки притиснув дівчат до себе до засмаленого шкіряного фартуху. Старша відчувала, що він дихав з полегшенням від присутності доньок. Його хвилювання повільно танули. На бородатому обличчі засвітилася посмішка. Він поцілував у голову спочатку Скарлет, а потім і Ліру, що була поменше на зріст від сестри. 
- Тату, - крехтіла від обіймів старша, - можливо, варто війти в дім. 
- Нехай всі бачать, як я люблю своїх дітей, - пролунав з глибини печери басистий голос батька родини Койт. – Нехай знають, що немає нікому радості більше, ніж мені за ваше повернення. Але і тримати вас я не збираюся на вулиці. Ще захворієте. Заходьте. – Він з небажанням розімкнув обійми, запускаючи дівчат в оселю. Батько з гордістю дивився на сестер. – Знімайте верхній одяг, сідайте біля пічки. Зараз я приготую вам їсти, але спочатку треба випити терпкого напою. 
- Так, тату, - підмітила Ліра, знімаючи шкіряний плащ. 
Велетень Койт підійшов до плити, що стояла на металевому столі. Там як раз щось варилося у одній з каструль, в іншій кипіла вода. Скарлет зняла з плечей похідну сумку, батькову гвинтівку повісила за ремінь на гачок, зняла плащ та сіла поруч з сестрою біля  пічки. 
- Предстали перед батьком клану, розповіли йому про труднощі Морозного шляху? – питав батько, заливаючи кип’яток у чашечки з травою на дні. – Як твоє здоров’я, Ліро? 
- Предстали, розповіли, тату. Він сказав, що святкувати будемо завтра, - відповідала менша, тримаючи руки біля розпечених прутів. – Зовсім погано не було. Якби не ліки та Скарлет, якби не допомога Сяйва, я б не повернулася. 
- Який слід лишила на Камені Сяйва? – Койт тягнув до них кружки, меншій дав більшу, старшій – поменше. Знайомий аромат захопив домівку. Він розслабляв, давав сил та надію. 
- Написала імена: моє та Скарлет. Я молилася біля нього три години за процвітання Каїру та безпечне життя всіх його мешканців. 
- Це гарне діло, - батько погладив русе волосся Ліри. – Що ти скажеш, Скарлет? – Зелені очі зціпилися, завмерли. Чотири смарагди відбивали світло від лампи під стелею.
- Важко було, тату. Але жодна дика потвора не напала на нас по дорозі до Гідових гір. Вже за Сірим лісом ми зіткнулися з бродягою. Той був озброєний пороховою гвинтівкою. 
- Що за бродяга? – батько сів поруч з ними. – Розкажіть мені.
- Не знаю, тату, - говорила старша. – Обличчя було в шрамах, сам був у якомусь лахмітті. Він сидів у засідці та напав на нас, коли ми переходили через міст. 
- Від бродяг немає ніякої користі, - покивав Койт. – Вони не знаходять себе у кланових спільнотах, тікають у гори, ліси. Стають дикими, живуть у печерах. Нападають на одиноких мандрівників. Небезпечні, але безрозсудні люди. Вони не вміють розрізняти, де небезпека, а де легка здобич. Не на тих напав. – Батько посміхнувся, розправив від гордості плечі. 
- Тільки от, тату, це був не той бродяга, про яких звикли говорити мисливці та воїни. Я чула від торгашів, що на них нападали дикуни зі Східних Пустот, котрі були озброєні так само. Батько клану сказав, що мисливці зранку наштовхнулися на цих дикунів. Вони напали на наших. Це не звичайні бродяги. Батько клану поділився зі мною думками, що то переселення. 
- Переселення? – здивувався Койт. – Хтось жив у Східних Пустотах? Там же дикий край, в якому володарями є потвори. Якщо там зміг вижити якийсь клан, тоді вони неймовірно сильний народ. Тільки от чому агресивно ставляться до інших? Скарлет, це послужить багатьом неприємною історією. Краще не базікати про це на вулиці, поки батько сам не розповість на зборах клану. 
- І це тільки розвідники, тату, - чим більше старша розмовляла про дикунів зі сходу, тим страшніше їй ставало. – Хто знає, коли прийде інша частина народу. І що їм, взагалі, потрібно у наших краях? Що їх змусило покинути Східні Пустоти? 
- Не треба хвилюватися завчасно, - помітивши тривогу в очах доньки, промовив Койт. – Якби Каїру загрожувала якась небезпека, батько клану одразу ж розповів про це на площі. Поки що це лише здогадки та думки. Я, наприклад, після твоїх слів подумав, що то залишки якось клану, який жив на сході. Вони тікали від чогось страшного та небезпечного. Можна досить довго обмірковувати про це біля тепла пічки, але це не наша справа. Нехай батько клану мислить, а потім ділиться цим з каїрчанами. Не хвилюйся про це, Скарлет, добре? 
- Звісно, тату. – Старша надпила терпкого напою. – А ти як? 
- А як я? – усміхався Койт. – Майструю, допомагаю. Хвилювався за вас обох. І не я один. Щодня, Скарлет, до нас навідувався Айгер. Майже кожний день приходив.
- Бідний Айгер, - ковтнувши напою, вимовила Ліра, - сумував за тобою, сестро. Мабуть, молився Сяйву щовечора, на заході сонця. – Скарлет мовчала. Не полюбляла вона балачки вдома про чоловіків, які називали себе її прихильниками. – Тату, а Айгер вступив у ряди майстрів? 
- Вступив, - дивлячись на старшу та посміхаючись, відповідав Койт. – Працює зараз на Велігулу. Робить примітивні інструменти для фермерів. Ще багатому йому доведеться навчитися. 
- Добре, тату, - не витримала Скарлет. – Я навідаюсь до нього. Але я вже казала, що він мені не подобається. Занадто… Він веде себе, ніби недостатньо йому розуму. Лякає мене своїми питаннями та поведінкою. 
- Скарлет, вже час Лірі шукати чоловіка, - наставляв старшу батько. – А ти все ще на полювання ходиш та в розвідку. Час вже про родину міркувати.
- Можливо, це не сама ідеальна тема для розмови? Ми з Лірою щойно повернулися, а ти вже знову за старе. Я сама вирішу, який чоловік в нашому клані стане моїм захисником та батьком майбутніх дітей. І це точно не Айгер. 
- Добре, добре, дівчинко. Я ж пожартував. Засумував за вами двома. – У батька в голові пролунала думка, що на плиті стоїть вже готова вечеря. А він тут своїми балачками відволікає доньок. – Забув, що ви голодні, - засміявся Койт. – Зачекайте. Одну мить. 
Батько підвівся, широкими кроками опинився біля каструлі з супом. Інгредієнти були досить розповсюджені у цьому регіоні Пустот, а рецепт, який винайшли фермери, шанувався в клані вже не одне десятиліття. Варені лапки пустотних личинок, картопля, морква, цибуля. Всі овочі росли у парниках клану. 
- Тримайте, - Койт приніс дві металеві глибокі миски та ложки. – Насолоджуйтесь. Як мама полюбляла. Начебто, нічого зайвого. Навіть руки відмив після роботи у майстерні, щоб не додати туди зайвого присмаку. 
- Дякую, - в унісон відповіли сестри. 
- Смакуйте. Я впевнений, що в дорозі ви нічого такого не готували, так, Скарлет? Тільки сушений хліб та панцері личинок? 
- Угу, - ковтаючи суп, кивала старша. – Тільки це і їли. Ніколи мені було полювати. Та й патрони не хотілося витрачати. Не знала, що нам буде загрожувати в дорозі.
- Вірно, дівчинко, - він погладив чорне волосся старшої доньки. – Ну, їжте, а потім топайте митися. Воду я нагрів. – Сестри угукнули, не відриваючись від смачнючого супу з лапок пустотних личинок. Батько вмів готувати як мама. Взагалі, як тільки вона покинула родину Койт, він не здався та дав слово виростити найкращих дівчат, котрих бачив Каїр. – Я поки що вийду на вулицю. У Штоханів стіна покосилася. Допоможу їм швидко та одразу до вас, добре? 
- Звісно, тату, - радісно відповідала Ліра. – Ми чекатимемо.
- Тепер ви будете чекати, - засміявся Койт. Він схопив з гачка шкіряну накидку. – Я не на довго, дівчата. – Батько вийшов на вулицю, гупнувши металевими дверима. 
- Ти ж не підеш до Айгера? – через мить поцікавилася менша у Скарлет. 
- Не піду, - одразу стрільнула старша. – А тобі яка справа? 
- Тобі ж відомо, Скарлет, що Сяйво нам само визначає напарника на все життя. Можливо, Айгер і є твій напарник. Він же був народжений рівно за рік від тебе, у той самий день. Це Сяйвом передбачено.
- Зрозуміла, Ліро, - Скарлет усміхнулася. – Але не все так просто, як вчить нас Біле Сяйво. Якби мене силою змусили розділити життя з Айгером, я б його не витримала та покинула через якийсь час, розбивши йому серце. Тому я краще не буду йому відповідати взаємністю, не подаватиму брехливих емоцій, котрі визначені мені Сяйвом. От таке важке життя, Ліро, коли ти сама ним керуєш, а не ввіряєш все Сяйву, розумієш? 
- Не так ти бачиш опіку Білого Сяйва. Воно лише захищає від Тонкого Льоду, а не керує твоїм життям, не маніпулює тобою, Скарлет.
- Добре. – Старша відійшла від печі, поклала металеву тарілку у раковину. – Але все рівно я буду сама обирати собі супутника. 
Ліра не знала, що відповісти сестрі. Вона просто відчувала, чого бажає батько: щоб Айгер став чоловіком для Скарлет, щоб у неї народилися сильні діти, які в майбутньому стали б майстрами. Він цього бажав, щоб донька його жила з майстром, який і захистити її зможе, і за домом прослідкує. Батькове бажання перекинулося на молодшу, вона стала йому допомагати у цьому, чіпаючи Біле Сяйво, хоч цього і не можна робити. 
Поки менша вдумливо роздивлялася розпечені прути, Скарлет вирішила відмити з себе всі сліди багатоденних мандрів. У своїй кімнаті, оточеної каменями, вона взяла чистий одяг, складений у металевих тумбах. По вузеньким коридорам Скарлет дійшла до душової, зачинила за собою двері, склала брудні речі у таз та зайшла у кабінку, змайстровану її батьком. 
Низ був кам’яним, крізь маленький отвір у стіні виходила вода по трубі на вулицю. Старша провернула вентилі. Спочатку вода йшла холодна, а потім тепленька, більш тепла, гаряча. Під тиском нагрітої рідини Скарлет відмила всі спогади про переходи гірських хребтів, мертвих лісів, ночівлі у печерах, поїдання сухого пайку, теологічні бесіди її молодшої сестри, котрі вона просто не могла переносити. Ліру вона полюбляла більш за всіх у клані, але навіть з цією любов’ю ніяк не могла позбутися відрази до Сяйва. 
Потім Скарлет перевдягнулася в чистий одяг: чорні штани з тканини, подарованій клану пустотними личинками, сірий светр. Вона повернулася до холу, де стояла піч. Менша сестра, скоріш за все, пішла в свою кімнату. Напевно, теж збиралася прийняти душ або молилася Білому Сяйву. Не дочекавшись повернення батька та сестри, Скарлет накинула на себе шкіряний плащ та вийшла на вулицю. 
Вечірня темінь накрила Каїр. Вогні від рідких світильників на вулицях підкреслювали білий колір снігу, який не припиняв падати з небес. Скарлет дивувалася тому, що він досі падає. Зазвичай, снігопади взимку траплялися по чотири рази на тиждень, і йшли вони не більше декількох годин. Ця зима видасться більш сніжною, принесе більше води для клану. 
Старша направилася по вулицям. Вона повинна буле ще з деким зустрітися. Обов’язково.